Хто боїться — у того в очах двоїться. Але очі збільшують побачене і не від страху — у меблевих магазинах, наприклад, вони розширюють квадратуру багатьох наших помешкань ще радянського мініпланування. Там здається, що уподобаним софам-диванам-комодам і в нас удома буде так само не тісно, як на просторих торговельних площах. І дехто тверезіє від такого візуального запаморочення запізно: коли вантажники забирають меблевий гарнітур (з «компліментами» і штрафними сумами з вашого гаманця) одразу потому, як втиснуть у кімнату його складові — між ними не пробратися не лише вам і  домочадцям, а й вашим тіням.

Здивувало мене й інше. Вибираючи меблі в київських магазинах, 99% вивісок та рекламних агіток російськомовні. На одному з білбордів читаю:

«В интернет-магазине «Мебель Рaradise» представлен большой ассортимент шкафов купе, и мы можем удовлетворить не только наиболее требовательного покупателя, но и других самых разных клиентов. У нас имеются в продаже шкафы купе наиболее известных украинских производителей. Обращаем внимание - у нас только качественная мебель. Купить шкаф купе можна в онлайн-режиме. Сделайте заказ шкафа купе и сами убедитесь в этом!» 

Я не проти російської мови, але ж рекламуються українські виробники, меблі, які зроблені і продаються в Україні. Зробіть білборд більшим, а поряд напис українською, а може й англійською мовами. У Києві багато іноземців, які ні української, ні російської мови не знають. Проживаючи в столиці, їм теж потрібні меблі. Але це тема іншої розмови.

Дивна обернена пропорційність: в Україні непросто потішити себе обновками людям з великими розмірами одягу і малометражними оселями в багатоповерхівках. Бо асортимент крамниць розрахований переважно на параметри манекенниць і фотомоделей. А меблеві габарити орієнтовані здебільшого на особняки олігархів та дорогі помешкання в новобудовах, де у ванній кімнаті «втопиться» чиясь уся квартира. В таких квартирах мешкають ще ой як багато українців... 

У розмаїття диванних і крісельних пропозицій вітчизняних та зарубіжних виробників спочатку поринаєш відсторонено від їхньої вартості. Потім вузьковиокремлене з широкого меблевого загалу ексклюзивно звужують і ціни. Нарешті подумаєте: «Оце вже моє!». І коли продавчиня, прочитавши цей вибір у ваших очах, заметушиться, демонструючи товар у розкладеному вигляді, раптом відкриється те приховане, що не для чиїхось очей, а саме для ваших, як потенційного власника. В одному дивані, наприклад, однотонному — четверта частина спального місця зовсім з іншої тканини, у вертикальну смужку. Ще «біловоронніші» спинка в другому та середня частина крісла-ліжка — кольору світлих підштаників чи напірника подушки. «Ну то й що, — заспокоює представниця магазину, — це ж бачитиме лише ваша сім’я, коли лягатимете спати, та й то щодня на якусь мить: зверху ж застелите покривалом і простирадлом». На її думку, таке «ноу-хау» українських дизайнерів — «місця у спідньому» в деяких м’яких меблях — задля купівельної спроможності небагатих українців, бо таким чином вони отоварюються дешевше.

Але якщо ці українці назбирали зі своїх непретензійних зарплат на більш-менш добротні дивани, зовсім не копійчані, то не пошкодували б вони і пару сотень за те, щоб не муляли їхнім очам і не додавали комплексу неповноцінності оті вибрики економії. Це ж не доречне заощадження на стіні без шпалер, яку всю затуляє шафа-купе, про що ніхто й не здогадується і швидко забуваєте й самі. Хтось скаже: дрібниці, на яких не треба зосереджуватися. Але здешевлення завдяки «спіднім» тканинам не «сердите», а принизливе. Воно з незбагненної серії звичок чи традицій тих моїх співвітчизників, у яких десятиліттями стоять за склом «стінок» сервізи та келихи, чарки й вази з кришталю, жодного разу не використані за призначенням. Котрі заведуть вас до будинку, схожого на казковий терем і зовні, і всередині, і тішитимуться вашим захопленням, як же в ньому гарно. Та до терему, ще й стерильно охайного, вони лише навідуються для прибирання та ще ніби на екскурсію, з гостями — аби перед ними похизуватися. А живуть повсякдень поряд у дворі в скромній «літній кухні». І аж моторошно, якщо ці родинні традиції передадуться у спадок їхнім дітям та онукам.