ІСТОРІЯ

120 років тому народився генерал-хорунжий УНР Юрій Тютюнник

Затиснуті у згодом названому істориками "трикутником смерті" районі Любар - Шепетівка - Миропіль, збройні сили УНР та її уряд, здавалось, були приречені на знищення. З двох боків напирали загони більшовиків і денікінців, а тому чи не єдиним порятунком видавався перехід на територію, контрольовану польськими військами. Вони номінально не воювали проти армії УНР, але петлюрівські підрозділи мали роззброїтись, що означало кінець боротьби за незалежність України. Тому на нараді в містечку Чорториї під Любарем уряд за ініціативи отамана Юрка Тютюнника ухвалює рішення: армії прориватись у тил денікінців для організації рейдової партизанської війни.

Падіння, що стало злетом

У ніч на 8 грудня 1919 року чотири збірні групи, сформовані лише з добровольців, вирушили в невідомість. Як напише згодом Юрко Тютюнник, "український уряд мав силу в кількох тисячах фанатично відданих національній ідеї вояків та в багатьох десятках тисяч повстанців, що били і білих, і червоних".

Згодом історики визнають, що прорив українських військ у білогвардійський тил став, образно кажучи, тим камінцем, що "зламав хребет" учора ще нібито нездоланній білій армії, поклавши початок масовим антиденікінським селянським повстанням. Уже незабаром Правобережжя переходить під фактичний контроль проукраїнських сил. Більше того, на білому Півдні тепер усі надії пов'язують із "непереможною, добре вишколеною і дисциплінованою Українською Регулярною Армією", очолюваною майстром "всяческих восстаний" полковником Тютюнником, що постала на шляху "більшовицьких орд". І навіть Троцький, який ще рік тому не рахувався із настроями місцевого населення, надсилає в Україну директиву з вимогою, щоб "комісари, командири і відповідальні працівники були по можливості українцями або хоча б добре обізнаними з українськими умовами особами".

Хто ж ця людина, яка змусила вчорашніх "переможців" знову рахуватися з урядом самостійної України?

Майбутній український отаман народився 20 квітня 1891 року в селі Будище на Звенигородщині у багатодітній селянській родині. Отож не дивно, що його освіта обмежилась церковно-приходською школою та уманським училищем землеробства. Призваний до армії за рік до початку Першої світової війни, молодий солдат зустрічає її вже в чині унтер-офіцера. Важке поранення, здача екстерном курсу гімназії, короткотермінова офіцерська школа та нове поранення - такий послужний список поручика Юрія Тютюнника на початок революції, яка застає його у запасному полку в Криму.

"Рішучість розпачу"

Свідченням його неабиякого організаторського таланту стане перетворення "малоросів" місцевого гарнізону на свідомих українців та формування з них національного Першого Сімферопольського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка. Згодом молодий поручик обирається членом Центральної Ради. Та Юрій Тютюнник відчуває себе чужим серед тодішніх політиків, а тому з радістю приймає пропозицію виїхати для формування Вільного козацтва на рідну Звенигородщину. Вона стане нездоланним бастіоном на шляху більшовицьких військ Муравйова, експедиційний корпус якого з легкістю захопить Київ.

Влітку і восени 1918 року не без участі Юрка Тютюнника спалахує велике селянське повстання проти гетьмана Скоропадського і його союзників-німців. Прибувши до Києва у пошуках зв'язку з іншими противниками пронімецького гетьманського режиму, вже визнаний повстанський ватажок потрапляє до в'язниці. 12 грудня 1918 року, коли місто почали штурмувати війська Петлюри, комендант Києва князь Долгоруков затверджує смертний вирок Юрію Тютюннику. Та буквально через два дні смертник... переагітовує охоронну роту, яка разом з ним вирушає на допомогу повсталим робітникам київських заводів.

Згодом Тютюнник об'єднує повстанські загони, які вливаються в Червону Українську армію отамана Григор'єва. Саме їй судилося звільнити від інтервентів Одесу 6 квітня 1919 року.

В одному з боїв на півдні України начальника штабу 1-ї бригади Задніпровської дивізії Червоної армії Юрка Тютюнника полонили вояки військ Директорії. Виведеному для показового розстрілу "зраднику" дали останнє слово, після якого... бойовий підрозділ влився у його армію.

Однак рано чи пізно селянське розуміння справедливості мало розійтись із реальною політикою більшовиків, що призвело до так званого "григор'євського заколоту", на придушення якого червоні кинули величезні сили. Юрко Тютюнник після загибелі Григор'єва очолює Повстанську армію, яка в липні 1919 року в районі Жмеринки з'єднується із військами УНР.

"Від поглядів не відмовляюсь"

Як напише згодом уже славнозвісний отаман, це був період, коли доводилось керуватися "рішучістю розпачу бути зарізаним або зарізати свого ворога". За гірким визнанням Юрка Тютюнника, першопричиною бід стало те, що "ми не мали провідників".

Саме безпорадність вищого політичного керівництва заздалегідь прирекла на невдачу другий зимовий похід Української повстанської армії, що завершився її розгромом поблизу села Базар на Житомирщині у листопаді 1921 року. Лише самопожертва основних сил загону дала змогу штабу на чолі з Юрком Тютюнником та півтори сотням вояків вирватись за кордон.

Однак знаменитий отаман не уявляв свого життя поза Україною, чим скористались чекісти. У червні 1923 року його заманили на радянську територію і заарештували. Судячи з усього, більшовики переконали отамана перейти на їхній бік. Адже в Україні саме розгорталась кампанія "українізації", а нова економічна політика (НЕП) дала змогу селянству відчути себе більш-менш вільним.

Та після того, як більшовицьке керівництво взяло курс на колективізацію, визнаний "майстер повстань" став надто небезпечним. 12 лютого 1929 року його знову заарештували і засудили до розстрілу. Хоч "режисери" із ДПУ ще сподівалися зламати волю повстанського отамана, щоб використати його у своєму "кіно". Лише майже через рік у справі засудженого з'явиться запис: "Вирок виконано 20.10.1930".