Вона пролилася на грунтову дорогу поблизу сіл Чумаки та Новокатеринівка у Старобешівському районі на Донеччині — алюмінієва кров із серця-двигуна підбитого нашого бронетранспортера. І не втанула в землю, як людська: затверділа, немов вулканічна магма, перед тим вплавивши в себе чийсь шолом і штик-ніж. Від власників цих речей, якщо вони не встигли вибратися з того палаючого БТРа, за такої високої температури не лишилося майже нічого…

Так розплавився алюміній із двигуна БТРа

Там і сліди «відсутніх» ворогів

А з того, що зосталося на полях битв у Донбасі від українських воїнів, їхньої зброї і техніки, на виставці «Пам’яті загиблих бійців неоголошеної війни» у цокольному приміщенні Андріївської церкви вражають не тільки шматки металевого струмка з-під бронетранспортера.

Ось прапор України: його знайшли у Новокатеринівці під обгорілим тілом нашого бійця. Пробита пластина бронежилета, польовий погон нашого лейтенанта, шеврони. Чийсь оберіг — лялька-мотанка та обпалені Євангеліє і паспорт громадянина України. Тільняшка. Залишок бінокля. Майданівський білий пластмасовий хрестик. Шматок чохла від бронежилета з підписом «Вован», знайдений під Іловайськом…

А це сліди «неприсутніх» ворогів: балістична ракета, здатна нести ядерний заряд від 50 до 100 кілотонн, осколочні сорочки від «града» і гранат, труба від реактивного вогнемета — такою зброєю російського виробництва обстрілювали наших хлопців на українській землі. Кевларовий шолом, знайдений у російському танку, весь екіпаж якого було знищено.

Експонати цієї виставки зібрали волонтери з Молодіжної громадської організації, Київського клубу «Червона зірка», «Союзу «Народна пам’ять» та Національного військово-історичного музею України, куди й зателефонував 31 серпня офіцер Генштабу Збройних сил держави, запропонувавши його працівникам з досвідом пошуків на місцях боїв Другої світової війни та перепоховання знайдених останків її учасників сформувати групу добровольців, яка мала забрати наших хлопців, загиблих в АТО у районі Іловайська та Савур-могили. Адже лише цивільним людям, не силовим структурам погодилися віддати їхні тіла, які розкладалися за спеки 35 градусів, сепаратисти. Тож вирушати в дорогу треба було терміново.

Волонтерами стали зокрема голова Всеукраїнської організації пошуковців Союз «Народна пам’ять» Ярослав Жилкін, ветеран пошукового руху Володимир Дорофеєв, керівник Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель» Павло Нетьосов, священик Української православної церкви Київського патріархату.

Їм виділили тільки рефрижератор для перевезення загиблих і намет. Автотранспорт, одяг, обладнання, гроші на бензин упродовж лічених годин зібрали по друзях і знайомих. Благодійний фонд «Героїка» розшукав і передав для експедиції гумові комплекти для проведення ексгумацій, різноманітний медичний одяг, носилки, протигази. А ще кожен як міг озброював себе мужністю (якось над їхніми машинами літали ракети з «градів», двічі автотранспорт групи потрапляв під кулеметний обстріл) та психологічною витримкою — адже знаходили загиблих ще в липні і першій половині серпня, на місцях боїв та в понівеченій військовій техніці, розкопуючи їхні могили, знімали частини їхніх тіл з гілок високих дерев та стовпів з високовольтним дротом… Ротація волонтерів відбувалася щотижня.

Із 3 вересня до 10 жовтня група зібрала й ексгумувала останки майже 150 бійців — передусім 25-ї повітрянодесантної, 30-ї, 51-ї, 92-ї механізованої бригад, 40-го тербатальйону «Кривбас» Збройних сил України, добровольців з батальйонів «Донбас», «Дніпро-1» та «Миротворець» МВС.

Маленький папірець із кількома прізвищами якось побачили на виставці молоді відвідувачі у військовій формі. «Це ж наші друзі з батальйону «Миротворець», — вигукнув один. — І машину пам’ятаю (вказав на фото): я саме був поряд, коли вона там зупинилася, вистрибнули люди. Я їм кричав, щоб і мене забрали, а вони не почули, поїхали. Мені потім сказали: добре, що ти не сів з ними, бо машина тільки на 300 метрів від’їхала, її підбили».

«Так ось же понівечені дверці від неї, — вказав я тому хлопцеві. — Бачили б ви, як він їх торкався», — розповідав мені Сергій Моругін, співкуратор фотовиставки «Донбас: війна та мир», знімки якої демонструвалися в стилобаті (цоколі) Андріївської церкви разом із речовими експонатами виставки «Пам’яті загиблих бійців неоголошеної війни».

Радість бійця від маминого голосу зафіксував підполковник Тарас Грень; танк у житі — фотограф Олександр Клименко

Годинник убитого не зупинився

Так боляче сприймаються зафіксовані фотооб’єктивами на тлі війни діти… Хлопчик у Слов’янську, котрий так уважно шукає на згарищі велосипедного магазину щось уціліле. І його ровесник з Лисичанська з іграшковим танком у руках, який здається дивним і недоречним, коли на Донбасі стріляють справжні танки. Його сфотографував боєць «Айдару» Віктор Гурняк, той, що грав пораненого воїна УПА у кліпі «Тартака» «Не кажучи нікому», а загинув на 32-му блокпості.

Дві дівчинки на різних знімках після тривалого переховування від снарядів і «градів» у підвалах і погребах: одна хвороблива, покусана комарами й щурами, друга так радіє голубам, що здійнялися над нею, і небу, яке все ще тривожне…

Механік-водій танка у домашніх капцях радіє портрету своєї бойової машини: надіслані дитячі малюнки — для воїнів як молитви про їхнє спасіння, вони підкладають їх під свої бронежилети, щоб захищали від куль і осколків.

Зворушливі й щемні знімки мобілкою бійця Максима Музики поблизу Савур-могили. На одному він упіймав подих та атмосферу світанку і зафіксував сон свого напарника прямо на землі в окопі. На другому — шматочок поля, засіяного осколками, з колосками пшениці, золотавими й обгорілими.

Ось така книжка від «стрєлковців» у Слов’янську: розгорнеш — і вона вибухає.

Добровольцем воює в одному з батальйонів і фотограф Олесь Кромпляс, натискаючи на курок автомата й на затвор фотоапарата. Він знімає на плівку славетною «Лійкою», яка увічнила колись і висадку в Нормандії, і Сталінград, і ще багато чого під час Другої світової війни, але вже осучасненою. Тільки завдяки їй глядач ніби потрапляє всередину кадру. Щоб підвозити «кіборгам» в аеропорт Донецька боєприпаси й харчі, треба мчати машиною з Пісок через відкрите поле, яке весь час прострілюється. Одні мають миттю викинути вантаж на землю, інші — вискочити під обстрілом, щоб його забрати й донести до себе. На знімку Олеся Кромпляса чоловік стрибає через вікно з гранатометами, яких схопив, скільки міг, а фотограф теж ризикував під кулями, бо мав опинитися з «Лійкою» поблизу…

Колишній професор Донецького університету, дім і гараж якого розбомбили в Пісках, не виїхав звідти, а на знімку на виставці, де він вітає наших солдатів, для одних відвідувачів був живим, а інші побачили його на фото пізніше, коли чоловіка не стало при обстрілі.

Знімки фотовиставки «Донбас: війна та мир» нині вже в Брюсселі, незабаром її побачать у Європарламенті. Організатори сформували її за роботами 30 фотомайстрів за такою концепцією: Україна — нормальна цивілізована країна, на яку напав агресор і роздирає її, намагаючись знищити. Якщо ми не вистоїмо, він влаштує таке і в Європі.

Згадую, що розповідав мені про відвідувачів двох спільних виставок в Андріївській церкві співкуратор однієї з них Сергій Моругін. Дві жіночки з купою дітей постукали в двері у сутінках, коли експозиційний день уже закінчився. Уважно слухали екскурсовода, трішки сплакнули, а наприкінці одна й друга зізналися, що і в них там загинули в АТО чоловіки.

Деякі кияни говорили, що тільки на цих виставках знімків і речей із зони АТО (відкритих спільно з УПЦ Київського патріархату) зрозуміли, що Україна воює, а раніше цього не відчували.

А тим, що не відчувають і досі, затуляючи вуха, очі, серця й совість і нині, коли гинуть, захищаючи Вітчизну, й вісімнадцятирічні добровольці, по суті, ще діти, хочеться сказати: у той час, коли ви розважалися у ресторанах чи деінде, волонтери викопували з могили у Донбасі загиблого в АТО бійця, а годинник на його руці продовжував відраховувати час…

Хіба ми живемо не в одному часі, не в одній державі? 

Людмила ЯНОВСЬКА, Володимир ЗАЇКА (фото), «Урядовий кур’єр»