ВІД АВТОРА

Чому я поїхав на передову

Як можна було не поїхати на російсько-українську війну, якщо ти не лише журналіст, а й громадянин, якому не байдужа рідна країна? Якщо хлопці, яких ти знав, загинули на Майдані? А потім вороги у Вербну неділю захопили Слов’янськ, а це за 150 кілометрів від Харкова.

Одного ранку прокидаєшся, а за кільцевою, яку добре видно із  твого вікна, — блокпост із БТРом, а до кордону з Росією менш як 40 кілометрів, і там вже розгортаються ворожі батальйони. Така сама відстань і до КПП «Гоптівка», де вже танки, а біля Проходів — батарея САУ. Усі вони повернуті жерлами на твоє місто, бо, як каже командир Т-64 Яша, ще не відомо, звідки нападуть.

Ти й уночі не можеш заснути, бо менш ніж за 20 км  — полігон під Башкирівкою, де вже розчохлили зброі вчаться стріляти, щоб потім вирушити на фронт. У Харкові теракти, в Ізюмі, де штаб АТО, на щоглі біля міськради хтось уночі вивісив триколор. Розумієш, що без твоєї участі в обороні твоєї землі ворог, який ненавидить усе українське, вдереться у твоє місто.

Отож поїхав: Ізюм, Слов’янськ, Дебальцеве, Широкине, Водяне, Авдіївка, Мар’їнка, Дослідне, Гранітне, шахта «Бутівка», «Зеніт», Щастя, Станиця Луганська, Тоненьке, Красногорівка... Їздив як акредитований журналіст і волонтер. Возив з іншими волонтерами все, що можна було дістати, бо босим і голим хлопцям потрібно було багато. З волонтерською групою «Вольниця» виступав із концертами разів із 50. Читав поезію, яка увійде у книжку.

Часто буваю на передовій. Ось як у Мар’їнці: в одній залі співаємо й декламуємо, по другій стріляють. Як можна було не поїхати?

ІДЕ ХРИСТОС  ПО МІННОМУ ПОЛЮ

Неба густа жура над диким краєчком світу
         наповнює РОП «Акваріум», ламає натомлені віти.

Тут кулями зрите поле... Тут бліндажі й окопи...
         Тут, у багні траншей, закінчується Європа.

Випестувана, як Венера в піні, названа нами раєм,
         та, котра байдужа, що нас тут убивають.

Заліза ж іржавого, рваного вистачить, певно, всім
         чи калібру «сто двадцять», а чи «12 і 7».

За бруствером темінь темна, між «ними» і між «нами»
         та колюча шипшина з кривавими плодами.

За бруствером спалені трави на схід і, певно, захід
         над якими голосять мертві, замерзлі птахи.

А степом, степом по травах, як миру апофеоз,
         до нас по мінному полю іде український Христос.

МАРШ 2014

«На Київ, на Київ!» — сичить двоголова біда.

На давню Софію суне московська орда.

Як у часи Батия, вже у нашу добу ти не віддай Софію
         на пограбунок рабу.

Супроти вселенського горя, супроти кремлівських нікчем
         стане Андрій на горах, стане архангел з мечем.

Лапотним маршем на Київ руша чорнорота рать.

На сонцеглавій Софії дзвони тривожно дзвенять.

 

ТАНГО БІЛИХ ЛИСИЦЬ

Де кружляє в полях зграя білих лисиць,
         На батьківській землі упадеш горілиць.

Все навколо пусте, що завіє зима.
         У Пісках ще мете, а Донецька нема.

Ми ж як жертва богам серед срібних отав.
         Де з’явитися нам, нас ніхто не питав.

Та весна б’є скрижалів крихкі кришталі,
         як ховають нас з жалем у батьківській землі.

Упадеш горілиць, щоб збагнути  цей час.
         Танго білих лисиць заколисує нас. 

 

КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА

Коли зависне німота над почорнілим полем болю,
         у світ, де сни і теплота, ми не повернемось з тобою.

Де зорі падають ясні, немов на Спаса жовті груші,
         де жаль вижалюють пісні, туди не прийдуть наші душі.

Отут, де скіфи, у степах, у цій кривавій чортоверті,
         у териконах, як в гробах, поховано живих і мертвих.

Отруйне з черепів вино війна нам вихлюпнула в очі.
         І тільки мамине вікно скрипить-кричить крізь гущу ночі. 

ПРОЛІСКИ НА КРОВІ

Цю війну не вирвеш із себе, як отруйне жало.
         Вона у самісінькім серці твоїм, що поборює зло.
         Вона викарбувалась у тобі,
         як заповідь на скрижалях — «Не вбий!»

Вона навіть у твоїх снах прикинулася, що вона весна,
         а сама з Донецького кряжа навіяла сніговії полеглим на вії,
         але ж крижані сніговії.

Янголи — воїнів вартові, думаючи, що хлопці тілами живі,
         замість того, аби рятувати душі збирають проліски на крові.

Ця війна без усяких меж як відблиск далеких пожеж,
         що підступають до раю — до твоєї хати скраю.
         А ти у тій хаті сниш і не знаєш, що вже гориш...

Війна у твоїх долонях, навіть у цілунках, які холонуть.
         Може, ти вимовити тому й не можеш прощальні слова:
         «Бережи тебе, Боже...» 

 

ПОРТРЕТ ВІЙНИ

Війна — як брудно-криваве полотно,
         Обамлене в золотий багет.
         Там мені в горло встромлено іржавий російський багнет.

Хочеться крикнути «доста!» чи тихо прошепотіти «люблю»...
         Натомість слово «помста» у простір смердючий хриплю.

Війна — коматозний сон Землі, чи, може, летаргійний гіпноз,
         у які для пробудження Сальвадор Далі
         запустив своїх трупних ос...

РИМИ 

Ротному «Кріпишу»
         З дієсловами «терпиш», «не спиш» і «мовчиш»
         найкраще римується ротний на псевдо «Кріпиш».

Якщо ти не віриш цьому, 
         запитай в Жадана — 
         він класик, тож знає всі рими до слова війна.

Щоправда, ми пишем вірші — 
         «Кріпишу» ж воювати,
         а рими там жирні, буває, приправлені матом.

А як же без нього, коли у таку чортоверть
         вгризаєшся в землю, у камінь — самісіньку твердь,
         а поміч яка тут, окрім всюдисущого мату?

Е ні, не бульдозер, а рідні кайло і лопата.
         Ще мають сокиру, ковадло  і лом про запас,
         щоб через планету доритись до штату Техас.

От вилізуть в Штатах, й струсивши багнюку з коліна,
         спитають у Трампа,
         коли він  нам дасть «Джавеліни».

І знають герої, і весь аватарний народ:
         за це землерийство ніхто їм 
         не дасть нагород.

Бо всі ті медалі,
         що потом смердять на війні,
         собі почіпляли напахчені  франти штабні.

І ніколи слів підбирати, коли на нулі
         роздивишся в «теплик», 
         як пруться на ВОП москалі.

Тут тільки встигай затикати  дірки в обороні
         й молитися Богу, аби не заїло патрона,
         благати святих всіх, аби захистили від зла,
         але головне щоби «дашка» не підвела.

Бува, коли міни лягають у наші окопи,
         Тут з тисячі слів підбираєш 
         одне тільки: «ж...а».

Отут на війні слів така коловерть,
         та з жодним із них аж ніяк 
         не римується «смерть».

 

ЕКЗИСТЕНЦІЯ

Долю таку напророчено у знаках звіриних доби:
         на давніх-прадавніх чорноземах ми чорнодухі раби.

Змелеться час наш на жорнах — 
         дні, ще й роки, і віки.

У чорних-пречорних чорноземах
         біліють козацькі кістки.

Не упивайтеся волею, бо не приспіла вона.
         Нам ще судилася долею чорно-кривава весна.

Серце по-чорному стисне. 
         Біль як терновий шпичак.

Чорні розквітли вже вишні — 
         сяють сльозами в очах.

ЖУРАВЛІ НАПРОВЕСНІ

Не в тому суть, що вже вагітні ночі,
         що в сонцепад народиться трава… 

У журавлих — безжально карі очі;
         у журавлів — караючі слова.

Вони, як біль, як оповідь крилата,
         благословення материнське в путь.

Не в тому суть, щоб з дому відлітати,
         а щоб назад дорогу не забуть.

 

ВИШНЯ У КРАСНОГОРІВЦІ

Надтріснута брунька за сонце очима вхопилась:
         забилось під серцем, проснулося в ній немовля.

В її материнстві життя торжествуюча сила,
         яка через муки, яка через сміх промовля.

Здається, що вишня шепоче щасливо, зболіло:
         таке превелике, таке її щастя святе.

І ти відчуваєш, як день по довірливих жилах
         відточеним лезом вишневої бритви веде.

Задимлений простір розвітрюють крила лелечі.
         Життя наступає, воно, як вогонь, стугонить…

А все-таки вишня вночі крізь пробудження кличе,
         а все-таки вишні осколок під серцем бринить.

ПСИ КРИЖАНІ

Закидало цей білий світ увесь снігами.
         Стоїть весна, неначе ворог, біля брами.

Ми ж зводим мури льодяні все  вище й вище,
         аби від подиху весни не вмерли  вишні.

Хурделить люто в небесах, мете по долу — 
         час віддано голодним псам із «Гри престолів».

Собаки дикі крижані гарчать у хащах,
         на наші мрії весняні відкрили  пащі.

Виттям пророчать нам війну й пси половецькі,
         що пробудили давнину в степах донецьких.

Ми ж зрозуміли сенс життя в цій сніговерті:
         ніхто не завоює міст, де всі вже мертві.

ГРОЗА НА «НУЛІ»

На спраглім язиці немає ні росини,
         в обпалених губах лиш подуви вітрів.

Півнеба у вогні, а ще півнеба синє;
         і вечір в горно дме, щоб захід розгорівсь.

Потріскана земля жадає: 
         «Хоч краплинку!»

Обвуглений листок волхвищем заклина:
         «Перуне, принеси нам нічку горобину,
         бо що то за весна, коли не грозяна!»

І сталася гроза: все небо стрепенулось. 
         Припала ніч до губ і рідна, і чужа
         і розбудила все, що вмерло, що заснуло.

А блискавки межа, як лезо у ножа.
         Летіти від межі і до межі летіти,
         любити від межі й за межами забуть.

Але кричить душа, благає:
         «Жити, жити, щоб горобину ніч
         до глибини збагнуть».

Леонід ЛОГВИНЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Поезії і фото автора

ДОСЬЄ «УК»

Леонід ЛОГВИНЕНКО.  Народився на Богуславщині 30 березня 1961 року. По закінченні Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка працював у виданнях Слобожанщини: газетах «Вечірній Харків», «Слобідський край», «Главное». Нині нині власний кореспондент в Харківській області газети «Сільські вісті».

Має резонансні публікації у всеукраїнських виданнях «Україна молода», «Дзеркало тижня», «Сільські вісті», інших виданнях. Заслужений журналіст України. Переможець обласних професійних конкурсів «Золоте перо», «Журналіст року», «Зірка журналістики». У 2017 році став одним з переможців професійного конкурсу Національної спілки журналістів України в номінації «Журналіст року». Член національних спілок України журналістів та письменників.

Леонід Логвиненко автор двох поетичних збірок — «Причастя» (2004) та «Білого янгола зоряна тінь» (2006), де провідними стали теми любові до рідної землі та людей, які живуть на ній, національного відродження, людської гідності. Цим темам присвячено і більшість публіцистичних творів. Книжки «Місячна соната війни», «Репортаж між сторінками щоденника», «Танго білих лисиць» присвячені людям війни, для яких Україна понад усе.