Знаний італійський історик Андреа Граціозі, фахівець з історії України і Радянського Союзу, нещодавно в інтерв’ю Радіо Свобода зазначив, що визнання Голодомору геноцидом може спричинити серйозні юридичні наслідки. На його думку, Росія як правонаступниця СРСР повинна була б фінансово розплачуватися за трагедію українського народу, що саме це є перешкодою на шляху до визнання Росією Голодомору геноцидом.
Отже, чи можлива юридична відповідальність за Голодомор в Україні 1932–1933 років згідно з міжнародним та національним правом? Про це ми спілкуємося з доктором права, завідувачем кафедри міжнародного права НаУКМА Мирославою АНТОНОВИЧ.
— Після відомої доповіді Хрущова 1956 року, в якій засуджено злочини сталінського режиму, в СРСР про Голодомор не було сказано жодного слова. Про цей злочин та живих тоді ще його організаторів і виконавців трималося мовчання аж до 1987 року. Кого нині можна визнати винним у цьому злочині?
.jpg)
— Нині відповідальність організаторів Голодомору не може бути у формі кримінальних покарань — нема серед живих тих, кого слід було б притягти до відповідальності.
Однак відповідальність може бути в інших формах. Один з важливих шляхів серйозного осмислення минулих злочинів — вибачення перед жертвами. Таким було, зокрема, публічне вибачення за ірландський картопляний голод ХІХ століття Тоні Блера, прем’єр-міністра Великої Британії. Блер просив вибачення як представник уряду Об’єднаного Королівства, а уряд під час того голоду існував. Оскільки Росія визнала свій континуїтет щодо СРСР, логічним було б її публічне вибачення від імені її попередника — СРСР.
— Отже, Голодомор кваліфіковано у правовій площині як злочин геноциду?
— Так, в Законі України «Про Голодомор 1932–1933 років» 2006 року визнано відповідність злочину Голодомору поняттю геноцид, як воно визначене в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 року. В ній записано, що обов’язком держави є покарання винних згідно зі статтею 1: «Договірні сторони підтверджують, що геноцид, незалежно від того, чиниться він у мирний чи воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов’язуються вживати запобіжних заходів і карати за його вчинення». Конвенція ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року передбачає, що «жодні строки давності не застосовуються до таких злочинів незалежно від часу їх вчинення: а) воєнні злочини; б) злочини проти людства, незалежно від того, чи були вони вчинені під час війни чи в мирний час, а також злочин геноциду, визначений у Конвенції 1948 року про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього, навіть якщо ці дії не є порушенням внутрішнього законодавства тієї країни, де вони були вчинені» (стаття 1б).
Питання юридичної відповідальності за Голодомор 1932–1933 років в Україні було одним з тих, що їх розглянула Міжнародна комісія з розслідування Голодомору 1932–1933 років в Україні, до складу якої ввійшли семеро відомих юристів-міжнародників та практиків різних країн. Комісія дійшла висновків, що, без сумніву, Україна була жорстоко охоплена голодом у 1932–1933 роках і радянські органи влади знали про нестачу їжі в населення. Поза сумнівом було й те, що вони утримувались від надання будь-якої допомоги аж до літа 1933 року. Комісія дійшла висновку, що радянські органи вживали різноманітних заходів, які поглиблювали катастрофічні наслідки голоду, перешкоджаючи жертвам у пошуках будь-якої їжі, а також у можливості виїхати з охопленого голодом регіону.
Хоч Міжнародна комісія не була судом, а тим більше не була карним судом, вона сформулювала рекомендації щодо відповідальності за голод, яка «вочевидь покладалась на органи влади Радянського Союзу... Хоч би якою була роль місцевих органів влади у впровадженні конкретної політики, для більшості комісії було очевидним, що основна відповідальність покладалась на центральні органи влади».
Уже в 90-х роках минулого століття і на початку нинішнього парламенти Австралії, Аргентини, Грузії, Естонії, Італії, Канади, Литви, Польщі, США, Угорщини та інших країн ухвалили акти щодо засудження Голодомору як геноциду. Зокрема сенат Австралії у 2002 році ухвалив резолюцію, в якій зазначалося, що Голодомор 1932–1933 років в Україні був одним з геноцидів в історії людства. Сейм Литви у 2005 році в резолюції стверджував, що «сталінський тоталітарний режим здійснив свідомий і ретельно спланований геноцид проти Українського народу».
Україна зобов’язана притягти до відповідальності винних у Голодоморі-геноциді згідно з міжнародним та європейським правом, а також згідно з національним законодавством. ПАРЄ звернулася до всіх комуністичних і посткомуністичних партій своїх країн-членів, які ще не зробили цього, переоцінити історію комунізму і власне минуле, чітко відмежуватися від злочинів, здійснених тоталітарними комуністичними режимами, і недвозначно засудити ці злочини. Комуністична партія України нічого подібного ще не зробила, а тому питання юридичної відповідальності Комуністичної партії за Голодомор-геноцид залишається актуальним.
— Чи були спроби в інших посткомуністичних країнах засудити подібні злочини?
— Так, такі приклади є. Зокрема в Естонії, Латвії, Литві відбулися судові процеси, в яких засудили винних у злочинах проти людства та злочині геноциду.
Питання юридичної відповідальності колишніх тоталітарних режимів активізувалися в Європі після падіння комуністичних режимів. Резолюції Ради Європи 1996 і 2006 років підтвердили обов’язок держав покарати за грубі порушення прав людини попередніми режимами. У Резолюції 1096 (1996) ПАРЄ наголошувалося, що необхідно забезпечити справедливість і покарати винних. ПАРЄ також рекомендувала притягти до відповідальності та покарати осіб, які скоїли злочини за комуністичного тоталітарного режиму, згідно з кримінальним кодексом. Якщо кримінальний кодекс передбачає термін давності щодо певних злочинів, його можна зняти, оскільки це лише процедурне, а не матеріальне питання.
Ухвалення і застосування карних законів ретроспективно не дозволяється. Однак, з іншого боку, судовий розгляд і покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, які на час їх вчинення не становили злочину згідно з національним правом, але які вважалися злочинними згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими народами, дозволені. Більше того, якщо особа вочевидь порушувала права людини, її намагання виправдатися, посилаючись на виконання наказів, не виключає ні протиправності, ні індивідуальної вини.
Через десять років після падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі виявилося, що не завжди було проведено міжнародні розслідування злочинів, вчинених цими режимами. Більше того, міжнародне співтовариство не провело судового розслідування цих злочинів, як це було зі злочинами нацизму. В результаті доповіді щодо «Необхідності міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів» ПАРЄ ухвалила Резолюцію 1481 (2006), у якій уперше суворо засуджено злочини, скоєні тоталітарними комуністичними режимами. Ця резолюція перераховувала масові порушення прав людини, які включали індивідуальні та колективні вбивства та розстріли, загибель у концентраційних таборах, голод, депортації, катування, рабську працю та інші форми масового терору, переслідування на етнічному і релігійному грунті, порушення свободи совісті, думки і висловлювання, свободи друку і брак політичного плюралізму. ПАРЄ висловила впевненість у тому, що ознайомлення громадськості зі злочинами тоталітарних комуністичних режимів — одна з передумов неповторення подібних злочинів у майбутньому.
Платформа для європейської пам’яті та сумління Європейського Союзу зазначила, що «протягом двадцяти років після падіння комунізму в Європі національні суди виявилися не спроможними засудити воєнні злочини, геноцид, злочини проти людства та катування, скоєні протягом тиранії».
Відомі правові експерти, спеціалісти та члени Європейського парламенту із близько 20 країн 5 червня 2012 року в Брюсселі дійшли згоди, що міжнародними зусиллями необхідно домогтися правосуддя за злочини комунізму, щоб захистити універсальні цінності з прав людини. Зокрема йшлося про Нюрнберг-2 над такими злочинами.
— Чи можливе засудження злочину Голодомору в Україні? Є для цього правові підстави і законодавчі нормативи?
— В Україні на законодавчому рівні визнано, що Голодомор 1932–1933 років був злочином геноциду. Дуже важливо, що 2010-го Апеляційний суд міста Києва юридично встановив факт злочину Голодомору як геноциду. Суд підтвердив зібрані органом досудового слідства фактичні дані, згідно з якими організований та скоєний Сталіним (Джугашвілі) Й. В., Молотовим (Скрябіним) В. М., Кагановичем Л. М., Постишевим П. П., Косіором С. В., Чубарем В. Я. і Хатаєвичем М. М. злочин геноциду був спрямований не проти представників інших національностей (які теж постраждали від Голодомору 1932–1933 років, але в набагато меншій кількості, ніж етнічні українці), а саме проти частини української нації, тобто суд підтвердив геноцидний характер Голодомору.
Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Мирослава АНТОНОВИЧ. Доктор права (Німеччина, 2008 р.), магістр права (Канада, 1999 р.). Закінчила юридичний факультет Львівського національного університету та філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Кандидат філологічних наук. У 1988-1998 роках викладала у Прикарпатському національному університеті. З 1998 року працює доцентом Національного університету «Києво-Могилянська академія», де з 2006 року очолює кафедру міжнародного права. Авторка понад 100 наукових публікацій в Україні та за кордоном.
ДО РЕЧІ
Зросла кількість українців, які визнають геноцид
У жовтні цього року результати проведеного соціологічного опитування показали найвищий за останні чотири роки відсоток українців, які визнають Голодомор 1932–1933 років геноцидом.
Соціологи зафіксували, що в 2010 році таких було 61%, у 2011 — 58%, у 2012 — 59%, а у 2013 — вже 66%! При цьому кількість противників визнання геноцидом трагедії, що відбувалася в Україні у 1930-ті роки, зменшилася протягом 2010—2013 років з 25 до 22%. Кількість тих, що не визначилися, дорівнює 12%.
По регіонах показники розподілилися наступним чином: визнають геноцид 80% жителів заходу, центру та півночі країни, більше половини респондентів на сході та близько 40% — на півдні на Донбасі. Зростання показника відбулося всюди, крім півдня. З твердженням погоджуються всі вікові групи населення, незалежно від рівня освіти чи статі, а найбільше число тих, хто не визначився, — серед молоді. Серед тих, хто вважає українську мову рідною, 90% визнають Голодомор геноцидом. Серед тих, для кого рідна мова — російська, визнають геноцид близько 40%.
Ми в Google+