Ще у середині ХХ століття Вільшаниця була одним з найбільших сіл району. Коло неї були Велика та Мала Толоки, Ліс, Шоти, Тараньки, Зозулі, Баджеґи, Гноєнець, Загрушка, Грицани, інші менші поселення та хутори. Усі їхні жителі ходили до вільшаницької церкви, на тутешньому цвинтарі хоронили рідних. Аж доки в 1960-х роках на Вільшаниці комуністична влада не взялася впроваджувати виробничий проєкт «великої сірки». Розробили сірчаний кар’єр, розбудували гірничо-хімічний комбінат. І водночас знищували Вільшаницю, навколишні хутори. Тутешніх жителів стали переселяти здебільшого в село (тепер селище) Шкло, хтось зумів виготовити план на будівництво власної хати в райцентрі Яворів, хтось отримав квартиру в місті Новояворівськ, яке будували разом із сірчаним підприємством.
Я закінчив восьмий клас у рідному селі, й саме того 1976 року двері школи у Вільшаниці назавше зачинили. Мої односельці надто неохоче покидали свої давні подвір’я, пручалися як могли. Хати часто затоплювало, бо труби, якими йшла викачана вода з кар’єра, тріскали, особливо взимку. Навіть коли виконавчий комітет Львівської обласної ради народних депутатів 19 вересня 1989 року офіційно зняв з адміністративно-територіального обліку Вільшаницю та сусідні Мурини, дехто із жителів залишався на рідних обійстях, бо надто тяжко було їм усвідомити, як назавжди залишити дорогу серцю місцину.
За часів Незалежності України зупинили сірчане виробництво. Глибокий кар’єр залили водою, й з’явилося велике озеро, яке називають Яворівським морем. Інші частини села заростали чагарниками, очеретом, туди звалювали сміття. Залишилися ще рештки колишнього підрозділу виробничого об’єднання «Сірка», бовваніє дев’ятиповерховий недобуд.
Останньою з давніх ознак і принад Вільшаницю покинула церква. Храм Святого Великомученика Юрія в селі спорудили 1540 року й реконструювали 1715-го. Майже чверть століття тому цю церкву перенесли в Новояворівськ, хоч її інтер’єр знайдете в одному із храмів Шкла. Від храму залишився хіба фундамент, який теж став заростати чагарниками. Поряд лежали ще надгробки місцевого цвинтаря. Свого часу могили на ньому розкопали, останки перепоховали у Шклі. Але чимало поховань з різних причин не чіпали.
Торік у тих заростях надибав на фундамент церкви Ігор Стецик, рід якого походить із Вільшаниці. Вирішив власними силами і коштами взятися тут за впорядкування. І вже за певний час вдалося розчистити підмурівок, посіяти чорнобривці, замовити пам’ятний знак із зображенням вільшаницької церкви й написом-нагадуванням, що вона на цьому місці простояла понад 400 років. На Зелені свята відбувся чин освячення, куди приїхали й дехто з колишніх жителів села.
Як каже вчителька Шклівської загальноосвітньої школи уродженка Вільшаниці Катерина Турко-Баран, добру справу творить пан Ігор. Організувалася ініціативна група, а згодом і вся церковна громада долучилася. Гуртом написали звернення до місцевої та районної влади, що прагнуть відродити історичну пам’ять Вільшаниці. У райдержадміністрації підтримали цю ініціативу. Відповідну документацію вже виготовили, сподіваються, що процедура її затвердження у владних органах не займе багато часу й території навколо церкви присвоять кадастровий номер.
У намірах — збудувати тут капличку, відтворити макет старої вільшаницької хати, відкрити літній табір відпочинку та вишколу пластунів, християнської молоді. До слова, Ігор Стецик уже постарався викопати криницю, навіть поставив біля неї колодязного журавля. Вдалося провести аерозйомку території, зробити її планування, розширити шляхи під’їзду.
Серед вагомих планів-прагнень — відкрити тут Хресну дорогу та парк Пам’яті знищених сіл Яворівського району. Адже Яворівщина принаймні двічі під час комуністичного правління зазнала великих примусових переселень, через які з лиця землі змели понад 140 сіл і хуторів. Основна їх кількість потерпіла від спорудження військового полігона, решта — від розроблення сірчаного кар’єру та відкриття гірничо-хімічного комбінату. Якби вдалося втілити задум зі створення такого парку, це була б велика справа. Воістину, треба знати минуле, щоб бути гідним прийдешнього.
Усі роботи з упорядкування відведеної території, відновлення історичної пам’яті Вільшаниці її колишні уродженці проводять за власний кошт, пожертви. Висадили ялини, липи, клени, декоративні кущі, троянди. Забуяли тут розмаїттям барв квіти. Напередодні сумної дати — 30-річчя, як офіційно не стало Вільшаниці, біля фундаменту церкви увись піднялася статуя Божої Матері. На її освячення з’їхалися ті, хто походить із цього села. Звучали слова, пісні, посвяти.
Зустріч із рідним селом була велелюдною. На цьому святі зібрали понад 10,5 тисячі гривень пожертв, які використають на спорудження альтанки для статуї Божої Матері. Вільшаничани були однією родиною, виявилися й нині згуртованими в добрих справах.
Ми в Google+