Амбітний президент кожної країни мріє назавжди залишитися в історії як великий реформатор. Запам’ятатися прийдешнім поколінням таким, наприклад, як російський самодержець Петро І. Який, попри характер тирана, все ж таки «прорубав вікно в Європу». І зробив чимало, щоб його країна наблизилася до цінностей колиски культури — духовної, технологічної, архітектурної, лісівничої тощо.

Усі шанси ввійти в історію як реформатор мав і багаторічний очільник сусідньої держави — Володимир Путін. Бо започаткована у 1980-х політика міжнародної розрядки зняла з республік колишнього СРСР непомірний фінансовий вантаж, який вони несли для підтримування в боєготовності мало не п’ятимільйонної армії. А відтак — з’явилася можливість спрямувати ці кошти на підвищення рівня життя росіян, творення технологічного прориву у всіх галузях народного господарства, а не лише у виробництві ракет та іншої зброї.

Чи вийшло усе це в президента сусідньої держави?

Російський опозиціонер Борис Нємцов, зокрема, категорично стверджує, що ні! У своїй сторінці на Facebook він написав, що всупереч російській пропаганді, яка переконує усіх в тому, що президент РФ Володимир Путін усіх переміг, реально відбулося все навпаки. «Якщо уважно подивитися на досягнення «нацлідера», з’ясується, що він усе програв! Лузер!» — каже Нємцов. І на підтвердження своїх слів наводить більше десятка доказів.

Путін, який свого часу сам думав про вступ у НАТО і в Євросоюз, а нині хоче, щоб наша держава завжди залишалася нейтральною позаблоковою країною і дружньою до Росії, добився протилежного. Нині вже більшість українців прагнуть вступу в НАТО. І вже проходять спільні навчання з арміями країн Альянсу, де відпрацьовують питання взаємодії із західними союзниками та відбиття агресії зі сходу.

При прагненні послабити Північноатлантичний альянс у знаменитого «стерховода» (у нього тепер це — найприємніша кличка, бо відомі й інші!) вийшов зворотний результат. НАТО нарощує свою присутність там, де його військ раніше не було. А військові бюджети західних країн після усвідомлення загрози з боку московитів почали зростати. І ця тенденція збережеться.

Реакцією на путінське бажання вбити клин між Євросоюзом та США стала консолідація країн Заходу. Перед загрозою путінської агресії. Якщо до героя відомої української народної пісні не приєднався за роки його правління ніхто, то до ЄС тим часом — майже півтора десятка країн. І вони тепер допомагають Україні.

А ще у кремлівського небожителя було непереборне бажання до критичної межі посилити ментальну роз’єднаність між східними і західними регіонами України. У підсумку — виникла політично єдина нація. Дякуймо йому за це! Бо лише частка населення Донецької і Луганської областей під агресивним впливом путінської пропаганди так і залишилася у совковому просторі. Уся ж країна нині буквально просякнута патріотизмом і постійно збирає гроші для відбиття атак агресора.

Отож кремлівські гномики тепер не зможуть програвати заяложену карту «схід — захід», що робилося впродовж усіх років незалежності нашої держави. Підтвердження — переконлива перемога нинішнього глави нашої держави Петра Порошенка в президентській кампанії. Він, нагадаю, переміг у всіх без винятку регіонах країни, чого раніше ніколи не було.

Як показало недавнє синхронне голосування Верховної Ради та Європарламенту, нині Україна вже ніколи не розглядатиме і пропозицій про вступ до Митного союзу. А житиме в духовній єдності із сусідами, які понад усе цінують верховенство закону, права людини, можливість бути вільним у судженнях і не нести за це жодного покарання. І тепер усе менше нашому суспільству треба буде згадувати пророчі слова легендарного козацького полковника Івана Богуна, сказані ним Богданові Хмельницькому перед підписанням тим Переяславської угоди «про вічні мир і дружбу»: «Наша жона, Богдане, — воля! Погвалтують її москалі — рабів понароджує!..»

Провалився і виношуваний понад десятиліття путінський план про створення так званої Новоросії, що мала протягнутися аж до невизнаного Придністров’я. І тепер російське суспільство все сміливіше долає страх перед тоталітарною кремлівською владою. І починає цікавитися, за що ж поклали свої молоді життя тисячі росіян, яких насильно відправили на неоголошену війну в Україну. Нині все частіше росіяни, які раніше сліпо вірили своїм «пропагандонам» типу кисельових чи доренків, кажуть: «Виявляється, влада нам бреше!..»

Замість ручного керування колишнім українським «презиком» та його близьким оточенням, які тяжко хворіли на клептоманію, керівництво великої заправки, якою фактично так і залишилася Росія для цивілізованого світу, отримало яскраво виражених антипутінського Президента України, антипутінський уряд України. І — антипутінські настрої більшості народу нашої держави.

А замість посилення свого впливу у світі Путін став ізгоєм, що разом із наближеними потрапив під санкції світового співтовариства. Ізгоєм!

…Війна в Україні рано чи пізно завершиться. Але багато українців, спостерігаючи розвішані у стрілецьких тирах обличчя президента сусідньої держави, вже нині щиро йому співчувають. Бо мати все, аби увійти в історію своєї держави як велика людина-реформатор, і все програти та власноруч прикрити «вікно в Європу» — це ж треба уміти!

Співчуваю вам, пане президенте!