ФЕСТИВАЛЬ

На тротуарі залишилися червоні стрілки: як потрапити на мистецьке дійство. А від нього —координати вражень відвідувачів

Не знаю, чого більше було в моєму намірі у велетенському просторі столичної промзони на Видубичах у передостанній день ГогольФесту-2012: перформансу, інсталяції чи хуліганства. Гадаю, саме третім поняттям охрестили б його охоронники міжнародного фестивалю сучасного мистецтва, якби цей намір я здійснила насправді, а не в своїй уяві. Коли стояла в невеличкій черзі охочих (майже всі студентського віку) опинитися перед Сценою під вікнами, де мала розпочатися вистава режисера Андрія Іванюка «Сім» за творами французького митця Антонена Арто «Кров’яний фонтан» і «Самурай, або Драма почуттів».

«Старому —подушечку,  а молодому — ігрушечку»

Колишній цех перегороджений металевим парканом. І доки ми чекали, щоб у ньому відчинили так звану хвіртку чи двері, якийсь дідусь знайшов у цій огорожі майже невидиму шпарину і припав до неї обличчям, видивляючись, що ж там «на тому боці». У руках, закинутих за спину, він тримав яскравий поліетиленовий пакет з «галочкою» біля напису: «Мій вибір — (і прізвище кандидата в депутати до Верховної Ради)». І тоді мені страшенно захотілося вкласти в руки цього літнього громадянина один гогольфестівський експонат, «адресований» і зазначеному політику, і всім іншим: хто прагне потрапити  до найвищого владного ешелону і хто в ньому нині, та й нам, кого вони називають «електоратом». Ця виставкова річ — соціально-філософська скульптурна композиція з пап’є-маше «Старі, хворі і діти» журналіста з Івано-Франківська Ростислава Котерліна: бабуся й підліток тримають на носилках немічного чоловіка. Ростислав передмовив її народною приказкою: «Старому подушечку, а молодому — ігрушечку». І своїм «спітчем»: «Кожен із нас чекає свого часу на виніс. Можливо, тимчасовий — вперед головою, надовго. Чи назавжди — вперед ногами. У цьому немає нічого страшного — це природно. Нам постійно торочать про кризу: політичну, економічну і таке інше.

Але корінь усіх криз глибше. Потрібно зробити лише одну впливову річ: не чекаючи на жодні «покращення», змінити своє ставлення до старих і дітей. Тому що саме в них криються найважливіші сенси життя. Лише в них, а не в дзеркалах, присутні наші справжні відображення. Стане добре лише тоді, коли коштовні «ігрушечки» перестануть важити більше, ніж діти і старики навколо нас. Навіть якщо когось доведеться винести».

Творчі ідеї миттєво не збагнеш. То ж не раз на Гогольфесті виникало запитання: «І що б то воно значило?».
Фото Укрінформу 

Венера постала  з іржавих дверей

А що ж криється у дзеркалах? З їхніх шматочків виклеював знадвору на заводській стіні, стоячи на драбині, «портал для переміщення в інші якісь площини, виміри» фотограф і художник із Білорусі Руслан Калмиков, який уже кілька років живе в Києві. «Щоб той, хто дивитиметься, побачив усе, що йому хочеться». Він робить різноманітні інсталяції, а за дзеркальні взявся уперше: потім, каже, буде серія таких проектів, які несподівано з’являтимуться в різних людних місцях міського середовища. З-поміж них і з конкретними образами, сюжетами. А портали — імпровізації з абстрактнішими поняттями.

Радісними кольорами з кінчика пензля «народжувала Венеру» на іржавих заводських дверях Марина Морська, Польотова або Іннастейті в одній особі.  Чи присутнє в цьому переліку її справжнє прізвище і ще про якусь конкретику з її буття я так і не допиталася. Та, зрештою, хіба це найважливіше щодо неї в гогольфестівському контексті? В інсталяцію Марини вписалися й живописні імпровізації з літнього морського узбережжя: втілила їх на покинутих на пляжі бамбукових килимках, бо не мала полотна.

На ГогольФесті її вразили зокрема монументальні руки на всю висоту стіни від двох Олександрів: «Хлопці позичили мені кілька балончиків з фарбою, але наступного дня я запізнилася з ними зустрітися, вони вже поїхали додому в Дніпропетровськ. Чудові художники. Це ж ніби простягнуті руки Бога, які спускаються до нас з неба, їхні вени — як канати»…

Втекти від когось, але  не від себе

«Суміш спогадів, переживань, уяви і фантазій, нісенітниць та імпровізацій. А одне понад усе — свідомість сновидіння, найчастіше хворобливого, яке не засуджує, не виправдовує, тільки співвідносить», — це з монологів «від автора» під час вистави «Сім» збагнеться достеменніше тільки поінформованому про життя й творчість Антонена Арто заздалегідь. Вони пояснюють сценічну реальність за його концепцією «театру жорстокості».

«Розшифровуючи» слова, рухи, дії акторів, раптом подумки вплітаєш у химерний сюжет спектаклю і свої несподівані рефлексії. Наприклад, коли семеро актрис і акторів у білому по черзі качаються по брудній підлозі, «пророчиш»: а ось та, із неймовірно довгим, ледь не до п’ят, волоссям, у пилюку не падатиме. І таки правда…

Британський документальний фільм «Стираючи Девіда» — про захист персональних даних: чи легко людині захищати в державі особистий простір. Головний герой стрічки Девід перевіряє, як багато відомо про нього приватним компаніям і уряду, експериментально натравивши на себе двох детективів і втікаючи від них, надовго покинувши вагітну дружину й дитину. І тоді замислюєшся: сучасна людина виборює свободу особистості, при цьому дедалі більше нагадуючи сільського пса на ланцюгу. Та нас можна вичислити за багатьма прив’язями: до мобілки, Інтернету, знижок у супермаркетах. Про вагітність сімнадцятирічної американки першими дізналися торговельники, проаналізувавши зміну її покупок, а не її батько… Не кожного впускаємо у свій дім-фортецю, зате в соцмережах довіряємо родинні знімки і приватні подробиці мільйонам...

А щодо ГогольФесту? Він допомагає не втекти від себе. 

 

ДУМКА — СПОГАД  

Цей авангард — і від Троха й Тетянича

Сергій КОСТЯНОЙ, 
соціальний психолог 
для «Урядового кур’єра»

Тут, на ГогольФесті, витали душі легендарних київських особистостей, професійних митців, котрих уже немає серед нас: художника Федора Тетянича і фотомайстра Миколи Троха. Їх можна було зустріти на перших вернісажах Андріївського узвозу. Раз на рік Коля приходив туди продавати свої знімки, а п’ять—десять київських колекціонерів увесь час їх купували. Багато чорно-білих плівкових фоторобіт Троха публікували в журналі «Наш», чимало з його творчого спадку нині за кордоном. Він прожив трохи більше сорока років: зловживав алкоголем до небезпечної стадії... 

Лисий з бородою філософ Тетянич з’являвся на Андріївському узвозі в чудернацькому одязі, з пилкою. У нього була власна теорія Фріпулі, з термінологією, концепцією, поняттями.

Називаю Троха й Тетянича, бо ГогольФест — продовження того, що творили вони. З дитячим сприйняттям дійсності, фантазією. Зі створенням краси в будь-якому свинарнику і бруді. Гогольфестівський авангард звідти, з їхніх часів. Ці імена не можна забувати, тому що нам не потрібний культурний Чорнобиль.

Я заходив на ГогольФест в «Арсеналі», але там було інакше. А тут — дуже незвичайно. Енергія — ось що здивувало. Оці цехи із жахливою сірістю... Але коли сюди прибуло мистецтво, енергія змінилася, вона не виганяє звідси, а затримує. Ось дівчина розписала двері, і це вже інший настрій, стало веселіше. Колір, звісно, створює позитивні емоції. Сподобалися на ГогольФесті фантазійність, різні точки зору.

 

БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

«Завдяки толоці відчув: в Україні  є громадянське суспільство»

Творче дітище знаного в Україні мистецького діяча, засновника ГогольФесту Владислава ТРОЇЦЬКОГО вкотре вийшло на люди. І яке ж відчуття подарувало тому, хто його «породив»?

   Пане Владиславе, чим вирізняється ГогольФест-2012 з-поміж своїх попередників?

— Тим, що він зроблений за принципом толоки. Вперше я відчув  завдяки цьому, що в Україні існує громадянське суспільство. Раніше я і  куратори фестивалю самі формували всю його програму. Цього року  люди приходили на мій поклик, і це була вже ніби горизонтальна побудова нашого дійства. Художники, куратори, музиканти, артисти присвоїли фестиваль, він став їхнім.

— Кого з відомих особистостей ви зустрічали на цьогорічному ГогольФесті? Напевне, вони висловлювали вам свої враження стосовно того, що на ньому відбувалося?

— Знаю, що був керівник «Райффайзенбанку». Особисто ж я спілкувався з послами Франції, Бельгії.

  Може, процитуєте їхні відгуки?

— Але це  буде некоректно...

  Маєте право переповісти їх на наше прохання...

— Вони назвали наш фестиваль однією з найяскравіших культурних подій України.

  А думки з приводу цього українських музикантів, художників, артистів?

— Кирило Карабиць, наприклад, сказав, що його відчуття від Гогольфесту — як від  дуже європейського,  просунутого фестивалю.

Людмила АЛЬТА, 
для «Урядового кур’єра»