СОНЯЧНО

Творчість художника Цезарія Ганушкевича наснажує оптимізмом, на який ми багаті не завжди

Людмила ЯНОВСЬКА,
Світлана СКРЯБІНА
(фото),
«Урядовий кур’єр»

Будинок художника Цезарія Ганушкевича на столичній Троєщині — біла ворона з-поміж київських багатоповерхівок, які дедалі частіше одна перед одною майже упритул. Немов боксери перед поєдинком, коли міряються поглядами, хто кого передивиться. Тільки в цих спортсменів оте «очі в очі» триває півтора десятка секунд, а наші помешкання втупилися вікнами у вікна на значно довше. Не кожна зірка знайде шпарину в таких архітектурних нетрях, щоб таємниче підморгнути нам з неба, а показати столичним дітям, як божественно випливає сонце на світанку й зникає увечері, — взагалі зась…

Перед висоткою Цезарія, дякувати Богові, не постала така сама. Збоку через дорогу поодинокі кущики верболозу на пісках за майже чверть століття розрослися густим гаєм і заховали в зелених хащах троєщинські озера від погляду на них згори. Тут не затулене урбаністикою, просторово вільне небо, його мальовничі схід сонця і захід та нескінченні варіації хмар щодня заводять у свої рами вікна квартири пана Цезарія на сьомому поверсі. 

Постав хату із картин...

Сам художник, мисливець не з хортами, а з пензлями, полює на ті неповторні небесні видовища з балкона з 5-ї години, щоб не прогавити якусь кольорову цікавинку й переосмислити її на полотні. А заодно й помічає, як майже одночасно з птахами, що озвучують новий ранок, починають свої не схожі на чиїсь будні дивні комусь літні жінки й чоловіки, котрі не обходяться без щоденної зарядки, пробіжок та купання в озері навіть узимку, але перед цим щоразу прибирають накидане кимось довкола сміття, навіть домоглися в райдержадміністрації, що їм видають на це поліетиленові мішки.

Так само нестерпний до будь-якого безладу, навіть творчого, переважно властивого митцям, і пан Цезарій: в його майстерні, у меншій з двох кімнат квартири, чітко знають своє місце і картини, і тюбики фарб та олівці, він не стане до мольберта, якщо в цій злагоді речей щось порушене. Народжений 20 серпня 1953 року дванадцятим у селянській сім’ї в Яровій Слобідці на Хмельниччині, до ідеальної охайності й чистоти, якої дуже ретельно дотримувалася в оселі (при стількох дітях!) його мама Юзефа Антонівна, призвичаєний змалку.

Будинок неначе з небес на осінньому тлі

Але це не єдина суто людська риса, що виокремлює Цезарія Ганушкевича у братстві по пензлю. Якось сусідка переповіла йому свою розмову з незнайомкою в електричці. Та похвалилася, що дочка вийшла заміж, але «зять, на жаль, із художників, котрі нічого робити не вміють і не хочуть, а люблять усе красиве». Мій сусід, сказала їй у відповідь, теж художник, сам ремонтує квартиру, постійно щось теше на балконі, тоді як інших чоловіків у будинку жінки не допросяться збити ящичок для квітів.

Не треба комусь пояснювати, з якими щілинами, кривизною одвірків та шерехатістю дверей дістаються нам помешкання від будівельників. Але варто побачити, в яку досконалість перевтілив чиєсь професійне недбальство Цезарій Ганушкевич, котрий успадкував навички столяра від батька: одвірки немов витесані із суцільного дерева, двері гладенькі, як мармур.

Не тільки мистецтвом дивують творчі люди і Цезарія. З художником, кілька портретів з котрого він написав, познайомився на Андріївському узвозі, разом оформляли музей Великої Вітчизняної війни у райцентрі на Київщині. Якось приїхали на кіностудію Довженка, той чоловік попросив показати німецький кулемет. «Вам справжній чи макет?» — уточнила реквізитор. Подивився на справжній, щось накреслив собі в блокнот, повернувся додому і зробив для музею такий самий: вставляй кулі і стріляй… Після війни власноруч виготовляв фотоапарати, радіоприймачі. Знав Цезарій і колишнього режисера документального кіно, котрий у майстерні на столичній вулиці зварював з деталей, зібраних на смітниках, справжні джипи.

Портрет художника-Кулібіна

У 23 роки Цезарій Ганушкевич був дизайнером власного гардеробу: носив, наприклад, два светри одразу, бо так перекривалися дірки на їхніх рукавах: в одному — на правому лікті, в другому — на лівому. Тоді працював на будівництві електриком, споруджували у Києві корпус інституту, і на його зовнішній стіні він намалював оголену жінку. Аби зайвий раз подивитися на неї, студенти тягли тачки з будівельним сміттям навкруг новобудови, замість того, щоб провезти їх значно коротшим шляхом. Парторг інституту спитав, що це за «порнографія», і наказав усе зітерти. Автор відповів, що може лише «вдягнути» оголену, але «тканина» затратна. «Тут кличе виконроб і повідомляє, що мене хоче бачити ректор. Ну, думаю, точно посадять. Заходжу до кабінету, а ректор вітається зі мною як з поважною людиною і запитує: ви малювали? Молодець, каже, мені сподобалося. Хочете піти до нас художником? Поцікавився моєю зарплатою на будівництві. Я мав там 75 рублів, а сказав, що 120. Що ж, продовжує він, влаштуємо вас робітником НДІ (бо я був без вищої освіти), отримуватимете свої 120. Так я почав виконувати професійні обов’язки художника ще до того, як вступив до Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова на факультет книжкової графіки. Мені ще й дали кімнату в студентському гуртожитку, багато хто вважав, що я племінник ректора».

У нього є свої «фетиші»: не одну картину написав з мальовничого березового пеньочка, знайденого в Козельці на Чернігівщині, де збирав з дружиною гриби; з полотна на полотно кочували, своєрідно вплітаючись у нову композицію, виткана серветка й мамине рядно.

Має власні афоризми, один з них: пейзаж без хмари — що склад без тари… Красиві, характерні, несподівані хмари, «зловлені» з балкона, десь на природі, потім додає до пейзажів, у яких небо з’являється часто в останню чергу.

«Вранці йду на троєщинський луг, — розповідав нам Цезарій, — нариваю букет, вищий за мене, і щодня пру його додому. Сидять жінки на лавочці біля під’їзду: Боже, думають, як же любить чоловік жінку. Вони, звісно, не помиляються. Та художник носить квіти ще й тому, щоб їх зображувати, але я спочатку Ніні вручаю. Майже ніколи не писав натюрморт, коли складала його не дружина, бо тільки-но беруся за це сам, пропадає азарт до малювання. Знаєте, як я найкращі роботи написав? Коли Ніна сиділа поруч. У нас часто так буває. Вона щось вишиває, плете або читає, а я поряд за мольбертом. Можемо жодним словом не перекинутися, але це такий релакс, так обом добре».

Я відвідала в Києві не одну персональну виставку відомого українського живописця та графіка Цезарія Ганушкевича, чула там, як захоплювалися його творчими знахідками і вражаючою колористикою колеги, мистецтвознавці і люди, які не обізнані з професійними канонами й новаціями малярства, але розуміють та відчувають їх інтуїтивно. Вдома  у художника заворожило дійство, коли з безликих шеренг, тісно вишикуваних у нішах, одне за одним виймалися полотна і поверталися до нас «обличчям». Ввечері ми були стомлені, але картини ніби дихали ранковим сонцем, їхні радісні кольори виспівували хором весняних пташок. Здавалося, ще тільки починається новий світлий день і щось прекрасне в нашому житті…