«Не журись, не тужи, сумом серця не рань, а до праці повстань, там себе покажи». Ці та схожі поетичні рядки місцеві активісти недавно заходилися писати у Красноармійську на стінах житлових багатоповерхівок. Цікавий проект спробували реалізувати у мікрорайонах Південному та Шахтарському, де й з’явилися зразки поетичної та публіцистичної творчості уродженців краю поета і педагога Миколи Чернявського та мовознавця і правозахисника Олекси Тихого, яких було репресовано з тавром «націоналізм» і які загинули за ∂ратами. Актуальність рядків, якими починається вірш, не викликає сумніву.

«Теплиця» запрошує до співпраці всіх охочих. Фото надане автором

Хитайте цю стіну!

Доречність порівнювати донбаські міста з цілиною підтвердила реакція певної частини місцевих жителів на поетичні рядки на будинках. Люди, які майже звикли до нашкрябаних на стінах різноманітних нісенітниць, матюків чи освідчень у коханні до осіб протилежної статі й футбольних команд, враз насторожилися: «Щось тут не те»! Одні дорікали активістам, які, мовляв, не запитували дозволу в мешканців будинків, перш ніж ось так розписувати стіни. Інші закликали негайно все стерти, хоч досі байдуже ходили повз усі вбогі й брутальні зразки «настінного живопису».

«Не секрет, багато жителів Красноармійська та сусідніх міст досі упереджено ставляться до радянських дисидентів, — коментує для «УК» ситуацію місцевий житель. — А «націоналізм» — це взагалі вічна тема, якою лякають і дорослих, і дітей. Хоч, підозрюю, якби на стінах написали вірші Тараса Шевченка чи Володимира Сосюри зі шкільних підручників, реакція була б такою самою. А ось на з’яву тут рядків із, даруйте, «Мурки» та чогось подібного, мабуть, ніхто б, як і раніше, не звернув особливої уваги».

Може, мій співрозмовник трохи перебільшує, але свята правда те, що стереотипи про дисидентів та «націоналістів» у донбаських містах і селах міцні, немов скеля. Тому часто українські ініціативи і проекти, цікаві та корисні для самих людей, не знаходять у них підтримки. Зокрема такі намагання владних структур іноді взагалі всерйоз не сприймають.

По-перше, тутешні жителі за попередні роки (особливо останні) вже звикли до сумнозвісної практики «донецьких» керівників, які на місцевих та найвищих державних посадах більше компрометували Україну, жадібно її розкрадали, цинічно зневажали вітчизняну історію та культуру.

По-друге, більшість персон, яким не ймуть віри, ніде не поділася: одні поки що принишкли, а інші залишилися на своїх посадах і досі керують із кабінетів державних структур.

А по-третє, чимало людей із підозрою ставляться ще й до проукраїнських громадських організацій та активістів-одинаків, оскільки навіть визначення «український патріот» для багатьох «донецьких патріотів» фактично синонім ярликів «націоналіст» і «фашист». Тут існує давній донбаський міф: усі подібні ініціативи, навіть найкращі, роблять «на американські гроші», вони мають єдину підступну заокеанську мету — розсварити нас із Росією.

Тим часом на території краю вже з’явилися позитивні наслідки громадської та волонтерської діяльності проукраїнських активістів.  

Не чекають на «доброго дядька»

Моральне піднесення людей на Донеччині та за її межами після визволення від проросійських незаконних збройних формувань Слов’янська, Краматорська і довколишніх населених пунктів влітку і восени 2014 року були дуже сприятливими для активізації громадської діяльності. Отож у Слов’янську почав діяти волонтерський проект «Будуємо Україну разом»: з усіх областей країни з’їжджалися охочі попрацювати для відновлення зруйнованих у місті будинків.

А щовечора після трудового дня на учасників відбудови чекала культурна програма: влаштовували спільні перегляди фільмів, відвідини музеїв, імпровізовані концерти біля багать. Переконавшись у перспективності діяльності, яка згуртовувала молодь, активісти із Краматорська вирішили її продовжувати на постійній основі й у грудні 2014-го започаткували проект «ВІЛЬна ХАта» («Вільха»).

Його організатори поставили собі за мету сприяти розвитку свідомого громадянського суспільства, яке має згуртуватися і спільно братися за місцеві нагальні проблеми. Серйозно заявила про себе «Вільха» вже після проведення у місті «Кухні ідей».

«У січні 2015 року ми запросили місцеву владу, підприємців та всіх небайдужих жителів на умовний ярмарок ідей, — згадує координатор проекту Микола Дорохов. — З усіх пропозицій обрали найбільш актуальні для розвитку міста і ті, які можна втілити в життя. Потім провели голосування за переможця, а всі зібрані кошти пішли на один із міні-грантів».

А невдовзі «Вільха» організувала перший масовий культурний захід після визволення Краматорська — фестиваль «Гаївка», яким тут зустрічали прихід весни. Виступи самодіяльних артистів, розважальні конкурси та ігри, ярмарок — усе це сподобалося місцевим жителям, і відтоді до «ВІЛЬної ХАти» потяглися відвідувачі різного віку, які прагнули урізноманітнити своє дозвілля чи просто спілкуватися. І закономірно, що «Вільха» посприяла поширенню свого позитивного досвіду на Слов’янськ, де у травні 2015-го запрацювала платформа ініціатив «Теплиця».

Цей проект з’явився завдяки спільним зусиллям громадських діячів Слов’янська та організації «Львівська освітня фундація». Як розповідає  Любомир Лещук, який колись брав участь у першому проекті «Будуємо Україну разом», а потім переїхав сюди із Західної України, юридичну та організаційну допомогу для реєстрації й початку роботи «Теплиці» надали колеги-партнери із Краматорська та Львова.

«Ідея назви проекту — ініціатива активістів зі Слов’янська, а наш девіз — «Зростаємо разом», — каже пан Лещук. — Ми відштовхувалися від того, що ця платформа має стати місцем зростання та розвитку людей. На сході поки що не вистачає громадських просторів, де молодь може зібратися, провести із кимось цікаву зустріч чи просто поспілкуватися».

Як і в сусідньому Краматорську, жителі Слов’янська позитивно відреагували на діяльність «Теплиці». Тут щодня збираються люди різного віку, які користуються можливістю заповнити своє дозвілля чимось цікавим. До того ж, крім тренінгів, переглядів фільмів та спектаклів, зустрічей із цікавими людьми, активісти проекту наполегливо намагаються стимулювати нові нестандартні ідеї. 

Успішна діяльність цих проектів — зайвий доказ активізації громадянського суспільства на Донбасі. Місцеві люди нарешті збагнули, що сподівання на «доброго дядька» зі столиці чи з Європи марні. Реалізовуючи різноманітні проекти, гуртуючись та об’єднуючись, жителі української Донеччини намагаються більше ніколи не допустити трагедії, яка стала наслідком того, що агресивна проросійська меншість взяла гору над проукраїнською більшістю — тоді розрізненою і пасивною.