До двохсотого дня народження Великого Кобзаря, коли дипломи та почесні знаки премії його імені вручить п’ятьом лауреатам Президент України, — понад чотири місяці. Потрапити до першого списку претендентів на преміювання можна було з 1 серпня, а тепер на це лишилося кілька днів: 1 листопада — останній з них, коли подаються відповідні документи. 

Двічі голова Борис Олійник

Комітет з 25 осіб у другому турі в грудні таємним голосуванням визначить, які із запропонованих творів змагатимуться в третьому турі в лютому, коли з-поміж них  так само таємно виокремлюватимуться переможці. Напрямів, за якими представлені претенденти, — дев’ять, з кожного можливий лише один переможець, а лауреатами стануть тільки п’ятеро.

У 2014 році Шевченківську премію, засновану 1961-го, вручатимуть 52-й раз. А за п’ять десятиріч її існування 600 авторів літературно-мистецьких творів та дев’ять художніх колективів удостоєні її за рішенням комітету на чолі з Олександром Корнійчуком, Миколою Шамотою, Павлом Загребельним, Марією Орлик, Олесем Гончаром, Володимиром Яворівським, Іваном Дзюбою, Романом Лубківським, Миколою Жулинським та Борисом Олійником.

Борис Ілліч виокремився в історії Національної премії імені Тараса Шевченка тим, що єдиний призначений керувати комітетом з її присудження вдруге. У 1991-му його відсторонили від цієї місії через звинувачення в листі кількох народних депутатів до Прем’єр-міністра Вітольда Фокіна: «Протягом кількох років він одверто займає проімперську позицію в союзному центрі, солідарувався з реакційними компартійними силами, які завжди мали відверто антиукраїнський характер». Комітет на чолі із затаврованим Борисом Олійником тоді нагородив Шевченківською премією Івана Дзюбу, Івана Білика, Юлія Мейтуса, Миколу Шудрю, Олександра Коваля, Ролана Сергієнка, а посмертно — Василя Стуса, Володимира Костенка та Сергія Параджанова за «Тіні забутих предків».

Шляхетність і непорядність 

На запитання «УК», чи іноді відмовлялися висуванці на Шевченківську відзнаку претендувати на неї, відповіла заступник голови комітету Вікторія Костюченко. За її словами, Юрій Андрухович зробив це у відкритому листі в «Літературній Україні» до Володимира Яворівського, пояснивши самовідвід:  «отримання такої премії значною мірою суперечило б деяким моїм поглядам на вельми складний вузол стосунків «митець і державна влада».

 Галина Стефанова, яку подавали на премію за кілька вистав, не стала змагатися за неї на знак протесту, коли одну з них, за «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Забужко, зняв сам голова комітету, без рішення його членів. Дехто знімав свою кандидатуру, коли бачив, що не проходить у другий тур.

Борис Олійник згадав, як легко було йому на серці, коли відмовився від Ленінської премії заради Сергія Залигіна, котрий набрав на два голоси менше: адже цей письменник виступив проти злочинної ідеї повернути течію північних річок!

Олесь Гончар у своїх щоденникових записах 1995 року пишався, що «Базилевський і скульптор Зноба зняли свої кандидатури (на користь Симоненка та худ. Задорожного), і комітет вельми прихильно сприйняв цей шляхетний вчинок…». А сам Олесь Терентійович, як і Леонід Новиченко, захищав уже покійного в 1965 році Василя Симоненка, коли його вважали не гідним Шевченківської премії.

Ліна Костенко теж не долучилася до числа лауреатів з першого разу, у 1981 році, коли її висували з романом у віршах «Маруся Чурай» та збіркою «Над берегами вічної ріки». Через те, як ідеться у виступі голови комітету Павла Загребельного, що «зневажає заходи» — не прийшла до Музею Леніна в день народження вождя, на 8 березня до клубу письменників, на літературний вечір на честь 325-річчя возз’єднання України з Росією… «Ми не можемо присудити премію людині, яка живе тут як емігрант, але це не означає, що ми її перекреслили»…

Досі лишається загадкою, в чому полягає «непродуманість» рішення комітету, який 1971 року проголосував за книжку Ігоря Муратова «Надвечірні птахи», але до Постанови ЦК Компартії і Ради міністрів УРСР прізвище письменника не потрапило.

Та не зустріли перешкод на своєму шляху до Шевченківської премії документальна стрічка студії «Укртелефільм» (1980 р.) та вистава в Одеському обласному російському драмтеатрі імені А. Іванова (1982 р.) — за книжкою Леоніда Брежнєва «Відродження»…

Іноді дивна загадковість, зауважив Борис Олійник, полонить і членів комітету: «Бувало, що пообнімалися, запевнили, що всі будуть «за», а підсумок таємного оцінювання твору — нуль голосів».

Та попри всі прикрощі в діяльності комітету за понад півстоліття, тішить, що нині, як запевнив Борис Ілліч, «усе в ньому діється відкрито. Немає ніякої масної ситуації. Ніхто нікого ні до чого не підбиває, всі члени комітету таємно голосують так, як вважають за потрібне».

А протоколи і стенограми його роботи через 10 років потрапляють в архів-музей літератури і мистецтв у «Софії Київській» і стають доступними для всіх.