Якоюсь незвичною видалася ця королева краси серед бабусь. Ні тобі королівського гонору, ні королівської самовпевненості. Ще менше 50-річна одеситка Людмила Акімова схожа на бабусю, якою ми звикли її уявляти. Намагаючись вгадати її вік, люди рідко помиляються менш як на 5—6 років, а зовнішність Людмили разом із неповторним одеським шармом та позитивною енергетикою дали змогу їй отримати «срібло» на конкурсі краси Mrs. Grandma Universe («Бабуся Всесвіту-2014»), що відбувся на початку року в столиці Болгарії Софії. Володарка титулу «Grandma Globe-2014» («Бабуся планети») каже, що раніше на те, щоб виборювати корону, не було ні часу, ні бажання.

Найкрасивіша бабуся планети Людмила АКІМОВА. Фото надане автором

— Ваші трішки більш як 20 припали на час розквіту всіляких конкурсів краси на всіх радянських обширах. Чому ще тоді ви не спробували отримати свою корону?

— Ніколи не виникало такого бажання. Завжди вважала, що для цих конкурсів слід бути абсолютно супер чи ж мати хтозна-які знайомства. А коли й мріяла про таку корону, то не для себе, а для дочки. Сама — ні, у мене завжди діти мали сяяти. Мої діти найкрасивіші — вони артисти цирку, а я вже якось за ними. Дочка Марія була переможницею конкурсу «Пані Одеса Open-2012». Вона й вмовила мене позмагатися за титул «Бабусі планети».

— Тобто виходить, що мама пішла вслід за дочкою?

— Так. Вона мені дуже допомагала. Донька була мені й за перекладача, й за граючого тренера (була партнеркою у танцювальному номері. — УК).

— То це був конкурс краси серед бабусь чи конкурс на найліпшу бабусю?

— Гадаю,  все-таки це був конкурс бабусь. По-перше, необхідною умовою була наявність бодай одного онука. Хоча змагання здебільшого загальні: конкурс талантів, презентація, вихід у національному костюмі.

— Як одеситка  намагалися виїхати на гуморі?

— Напевне, так, адже я не професійна танцівниця, тому зіграла на гуморі.

— Що було найскладнішим?

— Гадаю,  зібратися. Досвіду публічних виступів у мене зовсім не було, не вмію говорити на публіку. Приміром, серед конкурсанток була Синтія з Малайзії (володарка Гран-прі. — УК) — дуже гарна жінка, їй 44 роки. То вона просто живе цими конкурсами: у неї вже 14 регалій, приїхала з купою стрічок і корон. Місцева болгарська бабуся отримала титул «бізнес-вумен» — вона літає на літаках, стрибає з парашутом.

— А Ви на звання «бізнес-вумен» не претендували? 

— Напевне, ні. Хоч у мене й справді є невеличкий продуктовий бізнес.

— Не виникає бажання стати його обличчям?

— Навіть не думала про це. Та,  напевне, ні. Бізнес — окремо, краса — окремо.

— До речі, про красу. У чому ваш секрет, адже на вигляд ви дуже молода бабуся?

— Якоюсь мірою — гени. У мене і бабуся, і мама мали гарний вигляд. Але й працювати над собою теж треба. Не п’ю, не палю, солодке полюбляю, однак, якщо треба, можу й відмовитися. Займаюся фітнесом, плаванням, бігаю на стадіоні, коли гарна погода. Совість не дозволяє мати поганий вигляд: діти такі гарні, а мама — розвалюха. Такого не має бути.

— А коли ви почали займатися спортом?

— Років у сорок, коли діти виросли. Раніше не було часу. Потім подивилася — потрібно. Роки минають, слід займатися собою. Почала — сподобалося. Тепер без цього просто не можу.

Спорт неодмінно має бути у кожній сім’ї. Мені страшно дивитися на дітей віком 14—15 років: вони сутулі, зі сколіозом — видно, що батьки не займаються ними.

— У народі побутує думка: коли жінка старшого віку має гарний вигляд, то це тому, що нічим себе не напружувала. У вас було легке життя?

— Не можу цього сказати. Працювати доводилося постійно. У мене 33 роки стажу — тобто я жодного дня не була у декреті. Мої батьки були небагаті, допомогти не могли. Працювала і прибиральницею, і санітаркою у поліклініці, й на швейній фабриці. І водночас боялася пропустити дітей.

Коли ми почали займатися бізнесом, вони були підлітками. Тоді можна було розширитися, але ми боялися, що про∂авимо дітей у гонитві за грошима, тож не пішли на це, і, гадаю, правильно зробили. Хоч мої знайомі у бізнесі просунулися значно далі. Але дітей завели тільки зараз — коли в мене вже троє онуків.

Найстаршій Крістіні 5 років. Вона займається художньою гімнастикою, вже має 6 золотих медалей. Середній Данилко займається танцями і в свої чотири має бронзову медаль. Іорданчик — йому три роки — щойно пішов на акробатику. Тобто всі дітки чимось займаються.

— І кожен з них може на цілком законних підставах казати, що їхня бабуся найкраща у світі?

— Середній онук весь час кричить: Моя бабуся найкраща у світі! — із серйозним виглядом.

— У вас є онучка. Вона прагне вас наслідувати?

— Так, Крістінка мріє стати королевою краси. Вона буквально дихає художньою гімнастикою: не стоїть на місці — постійно стрибає, робить шпагати.

— Немає побоювань, що у погоні за красою дівчинка може пропустити щось в освіті, приміром?

— Певна: донька їй цього не дозволить. Коли Марія їздила на змагання (вона майстер спорту із синхронного плавання), то возила із собою підручники. Вона успішно закінчила школу, здобула дві вищі освіти, тож просто не дозволить, щоб Крістінка погано вчилася.

— У наш час жінки, буває, не хочуть, щоб їх називали бабусями, соромляться цього статусу. А ви?

— Бабуся, вважаю, звучить гордо. Багато моїх знайомих, у кого є онуки, кажуть їм: не називай мене бабусею. А я щаслива, що в мене є онуки, що називають мене бабусею.

Моя мама стала бабусею у 36, і вона всім говорила з гордістю: «Це мій онук!» Так само і я. Коли діти росли, це важко було так відчути: постійно робота, брак часу, треба було їх на ноги ставити — часи важкі були, 90-ті роки.

А нині візьмеш онучка, притиснеш до себе — такий приємний! Такий солодкий! Від дітей заряджаєшся енергією. І як тут можна бути старою людиною, коли біля тебе бігає такий малюк? І за ним треба побігти, щоб він не спіткнувся і не впав — ось тут уже старим ніяк не можна бути.

Я рано вийшла заміж і ніколи про це не шкодувала. Адже я ще нормального віку, а вже дорослі діти, онуки. Сім’я склалася, і ми з чоловіком разом 33 роки.

— Може, й цим секретом поділитеся: як у наш час, коли більше половини шлюбів закінчуються розлученням, зберегти міцну сім’ю?

— Дуже важливий приклад. У моїх обох дітей — перший і єдиний шлюб. До речі, так само повними сім’ями і в єдиному шлюбі живуть обидві мої свахи. А ще треба просто знати, що коней на переправі не міняють, і мати терпіння й повагу одне до одного.

— Перекинувшись словом із Людмилиним чоловіком Петром, ми змогли переконатися, що жінка ані трішки не кривить душею, говорячи про терпіння й про те, що життя її не пестило. Петро каже, що минули роки, перш ніж він дозволив дружині стати королевою.

— Коли ти молодший, то дуже боїшся конкуренції. А нині, коли пройшов уже «звуковий бар’єр», подумав: годі вже затискати.

— А раніше затискали?

— Раніше — так, звісно. Коли був молодшим, трішки тиранив. А тепер збагнув, що це не мудро.

— Якби не затискали, Людмила могла б стати королевою набагато раніше. Не шкодуєте, що не дали їй такої можливості?

— Мабуть, таки шкодую. Вся річ, напевне, в егоїзмі. Хотілося втримати біля себе гарну жінку.  В дочки вже багато різних титулів. Її чоловік до цього ставиться лояльніше. А в нас,  напевне, життєвий устрій інший, виховання у дусі патріархату — жінка має бути при господарстві.

Зізнаюся: моя дружина — головна в бізнесі, я на других ролях. Раніше я був на чолі, але підіймав важке, зірвав спину, вирізали грижу — і вона взяла бізнес у свої руки.

Не скажу, що в нас ідеальна сім’я. Траплялися і сварки, і ревнощі, причому привід частіше давав саме я. Тож передусім її заслуга в тому, що тепер у нас усе гаразд. Витерпіти їй довелося чимало. Напевне, серед іншого ця перемога — нагорода за її чесноти.

— Людмила каже, що лише з часом збагне, яке місце у її житті займе ця несподівана перемога у всесвітньому конкурсі. Проте зауважує, що чільні місця у переліку найзнаковіших подій у неї вже зайняті.

— Напевне, народження дітей, онуків — найголовніше в житті жінки. Тож основна моя мета нині — взяти учать у вихованні онуків, побачити, хто з них виросте, і, звісно, дочекатися правнуків. Тобто плани у мене суто жіночі: я все життя живу сім’єю, дітьми, онуками, і це для мене найголовніше. А конкурси... Конкретних планів поки що немає. Якщо запросять — може, й погоджуся.

ПРЯМА МОВА

Сьогоднішня Бабуся світу — це не вчорашня Міс

Тетяна САВЧЕНКО,
генеральний директор Національного
комітету «Міс Україна-Південь»:

— За майже 30-річну історію конкурсів краси жоден проект не викликав такого резонансу в мас-медіа, як «Бабуся світу-2014».  Напевне, тому, що це новий формат. Традиційні змагання Міс та Місіс уже нікому не цікаві —  цим нікого не здивуєш. Це вид конкурсів, що відходить, бо не красою єдиною мають славитися конкурси краси.

Людмила може стати хорошим прикладом для бабусь, які вже мають цей поважний статус, але не збираються ставити на собі хрест як на жінці.

Наступного року хочемо провести всеукраїнський конкурс бабусь, і на наш офіційний сайт вже надходять анкети. Часом претендентки плутають номінації, і ми, іноді просто зауваживши, яка гарна й доглянута жінка на фото, лише згодом дізнаємося, що вона вже має онуків.

Тут зовсім інші мета й завдання. Це і приклад для онуків, який вказує, що немає надто поважного віку, аби мати гарний вигляд. Це і благодійні акції на користь тих, кому в житті пощастило менше, ніж конкурсанткам, — а тут представлені переважно успішні та щасливі жінки, життя яких склалося вдало. На конкурсі у Болгарії, приміром, збирали гроші для бабусі, що сама виховує своїх онуків, які залишилися без батьків. І, либонь, найголовніша мета — це зламати стереотипи, які існують у суспільстві й заважають людям, що ще можуть, хочуть і повинні рухатися вперед.