З усіх видів відпочинку віддаю перевагу екстремальному. Бо після тривалого сидіння за комп’ютером хочеться руху і драйву. Кортить підзарядитись енергією, але не лежачи в ліжку, а випробовуючи себе і долаючи перешкоди, яких довкола хоч греблю гати. Для цього не обов’язково стрибати з парашутом, сплавлятися на перехнябленому плоту гірською річкою абощо. Варто на кілька днів поїхати в один з регіонів, що приваблюють туристів мальовничими краєвидами, цілющими повітрям і водою.

Не повірите, але коли поїзд нарешті спинився і я побачив крізь замурзану шибку залізничний вокзал, відразу зрозумів: саме те. Будиночок у жалюгідному стані зі слідами тривалого ремонту та вивіскою «Хуст. Львівська залізниця» нагадував все що завгодно, але тільки не вокзал держави на кордоні відразу з кількома країнами Євросоюзу.

У цьому райцентрі Закарпаття є ще один відомий об’єкт екстремального туризму — старезний замок, який бовваніє на високій горі. Точніше, видніються руїни всього того величного і неприступного, зведеного ще в ХІ столітті, бо до наших днів збереглися самі залишки фортечних мурів і дороги на гору. Тобто саме те, що потрібно для екстремального знайомства із громаддям кам’яних мурів, які за іншого підходу могли б вабити сюди туристів з усіх куточків світу.

А нині їм тут зовсім не раді. Адже місцева влада навіть вивісила біля занедбаної пам’ятки історії трафаретне застереження: «Увага!!! Руїни Хустського замку в аварійному стані!!! Відвідування руїн небезпечне!!!» Хоч між нами, ця засторога, можливо, була б не зайвою і біля залізничного вокзалу, молодшого за замок на багато століть.

А саме село біля підніжжя трьох гір, кожна з яких починається на літеру «Ш», про які є симпатичні легенди, пропонує багато видів екстремального проведення дозвілля. Як не вірите, прочитайте відгуки людей, що побували у тутешньому санаторії «Шаян». Виявляється, майже постійно їх супроводжують карколомні пригоди, завдяки чому перебування в курортній зоні дуже динамічне, енергійне і незабутнє. Пригоди ці на будь-які уподобання: комунальні, лікувальні, кулінарні тощо. Привабливо, звісно, та ми вирішили пошукати екстриму в приватному секторі. А хто шукає… Точніше, він сам нас знайшов.

Теплого надвечір’я пішли до озера, на березі якого один із звичних закладів пропонує туристам послуги: поїсти страви із свіжої риби та інші наїдки «з димком», випити кави чи чаю, поласувати морозивом, покататися на човні або катамарані. Було тут майже все, крім інтернету. «Буря звалила стовпи!» — серйозно пояснила дівка-менеджер. А оскільки підступної стихії не спостерігали (як і весь минулий тиждень), вирішили покататися вечірнім напівсонним озером на катамарані.

Закортіло сфотографувати із середини водойми червоне сонце, яке позіхало і вкладалося спати за однією з гір на «Ш». Заплатили 50 гривень за півгодини і відчалили. Плавзасіб рипів, бурчав, але вивіз нас на середину озера, звідки вдалося зробити кілька знімків заходу сонця.

Довкола було так тихо і гарно, що не хотілося повертатися. Катамарану тут теж, схоже, сподобалося, і він завмер: злетів ланцюг із «зірочки», і педалі крутилися вхолосту. Спроби власноруч одягти ланцюг виявилися марними. Тож екстремальне автономне плавання нам було гарантоване.

Весел ми не мали, а вже стало темніти. І судячи з течії й напрямку хвильок, до берега ми мали дрейфувати години зо три. Навіть жартома підраховували харчові запаси в сумці: півтора літра домашнього вина, кілька цукерок, жувальна гумка і яблуко. Чимало. Тому вицокувати зубами від холоду і волати «SOS» ще зарано. Та й на березі не було ні душі.

Тоді дружина зателефонувала до того закладу і повідомила, що ми потерпіли внаслідок аварії. Спершу рятувати нас кинулася (бо більше нікому) дівчина, якій ми платили гроші за цей екстрим. Але сівши у більший катамаран, вона, втомившись, зупинилася вже за кілька метрів від берега.

Тоді покликала «Сірожу». Той сів за педалі і хвацько взявся їх крутити. І так розігнався, що мчав, немов «Титанік». Спасибі, не перекинув. Потім зробив ще кілька кіл довкола і нарешті підійшов до зламаного катамарана, а ми перебралися на справний. «А цей?» — показав я на потерпілий плавзасіб. Та «Сірожа» тільки махнув рукою: мовляв, нехай собі плаває, бо все одно «нікому їх правити».

Наступного дня помітив покинутий катамаран, що, немов летючий голландець, повільно дрейфував озером. А неподалік — ще один. Схоже, хтось, окрім нас, також вирішив вдатися до екстриму на сонному озері.

Екстремальною виявився й початок зворотної дороги. У Хусті купе, в якому були два наші нижні місця, спершу нагадувало човен із зайцями. Бо тут тулилися аж вісім «зайців» ромської національності, які сердито джеркотіли й казали, що їдуть тільки до наступної зупинки. А везли… дошки, вкладені на підлогу в купе, і «кравчучки» із сумками на верхніх полицях. А «дід Мазай», тобто провідник, тільки ніяково знизував плечима.

Одне слово, якщо бажаєте долучитися до екстремальних видів відпочинку, відважно вирушайте до традиційних курортних зон, де незабутні враження будуть гарантовані. Перевірено.