Як кажуть, із кохання не робили б божества, якби воно не творило див. Сьогодні в багатьох країнах возвеличують це почуття, святкуючи День закоханих. Хоч дехто не сприймає таке свято або ставиться до нього іронічно, День Святого Валентина таки існує й служить тим гарячим напоєм, що зігріває безліч сердець у холодну зиму. 

Це свято мігрувало в Україну, привізши з собою чужі традиції освідчення в коханні. Ми швидко освоїли іноземну амурну науку, забувши про власні традиції вияву цього почуття. Певна річ, усе змінюється, оновлюється, рветься, час вимагає нових типів поведінки, звичаїв. Та навіщо користуватися чужим, яке вже набуває нудного присмаку, коли можна актуалізувати або адаптувати власне, ментально близьке. Тож «УК» пропонує майстер-клас, що допоможе відсвяткувати День закоханих по-українськи. Для цього варто пригадати, як наші предки виявляли кохання. До слова, робили це протягом усього року.

Ми обоє з перцем, але коханню це не завада. Фото надане автором

Серденько  підкаже

«Свято кохання придумали б обов’язково. Не було б дня Валентина і Валентини, то був би день, наприклад, Степана і Степаниди, — зауважує співробітниця Національного музею українського народного декоративного мистецтва етнограф Наталя Лещенко. — День закоханих прийшов до нас із-за кордону. Відповідно українці виявляють кохання, сказати б, не в національному форматі. Валентинки здебільшого підписують російською або англійською мовами. Тим часом ми маємо багато гарних українських звернень, приміром серденько, зіронька, соколе тощо. Однак про них забувають, оскільки не культивується українська культура освідчення в коханні».

Кохання виявляли завжди. Ось тільки в давнину не було тієї відвертості, а то й брутальності, яку часто спостерігають сучасники. Це почуття, щасливе чи нещасне, оспівували в соціально-побутових піснях. Пані Наталя зазначає, що кохання поставало в текстах пісень як поняття «доля»: колись чоловіка чи дружину обирали, зважаючи на те, чи здатні вони продовжувати рід, виконувати фізичну роботу.

Душевним українським інтимним пісням можна протиставити сороміцькі. Проте навіть давні варіанти останніх були вельми завуальовані.

«У давні часи існували і фалічні символи. Їх знаходили у ступі з товкачем чи у вислові «наша піч регоче — короваю хоче», — розповідає  пані Наталя. — Ще, наприклад, коли молодята заходили в комору, говорили, що вони товчуть воду у ступі».

Весільна свічка символізує єднання двох

Нерішучому  парубкові виплітали вінок надії

Нині поняття «символ кохання» передусім асоціюється із серцем. Однак в Україні існують й інші символи, що пройшли перевірку часом і звичаями. Добре відомі нам рушники й короваї символізують єднання двох людей. Коровай прикрашають нав’юченими візерунками та гілочкою калини — уособленням кохання. У цьому контексті варто згадати й весільну свічку, яка в різних куточках України мала свої особливості. Так, на Поліссі створювали подвійну свічку, а на Волині вона набувала форми підкови. Освідчувалися в коханні й завдяки писанкам із зображеннями ружі. Саме ружу вважають квіткою богині кохання та шлюбу Лади. У розмаїтті українських вінків виокремлюють і ті, що символізували кохання. До них вплітали тендітні ромашки, ніжний цвіт яблуні чи вишні, багряну калину. На знак розлуки українки дарували хлопцям вінки відданості, уквітчані волошками й любистком. Так званий вінок надії виплітали, якщо кохання виявлялося гірким медом або щоб освідчитися нерішучому парубкові.

Почуття треба підігрівати

«Кохати» — дієслово, а отже, спонукає до дії. Це почуття треба підігрівати якоюсь дією. І таке ставлення до кохання спостерігали в усі часи. Зазвичай дій чекають від чоловіків. Навіть кажуть, «дівчина — як билина: куди вітер подається, туди вона й гнеться». Однак часто дівчата самі скеровували напрямок вітру. Те, як українки залицялися до молодиків, описував ¢ійом Левассер де Боплан. Зі слів Наталі Лещенко, дівчата могли відверто висловлювати свої почуття, пропонувати шлюб, а відмову хлопця вважали гріхом.

Нині також деякі жінки перебирають на себе роль мисливців, полюючи на чоловіків. Тож із часом цілком імовірним видається створення й чоловічого гарему, який описувала сучасна письменниця Наталка Сняданко в «Гербарії коханців».

До речі, до теми кохання зверталися і звертаються українські поети й письменники, серед яких Володимир Сосюра, Павло Тичина, Дмитро Павличко, Максим Рильський, Леся Українка, Ліна Костенко, Марія Матіос, Оксана Забужко,  Юрій Андрухович, Іван Малкович. Тож вчімося висловлювати свої почуття у творців  красного письменства, а не через  віршики-привітання з Інтернету.

До речі. Сьогодні Національний музей українського народного декоративного мистецтва відчиняє двері закоханим і тим, хто шукає свою долю. Усі охочі можуть відвідати майстер-класи зі створення весільної свічки, листівки у стилі петриківського розпису, долучитися до фотосесії для двох в українському вбранні та інших заходів.