КАДРИ

Для виконання програми піднесення економіки вчорашньої освіти мало

Про стан вітчизняної економіки, на жаль, чи не найкраще свідчать очі заробітчан, які щоранку збираються на столичному  вокзалі. У них  сум, відчай, приреченість. Коли бачиш той натовп викинутих на вулицю і  принижених людей, мимоволі  пригадуєш залишки стін промислових підприємств, вимираючі, покинуті села, зарубіжну продукцію на прилавках, — і стає сумно за день сьогоднішній та боляче за день завтрашній, бо це діти і внуки.

Не все втрачено

Та не всі опускають руки від реалій. Є ентузіасти і справжні патріоти, які працюють на майбутнє. Їм важко, дуже важко. Про це, зокрема, йшлося в публікації «Підтримаймо новітніх партизанів» («УК» 27.06.2013 р.) Більшість відгуків  песимістичні. Мовляв, що могли, розвалили; підприємства, які вижили, так відстали, що конкретної боротьби не витримати. На щастя, так думають не  всі. Оптимісти вважають, що не  все втрачено. При розумному підході Україна поки що має потенціал для виходу з кризи. Найбільше наше надбання — кадри. Щоб іти вперед, вважає директор державного закладу післядипломної  освіти «Центр підвищення  кваліфікації керівних працівників та спеціалістів промисловості» Валерій Мішура, вони повинні оновлювати і поповнювати знання. Бо ж учений іде, а неук услід плететься.

Центр   підвищення   кваліфікації   керівних працівників та спеціалістів промисловості започаткував свою діяльність у 1964 році. Він надає навчальні послуги з питань економіки підприємств і менеджменту, інформатики і комп’ютерних технологій, охорони праці, пожежної безпеки і екології.

Для цього  має необхідну матеріальну базу: єдиний навчально-побутовий комплекс, сучасні аудиторії, науково-технічну бібліотеку-депозитарій (145 тисяч примірників), комп’ютерний відділ з високошвидкісним виходом в Інтернет, тематичні кабінети, навчально-рекламну виставку спецодягу, кінозали, пересувний мобільний кабінет з охорони праці тощо. Слухачі центру проживають у гуртожитку готельного типу, мають змогу харчуватись у буфеті.

Навчальний заклад діє на основі повного госпрозрахунку і самофінансування, щорічно виконує фінансові плани, не обтяжує державний та місцевий бюджети, не має боргів перед податковими органами, Пенсійним та іншими фондами, вчасно виплачується заробітна плата, здійснюються заходи щодо соціального захисту працівників.

За майже 50 років існування закладу тут пройшли підвищення кваліфікації понад 175 тисяч працівників промислової галузі. Заклад плідно співпрацює з місцевими органами влади, Фондом соціального страхування та службою зайнятості, галузевими профспілками, підприємствами та організаціями.

Відібрати гуртожиток — значить зруйнувати навчальний заклад. Фото з архiву редакцiї

Чий інтерес?

Соціально-економічна і навчальна ефективність діяльності закладу не викликає сумніву, його включено до об’єктів державної власності, єдиний комплекс якого не підлягає приватизації.

Проте останнім часом центральні органи управління вивчають питання про вилучення гуртожитку, що приведе до практичного знищення навчального закладу як такого.

Зверніть увагу, наголошує Валерій Міщура, люди, що  пропонують відібрати у нас гуртожиток, мотивують такий крок «у зв’язку із скороченням потреби у проведенні курсів підвищення кваліфікації». Чи не абсурд! Справді, абсурд. Адже в  державі прийнято і має  виконуватись програма  піднесення економіки. Чи  можна зробити це без  наукового прориву? Звичайно, ні. Чи має  керівник і спеціаліст  самотужки зорієнтуватись у всіх новинках, засвоїти їх і освоїти? Проблематично.

Тому Мінпромполітики при укладанні контракту з керівниками державних і казенних підприємств передбачає їх перепідготовку. Директори, в свою чергу, зобов’язані «забезпечити підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації своїх заступників,  керівників структурних підрозділів і всіх категорій працівників». Найефективніше це можна  зробити в центрі, оскільки там є відповідна база, а  для лекцій і практичних занять злучаються провідні вчені і практики.

Оновити знання там мають змогу не лише  представники державних підприємств, а всіх форм власності. Чи  багато з них  захоче їхати в Київ, коли  знатиме, що  без гуртожитку за квартиру доведеться платити втридорога?

Питання центру — не  суто особисте його керівників. Центр — інструмент, який Мінпромполітики має  ефективніше використовувати при плануванні програм розвитку галузі. Те, що планується робити  через кілька років,  спеціалісти мають  вивчати сьогодні. Лише за такого підходу не доводитиметься  повторювати, що ми бідні не тим, що нічого не  маємо, а тим, що  нічого не знаємо.

Сьогодні ж стоїмо перед дилемою: бути чи не бути. Підтримати центр, значить, сприяти прогресу і виконанню урядової програми піднесення економіки.

Обрізати його можливості, значить, сприяти закриттю. Постраждає не  лише центр, а вся галузь. І цілком імовірно, що серед безробітних на  столичному вокзалі з проханням купити їх  стоятимуть також ті, хто  сьогодні творить, збирає і пропагує передовий досвід. Чи  сприятиме це піднесенню економіки?