Правоохоронці Житомирщини відзвітували про масштабну спецоперацію — одночасне припинення роботи аж семи незаконних кар’єрів з видобутку піску, що діяли на територіях чотирьох районів області. В результаті накладено арешт на потужну техніку, за допомогою якої розробляли поклади формально не золотоносної, однак не менш прибуткової корисної копалини. Загалом йдеться про вилучення «знарядь вчинення злочинів» (екскаваторів, бульдозерів, вантажівок) та «отриманих злочинним шляхом цінностей» на суму понад 1 мільйон гривень. Втім, це лише видима частина айсберга, бо видобуту на Житомирщині сировину реалізовували навіть за межі області — будівельним підприємствам Вінниччини та Рівненщини, де теж можливе відкриття кримінальних проваджень за фактом «придбання краденого».

Той будує, той руйнує…

Залишалось би лише порадіти черговому успіху в боротьбі зі злочинністю, якби аналогічні переможні рапорти вже не раз звучали на теренах Житомирщини й інших областей України, тим часом як нелегальний видобуток піску і глини набуває… дедалі більших масштабів. Гірше того, цілком правомірні і законні дії міліції рикошетом б’ють по… легально діючих підприємствах будівельної галузі, яким без піску і глини — як людині без повітря. Отож, хоч як це парадоксально, кожна чергова спецоперація проти нелегалів на ринку розробки корисних копалин місцевого значення призводить до… відчутних втрат реального сектору економіки — зі зменшенням обсягів виробництва, відправленням працівників у вимушені відпустки та скороченням податкових надходжень до бюджету.

Втім, претензій до правоохоронців жодних, адже вони просто добросовісно виконують свої обов’язки, чого не скажеш про інших учасників «процесу», і насамперед законодавців, які давно мали б його унормувати згідно з вимогами здорового глузду. Бо чи не дивно, що суб’єкти підприємницької діяльності — від будівельників до автодорожників і комунальників, які щороку заготовляють мільйони тонн піщано-сольової суміші для боротьби з ожеледицею, — купують «крадений» пісок? Це при тому, що, наприклад, у поліських районах Житомирщини згадуване добро лежить у необмежених обсягах буквально під ногами.

Тим часом на ділі некраденого піску або взагалі немає, або його вартість з урахуванням транспортних витрат — золота. Зокрема на Житомирщині нині офіційно діють лише три(!) піщані кар’єри. Два з них належать склозаводам, сировиною для роботи яких служить аж ніяк не «рядовий» будівельний пісок. Отож фактично на всю область — один-єдиний кар’єр, відкритий ще за радянських часів для потреб гіганта будівельної галузі — Житомирського комбінату силікатних виробів.

Погодьтеся, що ніхто при здоровому глузді не везтиме пісок за дві сотні кілометрів на північ Олевського чи Овруцького районів для потреб будівництва чи виготовлення піщано-сольових сумішей. Те саме стосується діючих в області потужних підприємств, що спеціалізуються на виготовленні залізобетонних виробів і конструкцій. Отож, якщо ця продукція стабільно надходить замовникам, а взимку дороги області не паралізовані через ожеледицю, то висновок очевидний: правоохоронні й екологічні служби недопрацьовують, що дає змогу красти чи, точніше, видобувати пісок з недотриманням вимог чинного законодавства. Причому в масштабах лише Житомирщини, яка аж ніяк не є винятком із загальноукраїнського правила, йдеться про щоденний видобуток щонайменше тисячі тонн «лівої» сировини.

«Чорна діра» для наївних інвесторів

Фахівці переконані, що хоча б невеликий піщаний кар’єр (а краще — два-три) потрібно мати в кожному районі. Без цього ні з ожеледицею взимку не впоратися, ні навіть звичайнісінького житлового будинку «на одну сім’ю» не збудувати, бо основа будь-якого цементного розчину — звичайнісінький пісок. Отож, коли в селянському обійсті немає хоча 2—3 тонн цього стратегічного продукту, тут живе не господар, а якщо є — тут мешкає крадій або скупник краденого.

Зрозуміло, що за ринкових умов попит мав би диктувати пропозицію. Тому цілком закономірно, що на Житомирщині ще не було жодного інвестиційного форуму, на якому потенційних інвесторів не зваблювали б райдужними перспективами капіталовкладень у розробку місцевих копалин — піску і глини та створення невеликих цегельних виробництв, що колись діяли фактично у всіх районах. Бажаючі зайнятися начебто безсумнівно вигідним бізнесом завжди знаходилися, проте більшість з них невдовзі на власному гіркому досвіді пересвідчувалися: насправді йдеться про «чорну діру» на «мінному», а не інвестиційному полі.

На сьогодні в області з багатьох «званих» залишилося лише 8 тих, що досі вірять: їм вдасться здолати безнадійний шлях від отримання спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами до законного видобутку перших тонн піску. Проблема в тому, що корисні копалини місцевого значення фактично прирівняні до родовищ нафти, газу і самоцвітів, рішення про розробку яких ухвалюються винятково на рівні центральних органів державної влади. В результаті лише перелік ОСНОВНИХ документів, необхідних для облаштування легального піщаного кар’єру, займає дві машинописні сторінки, а сам процес узгоджень і затверджень у кращому випадку триває щонайменше три роки, за які термін дії вже отриманої ліцензії… закінчується і все доводиться починати по новому колу.

За такого «розкладу», як не «для преси» визнають фахівці, дешевше і простіше отримати земельну ділянку для ведення сільськогосподарського виробництва та перетворити її в нелегальну «копанку» з видобутку піску чи глини. Доходу від продажу сировини з лихвою вистачає, щоб певний час незаконна діяльність залишалась «непоміченою» контролюючими службами. Потім «невстановлені» особи зникають у невідомому напрямку, залишаючи на пам’ять про себе сплюндровану землю та «дірки» в місцевому і державному бюджетах, що могли і мали б поповнюватися податками від видобутку мільйонів тонн піску і глини.

Просте правило криміналістики

Ситуація, за якої ефективна робота контролюючих служб неминуче призведе до паралічу підприємств будівельної галузі і колапсу на автошляхах, не має вважатися нормальною. Про це неодноразово говорили й на сесіях обласної ради, і на колегіях облдержадміністрації, коли готували чергові звернення до центральних органів влади з пропозиціями спростити механізм погоджень і передати на місцевий рівень вирішення питань щодо розробки родовищ корисних копалин місцевого значення — «рядових» порід піску, глини, торфу. До речі, на Житомирщині за радянських часів майже в кожному колгоспі були міні-кар’єри для власних господарських потреб. Отож було з кого спитати за дотримання правил експлуатації родовищ, а кожен бажаючий, сплативши до колгоспної каси належну суму коштів, отримував потрібну йому кількість ні в кого не вкраденого будівельного матеріалу.

Нині, коли аж у Києві вирішують, де і як добувати пісок і глину жителям численних Пісків, Піщанок, Пісківок, Піщаниць і Піщаних, розташованих по всій Україні, родовища місцевих копалин просто розграбовують без жодної користі для окремих громад і держави загалом. За такої ситуації гріх не пригадати основоположне правило криміналістів і не запитати: кому це вигідно? Бо інакше боротьба з незаконним видобутком піску триватиме вічно, а кожен з нас ще довго залишатиметься або «крадієм», або «скупником краденого»...