Ким мріяли стати сільські дітлахи на початку 1960-х? Здебільшого космонавтами, моряками тощо. І наполегливо готуючи себе до обраного фаху, облаштовували ракету у діжці з-під огірків, а крейсер — у кориті для купання чи прання. А як робив перші кроки до свого життєвого покликання мій співрозмовник? Може, вже змалку залюбки розмахував дерев’яним патичком, уявляючи себе з диригентською паличкою у руці? Із спогадів про дитинство й розпочалася наша розмова з маестро.
— Василю Яковичу, а ким ви хотіли стати в дитинстві й у якому віці почали відчувати, що музика вабить усерйоз і назавжди?
— У нашій сільській школі, коли робили таке опитування, то одні діти казали, що хочуть стати головою колгоспу, а інші додавали, що не просто головою, а Федором Павловичем. Адже згаданий мій однофамілець і далекий родич — Герой Соціалістичної Праці, очолював колгосп-мільйонер «Росія», який тоді гримів у всій Україні. Я також виріс у сім’ї колгоспників, і спершу музика була виявлена в моєму житті не дуже серйозно. Щоправда, вже з малих років тягнуло до неї, немов магнітом.
Приміром, якщо батьки брали на чиєсь весілля, то вони добре знали, де мене потім шукати: я завжди терся біля музик, які витинали на гармошці та бубоні. Знав майже всіх музикантів свого та сусідніх сіл і відчував, хто і як володіє інструментом. А коли вперше побачив і почув баян, у душі все перевернулося. Від інструмента неможливо було очей відірвати — червоний, інкрустований камінцями… А коли баяніст заграв карело-фінську польку… Господи! Це було щось фантастичне, бо гармошка не могла видати такого музичного багатства.
— Схоже, цей потяг тоді не могли не помітити дорослі.
— Саме так: батько звернув увагу на моє захоплення і всіляко його заохочував. Так от, коли мені виповнилося вже 6 років, тато купив мені гармошку. Досі пам’ятаю, як вона гарно пахла, коли відкрили чохол!.. Потім придбав мені самовчитель — і я почав награвати. А пізніше батько відвів мене на «курси» до сільського майстра Миколи Тетянина, який так грав на гармошці, що заслухатися можна. Вони домовилися: дядько навчить мене двох-трьох пісень, а батько йому допоможе щось там по господарству.
А лукавий гармоніст насамперед взявся вчити вигравати один куплет пісні: «Ой, до мене Яків приходив, коробочку раків приносив». Вчу. А там далі йдуть слова: «А я тії раки поїла, і з Яковом спать не схотіла». Другий куплет він мене не вчив, бо казав, що я ще малий. Та навіть коли я вдома для гостей грав оте вивчене, всі голосно сміялися. І обов’язково питали батька: «Якове, а він другий куплет знає? Ні? То й добре…»
— Мабуть, відтепер малому гармоністу-самоучці була пряма дорога до музичної школи?
— Якби ж так, бо моя дорога до омріяних закладів виявилася задовгою і тернистою. Коли я навчався в 2-му чи 3-му класі, в нашому селі відкрили філіал музичної школи. Але насамперед вчилися там діти колгоспних та сільських керівників. Я тоді не дуже й журився, але якось на шкільному концерті моя однокласниця Галя Мельниченко, яка вчилася у музичній школі, зіграла на баяні «То берізка, то ялина…» Зізнаюсь, дуже розчулився: як же гарно звучить баян навіть у руках маленької дівчинки! Вирішив поступати вчитися й собі. Підшукав ще кількох охочих і пішли до філіалу музичної школи, яка за три кілометри від нашого кутка. А дорогою дізналися, що під час прослуховування потрібно знати ще й ноти. Це якийсь жах, адже про них ми досі навіть гадки не мали!
— Тобто оте найперше фіаско під час вступу до спеціалізованого музичного закладу не відбило у вас бажання не просто професійно займатися музикою, а й присвятити їй все своє життя?
— Відразу скажу: шлях до мрії не був вистелений пелюстками троянд — переважали колючки, але я був готовий наполегливо долати всі бар’єри. За моїми плечима, крім Таращанського сільгосптехнікуму та місцевої музичної школи, ще навчання у Канівському культурно-освітньому училищі, Київському інституті культури, Львівській консерваторії — і кожен із згаданих закладів доводилося, як кажуть, брати приступом. Зате я пройшов школу найвищого рівня: у Львові поталанило навчатися у нашого музичного корифея Юрія Луціва. Пізніше стажувався у Москві в Большому театрі під керівництвом музичних велетнів Фуата Мансурова та Євгена Свєтланова.
— Маестро, восени виповнилося 10 років вашого перебування на посаді головного диригента Донецького національного академічного театру опери і балету ім. А. Солов’яненка. Згадайте: з чого починався цей успішний період вашої творчої діяльності?
— До Донецька я вперше приїхав ще наприкінці 1980-х. Поставив кілька вистав, а також оперу Миколи Аркаса, яка була визнана однією з кращих серед українських оперних постановок. Потім десять років працював в Одесі, а коли надійшла пропозиція повернутися на Донбас, прийняв її майже без вагань. З чого починав під час другої каденції? Поза сумнівом, якщо це театр опери і балету, то ці два жанри — немов два крила у птаха. І його політ буде стабільним і прогресивним, якщо обидва жанри-крила будуть рівнозначними.
Проте коли я тільки приїхав, відчув: балет на авансцені цього храму мистецтва, а опера опинилася дещо в тіні. Балет вийшов на перший план завдяки відомому у всьому світі майстру, народному артистові України Вадиму Писарєву, який повернувся до рідного міста і започаткував тут міжнародний фестиваль «Зірки світового балету». Нині Вадим Якович як художній керівник гідно виконує свою почесну місію на благо розвитку та популяризації оперно-балетного мистецтва нашого театру.
— А коли і як з’явився намір поставити знакову оперу Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький»?
— До «Богдана Хмельницького» йшов близько десяти років. Ще в Одесі в 1995 році, коли відзначали 90-річчя знаного композитора, провів мистецьку акцію «Букет Данькевичу». Про себе тоді подумав: «А що запропонують в Україні до 100-річчя метра і чому не має сценічного втілення його славна опера «Богдан Хмельницький»?» До того ж з’ясувалося, що у 2005 році виповнюється 410 років від дня народження Хмельницького. Постало завдання зробити нову музичну редакцію на основі двох попередніх, які у 1950-ті роки митець творив під величезним ідеологічним тиском.
Не секрет, головний герой твору був показаний у славі Переяславської ради, яка, здавалося б, стала його головною місією і квінтесенцією всього твору. Та хіба це найголовніше, що зробив Богдан Хмельницький для України? Тому потрібно було бодай у третій редакції опери змістити акценти і показати гетьмана у славі державотворця, який заклав підвалини нашої незалежності. Приступивши до роботи, ретельно проаналізував усі художні та документальні твори про Хмельницького, а роман Павла Загребельного «Я, Богдан» взагалі став настільною книгою.
Також вивчав лібрето Ванди Василевської та Олександра Корнійчука. А ще поїхав до Києва на зустріч із вдовою композитора Оленою Федорівною, яка люб’язно запропонувала клавіри двох редакцій з правками самого автора. Неоціненну допомогу пізніше надав і лібретист з Національної опери Василь Туркевич, який взявся вибудувати фінал, а музичний фінальний акорд опери блискуче і органічно виписав Євген Станкович.
24 грудня 2005 року ми відзначили 100-річчя Костянтина Данькевича прем’єрою на донецькій сцені опери «Богдан Хмельницький» уже в моїй музичній редакції, до якої увійшло все найкраще з двох попередніх. Реакція глядачів перевершила наші сподівання. Дуже добре прийняли постановку і в столичній Національній опері та у Львові. Сказати, що був аншлаг, — це нічого не сказати. Причому у Львові спочатку не вірили, що цей оперний шедевр привіз до них «безнадійно русифікований» Донецьк. А потім у пресі нашу роботу назвали «оперою національного єднання», і театру присвоїли почесний статус — національний. Прикро тільки, що аж до цього часу цей статус досі(!) ніяк не підкріплений фінансово.
— Приголомшливий успіх чекав і на наступну вашу роботу — постановку опери Вагнера «Летючий Голландець», резонанс про яку досі вібрує в театральному світі…
— Якщо до «Богдана Хмельницького» я йшов 10 років, то до «Летючого Голландця» вже вдвічі менше. Насамперед виникло закономірне бажання відзначити 200-річчя німецького композитора, тим більше, що Вагнера немає в репертуарі жодного театру України! В свій час «до совєтів» Львівська опера ставила майже всі твори композитора. І коли я наважився вперше поставити саме цей романтично-філософський твір на донецькій сцені, таке рішення було своєрідним викликом. Адже Вагнер — це досить міцний горішок, а тому скептиків не бракувало.
Точилися дебати, і деякі колеги сумнівалися: а чи вистачить для цього в Донецької опери сил і ресурсів? У цьому контексті треба віддати належне генеральному директору нашого театру Василю Рябенькому, який звалив на свої плечі весь тягар адміністративної роботи в поєднанні з вирішенням творчих питань. У спільники невдовзі вдалося залучити Генеральне консульство Німеччини в Донецьку, Посольство ФРН, Гете-Інститут у Києві, інших колег і партнерів, і, насамперед, компанію СКМ, без фінансової підтримки якої цей міжнародний проект був би неможливим. Резонанс від нашої постановки долетів навіть до батьківщини Вагнера! Роботою зацікавилися праправнучка композитора Катаріна Вагнер — співдиректор Вагнерівського фестивалю у Байройті, голова Міжнародного товариства Ріхарда Вагнера Єва Мертсон і навіть канцлер ФРН Ангела Меркель.
Прем’єра «Летючого Голландця» у Донецькій опері мала неабиякий успіх: на всі запропоновані вистави квитки блискавично розкуповувалися задовго до вистав! Свою роботу ми також показували в театрах Києва, Львова та Одеси, де неодмінно збирали аншлаги і найкращі відгуки та рецензії. А ще дуже вагомою оцінкою нашої роботи стало висунення «Летючого Голландця» на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.
— Василю Яковичу, а що далі? Дозвольте зазирнути на вашу творчу кухню і поцікавитися планами на найближче майбутнє.
— Таке запитання мені ставлять часто. І дехто навіть припускає: а може, наш «Голландець» — це разовий феноменальний успіх? Та ні, панове! Бо той творчий врожай, який маємо сьогодні, ми засівали вчора. А нині працюємо на завтрашній день. Відкрию карти — відчуваю свій великий борг перед Сергієм Прокоф’євим. Дуже приємно, що віднедавна Донецький аеропорт носить ім’я композитора-земляка.
Павло КУЩ,«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Василь ВАСИЛЕНКО. Народився на Київщині в селі Медвин Богуславського району. Закінчив Львівську державну консерваторію ім. М.Лисенка. Працював генеральним директором і художнім керівником Одеського оперного театру. З 2003 року — головний диригент Донецького національного академічного театру опери та балету ім. А. Солов’яненка. Автор довгої низки постановок. Заслужений діяч мистецтв, народний артист України, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, знаком «Шахтарська слава» ІІІ ступеня.
Ми в Google+