Заслужений художник України
Людмила СЕМИКІНА

Цього року фільму «Захар Беркут» минає 40 років — він вийшов у прокат 1972-го. Опір невеличкої  карпатської громади татаро-монгольським завойовникам уславив Іван Франко, а екранізував — режисер Леонід Осика. На цю картину очікували, адже в доробку Леоніда Михайловича вже був славетний «Камінний хрест».

Стрічку, яку кінофахівці небезпідставно зараховують до золотого фонду українського кінематографа, вирізняють високий професіоналізм Валерія Кваса (оператора), Людмили Семикіної (художника з костюмів), а також акторська майстерність Василя Симчича, Івана Гаврилюка, Антоніни Лефтій, Костянтина Степанкова, Борислава Брондукова...

Про специфіку роботи художника з костюмів «УК» розповідає заслужений художник України, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Людмила Семикіна.

— Людмило Миколаївно, розповідають, що після прем’єри «Захара Беркута» небайдужі до моди кияни одягли сардаки, кептарики…

— Для фільму я воліла створити передусім замкове, а не помпезне, барвисте, святкове гуцульське вбрання, і відтак заклала в шати українців аскетизм, певну суворість. Князі, за часів, описаних Іваном Франком, носили одяг із сірого сукна, металеві прикраси… Жодної речі (навіть дрібнички) червоного кольору в їхніх гардеробах не було. Воїни хизувалися своєю силою, мужністю, а не одягом. І вбрання їхнє вирізнялося суголосними з природою (передусім землею, травою) відтінками. Так, окрім тухольського, я створювала княжий костюм; а ще як окремий напрямок роботи — костюм татарський.

Кость Степанков та Іван Гаврилюк у фільмі "Захар Беркут", 1971 рік. Фото з сайту glavred.info

— У групі «тухольський костюм» одяг воїнів і шаманські шати, чи не так?

— Так. Два шаманські костюми я виготовила власноруч. Для одного з них навіть замовила 200 малесеньких із латуні чоловічків, які, за моїм задумом, мали символізувати прадавніх духів. Ними прикрасила дрантину, зшиту з кількох відрізів чорного, бордового, золотаво-коричневого, світло-золотистого — кольорів, що формують напругу. А на додачу на грудях закріпила бляшаний таріль — своєрідний символ, що поєднував підземний і горішній світи. Вирішуючи шаманський костюм, я мала цілковиту свободу. Власне, як і шамани, котрі одягалися так, як самі того воліли. Образи шаманів створила, вивчивши матеріали про них у ленінградських і московських музеях і, зрештою, стихійно спроектувавши отримані знання на Франковий твір. Власноруч компонуючи вбрання, я, по суті, монтувала матеріали і в результаті формувала фактурні колажі.

— Взуття теж створювали?

— Тільки ескізи. Виготовили  його в спеціальній майстерні. Втім, кілька десятків пар гуцульських постолів (для першопланових акторів) і ліжники ми з колегами замовили окремо —  під час зйомок у Карпатах тамтешні майстри за моїми ескізами ліжники розкроїли на киреї. Пошиті взуття й киреї прикрасили китицями й орнаментами часів середньовіччя — аскетичними, на сірому, коричневому, чорному тлі.

— Загалом як визначаєте свою роботу під час створення фільму?

— Маю сказати, ми з художниками не вважали, що творимо шедевр: мало не щомиті звіряли свою роботу із завданням режисера, намагаючись знайти якомога виразніші вирішення костюмів. Я — художник, який сформував образи, до того ж, під час зйомок виготовила чимало речей власноруч. Утім, я не модельєр. На майданчику не з голкою в руках ходила — працювала чоловічими інструментами: гострогубцями, ножицями, пилкою, плела зі шкіри, в’язала, кроїла… Фаховий художник-портретист, я під час зйомок творила, так би мовити, в іншому жанрі.

— Чимало важливих епізодів фільму було знято в Киргизії. Що запам’яталося?

— У Киргизії нам допомагали і люди, і тамтешній ландшафт. Запам’ятала господаря тієї чайхани, де групі дозволили облаштувати майстерню — нам надали кілька вільних від м’яса лав. Одного разу він наважився сповідатися: «Люда-джан! Я прокидаюся о четвертій і впродовж двох годин молюся, бо не маю права починати день без звертання до Бога. Хочу тобі сказати: нікого й нічого тут не бійся. Я маю дружину, двох дітей. І водночас — кохання в Україні... Коли під час війни мене, пораненого, бійці не змогли доправити в госпіталь, життя мені врятувала українка: привезла до своєї оселі й виходила. Для мене багато важать родина і ця жінка. Любов до неї я проніс крізь усе життя». Він попросив переказати їй вітання, однак адреси не пригадав…

Чоловікам киргизи дарують ніж — як уславлення чоловічої дружби. Дарування ножа — то братання. Киргизи так віддячують за добро: «Брате, дякую!» Мовляв, щоб ти завжди мав чим захиститися. Мене ж господар чайхани пригощав надзвичайно смачними киргизькими стравами, солодощами… Його неочікувана сповідь стала виявом довіри і взаєморозуміння між двома народами — українським і киргизьким.

— Чи правда, що одразу по завершенні виробництва фільму вас запросили… на допит?

— 1968-го я підписала лист на захист В’ячеслава Чорновола, і відтоді кадебісти безперервно обвинувачували мене в буржуазному націоналізмі.  Пригадую, як на один із допитів — на той момент мене виключили з лав Спілки художників, а відтак я мала звільнити майстерню, принесла характеристики від Цвіркунова, Осики (він, до речі, надзвичайно схвально про мене написав), комсомольської, партійної організацій… Утім, люди у формі на них не звернули уваги.

— Пережити скрутні часи допомогла творчість?

— Так. Я перейшла на підпільний режим роботи: шила одяг для родичів ув’язнених друзів. Нещодавно фахівці Секції прикладного мистецтва Спілки художників, організовуючи виставку робіт молодих та досвідчених художників, попросили відшукати роботи 1970-х. Я надала ті свити й кептарики, які тоді носила.

— Виставка 1971-го — одна з найважливіших у вашому житті. Чому?

— Виставку «Національні традиції в українському сучасному одязі» ініціювала Алла Горська. Вона вважала, що в такий спосіб художники мають заявити: «Ми є, ми мислимо!». До нас приєдналися Михайло Брайчевський, Іван Світличний… То був протест шістдесятників, адже художники мусять нести відповідальність за епоху, яка ганьбить дух людини. Донині свою участь у виставці вважаю підготовкою до роботи в кіно: я ніби складала іспит Леонідові Осиці на предмет сватання у фільмі «Захар Беркут». Ту експозицію довго згадували, зокрема й вашу покірну слугу — як людину, яка шукає нові пластичні форми.

— 1996 року в Українському домі експонувалася ваша персональна виставка текстильної пластики «Високий замок». Мистецтвознавці, кияни, гості міста не приховували захвату, називаючи її зразком високого мистецтва. Важко знайти належну залу для чергового звіту?

— Цю виставку готувала впродовж трьох років, без асистентів. Ті, хто намагався долучитися до моєї стихії виконання, не витримували: «Єгипетська праця! Таке жодній людині не до снаги! Семикіна експериментує, переробляє, б’ється  за кожен міліметр».

Справді, після 1996-го виставок більше не організовувала. Епізодично з колекції хтось висмикував ті чи інші роботи для експозицій у невеличких залах. Пригадую одне, особливо вдале вирішення: кожні два килимові півкола робітники з’єднали між собою по лінії діагоналі і створили в такий спосіб мушлі, куди й оселили мої роботи (одяг часів трипільської культури). Світло, потрапляючи всередину мушлі, увиразнювало чесноти костюма. Та, по суті, театральна оправа моїх робіт виявилася надзвичайно влучною.

— 1997-го, дізнавшись, що вас номіновано на Шевченківську премію, здивувалися?

— Тривалий час я була людиною з «радянською психологією»: вірила в те, що Шевченківської премії, іншого високого визнання гідні тільки такі митці, як, скажімо, Тетяна Яблонська… Система, її ставлення породили чимало комплексів. Тому, дізнавшись про премію, я подумала, що, можливо, сама епоха в такий спосіб відновлює справедливість, і відтак, окрім усього, слід прийняти і її. Отримуючи премію, я вважала, що винагороджують не мене, а якусь іншу людину, прізвище якої — теж Семикіна… Визнання сприйняла спокійно. Нині переконана: Шевченківська премія — це честь і водночас подяка всім тим людям, які мені допомогли.  

1996-го я виставила близько 40 ансамблів різного жанру, а, це, окрім моделей, — фурнітура, головні убори… Гадаю, жодна премія не могла повністю компенсувати ту колосальну працю, яку я вклала у «Високий замок».

А ще несподівано, ніби нічого не сталося, мені повернули 20 років стажу і 2009-го поновили в лавах Спілки художників, щоправда, відрядивши в бухгалтерію: до того малесенького віконечка, в яке касири просовують зарплатню... Звинувачували в антирадянській діяльності, відрекомендовували націоналісткою в залах у присутності 300—400 осіб, а членський квиток повернули, просунувши в шпарину! Ніхто навіть не попросив вибачення.

— Яку зі своїх нагород вважаєте найвищою?

— «Захар Беркут» започаткував мою любов до історичного костюма. З 1971-го по 1996-й я працювала тільки в цій царині; як живописець у ці роки не реалізовувалася, позаяк мене ізолювали від виставок. Зосередитися на живописі змогла лише 2007-го, а персональну виставку як живописець провела в Спілці художників аж 2010-го: на зустріч із глядачем мої роботи очікували 50 років!

Для «Високого замку» я створила силу-силенну ескізів (20 тек), втілила в життя ескізи лишень однієї теки. Ті, хто знається на історії, не раз відзначали, що в моїх роботах немає етнографічного наголосу, що я — виразник особливого погляду на одяг. Мрію організувати творчу майстерню, яка актуалізувала б нові погляди на пластику українського костюма.

Коли те, що я підготувала до своєї четвертої виставки (її тема пов’язана з трипільською культурою), вдасться показати широкому загалу, вважатиму,  що мозолилася немарно. То й буде моєю найвищою нагородою. А поки що мушу активно впродовж двох років працювати, оскільки Шевченківську премію витратила на матеріали для четвертої виставки.

Лілія БОНДАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ "УК"

Людмила СЕМИКІНА. Народилася 23 серпня 1924 року в Одесі. Закінчила Одеське художнє училище та Київський художній інститут. Художник, монументаліст. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії ім. В. Стуса. Заслужений художник України. Створила строї за національними традиціями: серії «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн».