Рік і одинадцять днів чекала на сина з полону Алла Миколаївна Макух. З них три місяці вона взагалі не знала, де її Сашко і що з ним відбувається. Жінці говорили, що полонених тримають то в Лисичанську, то в Луганську, то що взагалі вивезли до Ростова. І ось 30 квітня торік почула у слухавці: «Мамо, це я!» Дзвінок надійшов з незнайомого номера.
«Раптом почали труситися руки, мене лихоманило. Тільки й спромоглася сказати чоловікові: «Запиши номер, там Сашко!» Лише за півгодини отямилася, змогла зателефонувати й поговорити із сином. Зараз згадую той час: Боже, як я це пережила, коли взагалі не було з ним зв’язку! Я вірила, що син живий. Насамперед тому, що торік 10 лютого «Лайфньюс» показав наших хлопців, і ми зрозуміли: вони живі. Може, не дуже й здорові — в одного голова перебинтована, видно, що полонених били. Але живі — це головне!»
«Нас брали з боєм, у полон ми не здавалися»
У російських новинах тоді розказали, що начебто українські вояки самі здалися в полон. Насправді ж усе було інакше. 9 лютого 2015 року з Дебальцевого по трасі в напрямку Артемівська виїхали на завдання четверо військових 40-го батальйону ЗСУ «Кривбас» (два бійці, офіцер і водій), серед яких і 21-річний старший солдат Олександр Макух. Вони не знали, що дорога вже була небезпечною, її захопив супротивник і попереду влаштував засідку. Під Логвиновим машину розстріляли, наші бійці спробували відбити напад, але не вдалося. Один із хлопців зазнав незначного поранення в руку. Коли до автівки підійшли військові, наші солдати побачили в них георгіївські стрічки. Це були донецькі козачки.
«Час спливав, а я не міг із хлопцями зв’язатися. Настала ніч, і ми зрозуміли, що люди або загинули, або потрапили в полон. Тому коли їх показали по «Лайфньюс», це було позитивною новиною — залишилися живі, — розповідає командир 40-го окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ підполковник Віктор Почерняєв. — Добровільну здачу в полон повністю відкидаю. Також ніхто не їхав навмисно здаватися, як подейкували. Адже саме перед тим ми відпрацювали карту всіх позицій, і не тільки нашого батальйону. Якби вони хотіли здаватися, обов’язково взяли б цю карту. А ми одразу перевірили — карта лежала там, де й мала бути. Вона містила інформацію з обмеженим доступом».
Козачки повезли полонених у багажнику пікапа до Донецька. У цих «ополченців» хлопці перебували три місяці, витримали і побиття, і знущання. Потім «військова поліція» за підтримки «армії ДНР» відбила полонених у козаків. Так із 30 квітня 2015 року наші бійці потрапили в новий полон. В управлінні СБУ Донецької області їх поставили на «офіційний» облік як військовополонених. А доти вважали безвісти зниклими... І Олександр зміг нарешті зателефонувати мамі.
«Телефонувати близьким давали, але нечасто — раз на тиждень-два. Тут уже нас не били, проте постійно тиснули морально. Говорили, що рідних дістануть, що Україна розвалюється, що буде дефолт... Усього не перекажеш. Вони вважають, що в Україні «править фашизм».
Називали нас «фашистами», «радикалами». Перед Новим роком у них крутили новини, що в нас тепер не буде Діда Мороза, а тільки Санта Клаус. Звичайно, агітували перейти на їхній бік. Казали, що наші підрозділи нас зрадили, але на це ніхто не вівся. У камері ми підтримували дух патріотизму, з хлопцями чітко домовилися: ми — солдати України й повинні триматись, як солдати України. Ніхто з нас не перейшов на інший бік, ми витримали цей пресинг. І в полон не здавалися, нас взяли з боєм. Можу лише здогадуватися, що російське телебачення навигадувало», — розповідає Олександр Макух.
Годували сепаратисти українських заручників привезеною з Росії гуманітаркою, яку й самі споживали. У меню полонених делікатесів і фруктів, звісно, не було, здебільшого армійські каші з тушонкою. Дозволяли й душем користуватися, але теплої води всім бракувало. «Там милися й «денеерівці», а ми вже після них. Тому доводилося або холодною водою задовольнитися, або чекати іншого шансу. Ті, хто ходив на якісь роботи, мали можливість інколи там помитися, — продовжує Сашко. — У камері будівлі управління СБУ Донецької області утримували 21 чоловіка. Ми спали на полицях колишнього архіву, відстань між якими сантиметрів 50. Видали нам матраци, подушки, а з останньої гуманітарки — і простирадла. Упродовж останніх 5—6 місяців без вихідних з 6-ї ранку до 7-ї вечора я працював у їдальні. За два-три дні по їхньому радіо почули, що нас мінятимуть у форматі «три на шість». Але ми до останньої миті боялися, щоб обмін не зірвався. На жаль, там залишилися ще двоє наших товаришів, з якими разом потрапили в полон».
«Мене Україні «подарували»
А ось 26-річний солдат 53-ї окремої механізованої бригади Вадим Кирпиченко про те, що його збираються обміняти, нічого не знав. Одного разу до нього зайшли й сказали: «Збирайся!» Дозволили зателефонувати. І Надія Кирпиченко нарешті почула: «Мамо, я їду додому!»
«Син перебував не в донецькому управлінні СБУ, а окремо в батальйоні «Восток», у підвалі. Увесь час був один. Немитий, у рваному одязі. Як його захопили у літніх шльопанцях, так у них і ходив. Чекала на сина 195 днів», — розповідає Надія Леонідівна.
Торік 10 серпня боєць повертався зі штабу на базу, у машині закінчився бензин. Поки заправлявся запасним паливом, під’їхала ще якась автівка. «Я подумав, що це наші хлопці, а виявилося — розвідка «Востока». Тримали мене в Макіївці й у Донецьку в підвалі без вікон, без вентиляції. Там і годували. За весь час подихати свіжим повітрям виводили двічі вночі. Був ще на вулиці, коли перевозили з однієї бази на іншу», — неохоче згадує Вадим Кирпиченко.
Хвилин за 40 після захоплення сепаратисти вийшли на зв’язок із друзями полоненого. Ті зателефонували мамі Вадима. І вже 13 серпня їй дозволили поговорити із сином. Час від часу за весь період полону на прохання Надії Леонідівни Вадиму давали телефон. Проте бувало, що й 50 днів вони не спілкувалися.
«Коли зателефонували друзі сина, моєю першою думкою було: «Аби лише був живий!» Вадим за фахом мотомеханік, строкову службу не проходив через травму хребта. Значився частково мобілізованим, приходив до військкомату, коли викликали. Сепаратисти одразу все про нього і всю нашу сім’ю «пробили». Вони навіть знали, що в мене сестра живе в Донецькій області — на нашій території. Дізнавшись те, що син у полоні, одразу не плакала. Маю багато друзів-знайомих, усім кричала: «Допоможіть, хто як може, знайти зв’язок, куди звертатися». Зверталася всюди. Дуже багато гарних людей мене підтримували, чимало добрих знайомих з’явилося, — продовжує розповідь Надія Кирпиченко. — Ні, викуп за Вадима сепаратисти не вимагали. Вони одразу сказали, що грошей не візьмуть. Щодо сина окремий обмін був, за нього вимагали священика отця Никона, який перебував у Маріупольському СІЗО. Пообіцяли: щойно той перетне межу і буде в «ДНР», мого сина відпустять. Ми розуміли, що інших варіантів не буде. Вадима віддавали лише за священика. Не знали, чи буде він у цій шістці. І так, він там був. Тоді тільки Вадима почали вивозити. Таким чином вийшов обмін «три плюс один на шість». Коли побачила сина після полону — очі не його, він ще не отямився».
Натомість полоненому під час звільнення «востоківці» сказали, що його дарують як бонус. Тому Вадим каже: «Мене Україні «подарували».
Боротьба за звільнення триває
Увечері 23 лютого біля будівлі Дніпропетровської облдержадміністрації на повернення хлопців додому з нетерпінням чекали рідні й друзі, товариші по військовій службі й командири, журналісти та інші небайдужі. Для хвилюючої зустрічі приготували квіти, кольорові повітряні кульки і малюнки. Над останніми старалися племінниця Олександра і дві племінниці Вадима. Нарешті приїхали машини з Києва, і колишні полонені опинилися в обіймах рідних.
«Дуже важко було так довго чекати сина. Але з першого дня ми боролися за його звільнення, — зазначила Алла Макух. — Працювали в контакті з різними волонтерами, координаційним центром зі звільнення полонених і пошуку зниклих безвісти. Ми постійно на зв’язку з волонтерами, які весь час нас підтримували морально. Вони нас, а ми — своїх хлопців. Також у нас склався союз матерів, чиї сини перебувають у полоні, у будівлі управління СБУ Донецької області. Ми разом їздили до Києва під Адміністрацію Президента, Верховну Раду, а в листопаді три жінки вирушили до Донецька. Сподівалися зустрітися із Захарченком, однак не вийшло. Натомість нам дозволили побачитися з дітьми. Буквально хвилин 10 спілкувалися з ними, а нас знімав канал «Росія 24». У полоні ще залишилося багато наших бійців, є двоє з батальйону «Кривбас». Тому ми й надалі боротимемося за їхнє звільнення. Не можна опускати рук, треба чекати, треба боротися за рідних. Якщо потрібна буде моя допомога, я на зв’язку, допомагатиму й не кину боротьбу за наших хлопців».
Радник голови Дніпропетровської ОДА Тетяна Губа повідомила, що в Києві звільнених бійців ретельно обстежили, перевірили, чи немає загрози їхньому життю, чи потрібні якісь термінові медичні заходи. Тепер на черзі — питання відновлення документів, обстеження в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова, де хлопців уже чекають досвідчені лікарі.
«Досі не вірю, що рік полону позаду. Начебто навкруги рідні вулиці, поруч близькі люди, а й досі не можу отямитися, — каже Олександр Макух. — Учора Міністерство оборони видало нам форму. Дуже приємно було її вдягти знову. Дякуємо! Тепер у планах відпочити, привести до ладу нерви».
Ми в Google+