Коли в обласній молодіжній газеті я вів екологічну тему, досвідчений заввідділом безапеляційно повчав: «Ніколи точно не вказуй унікальне місце або поселення рідкісних птахів, бо прийдуть — витопчуть або вполюють». Він мав рацію, як на тоді. Тепер інші часи — і все оригінальне потребує поширення інформації про себе, аби бути затребуваним. Власне, йдеться не про рекламу, а про «слов’ян-кочівників».

Лікарі радять відпочивати у своєму кліматичному поясі. Та хіба вдома є щось цікаве? Звісно, є! Наприклад, на Вінниччині природа навмання жбурнула великі гранітні камені і брили на річці Південний Буг. Кажуть, що це єдині в Європі пороги, які збереглися у первісному стані.  Неповторний за красою Гайдамацький яр — геологічна пам’ятка природи загальнодержавного значення. І кожний регіон у нашій країні — неповторний! Та чи багаті ми?

На здоровий глузд: багатий — це відповідальний! Тобто свідомість суспільства — на рівні дзвіниці Софійського собору. Чи можлива ця висота, якщо завжди мало? Ми і незчулися, коли розорали землю нащадків (зокрема, на Вінниччині показник розораності території становить майже 70%). Тепер конкретно вбили собі в голову, що маємо годувати світ. Воно, може, й правильно: і момент підходящий, і повагу до себе піднімемо. Однак чому в Європі на бідних полях саджають ліс? Напевне, тому, що костюм не буде респектабельним, якщо в піджаку частину однієї поли відрізати й доточити до іншої.

Так, Вінниччина навряд чи за обсягами природно-заповідного фонду стане тією Європою, якої прагнемо. За підрахунками спеціалістів, для нормального функціонування екосистеми будь-якого регіону площа природних територій має бути не менша 12-15%. В Європі цей показник у середньому становить 10%, в Україні — 5, у Вінницькій області — 2,04%. Працівники управління навколишнього природного середовища в області реально сприймають факти і кажуть, що показник можна збільшити до 3-3,5%, максимум до 4. Іншими словами, тут ми вже відщипнули у нащадків частинку того, що з-поміж багатьох критеріїв дає можливість почуватися рівними серед рівних.

Треба зазначити, що в незалежній Україні саме центральні органи виконавчої влади поставили перед регіонами вимогу розширювати природно-заповідний фонд. За період з 2002 р. його площа в області збільшилась удвічі. Зокрема започатковано регіональні ландшафтні парки «Середнє Побужжя» і «Дністер», Національний природний парк «Кармелюкове Поділля». Принагідно зауважу, що основу останнього становлять прадавні ліси, де є 17 червонокнижних рослин (у тому числі реліктова бруслина карликова) та 7 груп рослин Зеленої книги України. Робоча назва парку була «Південне Поділля», але столичні інстанції чомусь її змінили. Краяни зауважують: цю ініціативність та в інше б щось направити, адже хоча з 2009 р. парк на папері існує, він не функціонує, бо не визначено, якому відомству його підпорядкувати — Міністерству екології та природних ресурсів чи Агентству лісових ресурсів.

Створити заповідний об’єкт — справа загайна. Дається взнаки звичка: мальовничі пейзажі цінуємо деінде, а в місцевій природі бачимо інструмент заробити гроші для тих «пейзажів». Захисні смуги річок, немов горох біля битого шляху: хто хоче, той і відщипне. До городу, до дачі, під ставок, якими малі річки перевантажені. А в лісі — не дерева, а мамонти: дозріло — рубати! Заліснення території області становить близько 14%, що значно менше від оптимального, а відправляє вона деревину, пелети, дрова до країн, де вінницькі ліси можуть заблукати в їхніх лісах. Як не крути, але там живуть патріоти.

Наведу такий факт. Коли у Теплицькому районі колишні колгоспні ліси лісове господарство на законних підставах почало планово перетворювати на деревину, люди обурились. Дерева садили їхні діди й батьки, ці повні біорізноманіття ліси — окраса території, місце відпочинку. Тож представники кількох сільських громад прийшли до управління охорони навколишнього природного середовища в області і твердо сказали: «Давайте заповімо їх нащадкам!»…

Цю селянську мудрість та всім би...