Близько трьох років тому Київ відвідав автор і натхненник «Сингапурського дива» Лі Куан Ю. Саме йому невелика острівна держава зобов’язана економічним процвітанням і славою регіонального фінансового й технологічного лідера. Під час зустрічі з Миколою Азаровим Лі Куан Ю, уважно вислухавши розповідь українського Прем’єра про наміри провести масштабні економічні реформи, відповів з променистою усмішкою, що добре освічені українці, на жаль, погано знають англійську мову, і це відчутно гальмує економічний розвиток України. До речі, однією з основ стратегії економічного розвитку Сингапуру, запропонованої свого часу Лі Куан Ю, стало загальнодержавне вивчення англійської мови.

Пригадую, на початку дев’яностих я заприятелювала з кількома добровольцями з Корпусу миру США. Почула від них чимало сумних і смішних історій про те, як непросто їм часом доводилося в нашій країні, де вони нічого не розуміли і майже ніхто не розумів їх. Якось один з них, Крейг Белл, вирішив продемонструвати друзям, що став в Україні вже «своїм», і зварити для них борщ. Із приготуванням страви він швидко впорався, й оскільки вже освоїв перші ази української, вирішив піти до ЦУМу, щоб придбати ложки для всієї компанії. Увечері за борщем ми довго сміялися, коли Крейг дещо розгублено розповідав нам, як на його старанно вимовлене прохання: «Дайте мені, будь ласка, шість ліжок» продавець наполегливо намагалася пояснити, що йому потрібно на п’ятий поверх, у відділ меблів.

Але часто мовний бар’єр стає причиною зовсім некомічних ситуацій. Добре знаю, як важко доводиться в чужій країні без знання мови, мені знайомий відчай у той момент, коли ти не можеш попросити про допомогу (чого тільки була варта спроба пояснити господареві моєї квартири, який володіє виключно рідною французькою, що з труби в кухні б’є струмінь води й треба терміново викликати сантехніка).

Присутність у «європейській столиці» Страсбурзі Ради Європи, Європарламенту, Європейського суду з прав людини жодним чином не вплинула на місцевий сервіс та державні установи, де ви не лише не знайдете жодного напису англійською, а й жодної людини, яка захоче продемонструвати вам хоча б зародкові її знання. І навіть той факт, що великою мірою завдяки напливу дипломатів та міжнародних чиновників міська скарбниця Страсбурга наповнюється прибутками, не підкуповує його принципових городян і не переконує їх у тому, що в сучасному світі просто неможливо обійтися без кількох завчених англійських фраз.

Але за час, проведений у Франції, я зрозуміла, що нам варто повчитися у французів, як любити й берегти державну мову. Тут існують спеціальні держоргани, які, наприклад, регулярно перевіряють, чи перекладені меню ресторанів французькою мовою, або стежать за тим, щоб мас-медіа не пропагували американізмів. Погодьтеся, українська мова про таке навіть мріяти не може. До речі, Франція, яка є прикладом для наслідування у сфері демократії і прав людини, Європейську хартію регіональних мов, на основі якої начебто базується сумнозвісний закон України про основи мовної політики, так і не ратифікувала. Тому що Конституційна рада Франції дійшла висновку, що деякі пункти Хартії суперечать Конституції країни, зокрема пункту про статус французької мови як єдиної державної.

Ймовірно, завзятість і наполегливість Франції в боротьбі за захист своєї мови може викликати в когось здивування і навіть роздратування. Але ті країни, рідні мови яких десятиріччями зводилися радянською пропагандою в ранг «місцевих говірок» і лінгвістичних непорозумінь, можуть французам лише позаздрити. Можливо, у вищого українського керівництва вистачить здорового глузду придивитися до досвіду Франції і поєднати його з порадою мудрого автора «Сингапурського дива». Адже такий симбіоз міг би виявитися цілком життєздатним, а головне — вигідним не лише для внутрішньої політики, а й для економіки України.