22  листопада Україна відзначає 81-і роковини Голодомору та вшановує пам’ять жертв цієї страшної трагедії українського народу. В попередні роки жалобні заходи були присвячені окремим темам: згадували дітей — жертв Голодомору, доброчинців, які рятували людей від голоду і допомагали їм вижити. Цього року зосереджуємося на особливо актуальній у нинішніх важких умовах воєнного протистояння з Кремлем та його найманцями темі спротиву українського селянства сталінському терору і геноциду, добре усвідомлюючи, що у ХХ столітті голодом прагнули вбити нашу свободу.

Отже, сьогодні «Урядовий кур’єр» спільно з Українським інститутом національної пам’яті, грунтуючись на матеріалах із раніше не доступних архівів, розповідає про антирадянські повстання в Україні 1930—1932 років. Пам’ятаємо всіх убитих українців і свідомі того, що, виживши у 1933-му, вистоявши у 2014-му, переможемо завтра!

У влади вистачало цинізму проводити показову розправу над непокірними і насамкінець робити загальне фото на пам’ять. Фото М. Боканя, 1933 р.

Українці повстали проти режиму Кремля

ЕПІЗОДИ БОРОТЬБИ. Архівні дані, свідчення очевидців, записи хроніки та особисті щоденники змальовують картину масового спротиву 

Узимку-навесні 1930 року селянські протести і повстання набули масового характеру. Фактично вся Україна повстала проти гніту Кремля. Селяни виходили з колгоспів, забирали назад майно, звільняли заарештованих односельців.

Основна форма протестів — мирні виступи, активними учасниками яких передусім були жінки. Мирні протести влада зневажливо називала волинками, жіночими бунтами.

У 1930 році Україною прокотилися збройні повстання та виступи проти антинародного комуністичного режиму, що відбувалися під гаслами національного і соціального визволення. Лише на Поділлі на середину березня 1930-го ДПУ відзначила 81 збройний виступ. Загалом того року відбулися майже 4,1 тисячі масових виступів проти режиму, в яких, за оцінками дослідників, взяли участь понад 1,2 мільйона осіб. У багатьох селах України радянську владу ліквідували. Для придушення опору застосовували військові підрозділи.

Опір на Поділлі

Наприкінці лютого — на початку березня 1930 року масові селянські протести й відкриті повстання охопили 16 округів, зокрема всі 11 прикордонних. Епіцентром спротиву стало Поділля, де у лютому-березні представників влади та активу вигнали із сотень сіл, а повсталі захопили райцентри.

Першими повстали мешканці Плужанського району (сучасна Хмельницька область). Безпосереднім поштовхом до заворушень стало закриття церкви у районному центрі. Місцевий священик Аверкій Войко об'їхав навколишні села, закликаючи селян стати на її захист, а наступного дня у Плужному зібралося до 1500 селян, переважно жінок, вимагаючи повернути ключі від церкви. Далі протести наростали, до 26 лютого заворушення вже охопили увесь Плужанський район і перекинулися на інші райони Шепетівської округи. Селяни вимагали повернути усуспільнене майно, заарештованих і поступово дійшли до антиколгоспних та антирадянських гасел.

Повстанці створювали озброєні загони. На озброєнні у них були обрізи та мисливські рушниці, окремі групи володіли поодинокими кулеметами. Але основною зброєю залишались сокири і вила. Найбільш численні з повстанських загонів діяли в Теофіпільському, Антонівському, Грицівському районах. 8 березня 1930 року повстанці захопили районний центр Гриців.

На придушення збройних виступів у цих районах були кинуті підрозділи 7-го і 8-го кавалерійських полків із станковими кулеметами, підсилені частинами прикордонників та міліцейськими загонами. У Шепетівській окрузі станом на 13 березня заарештували понад 2000 чоловік. Арешти продовжувались і далі.

У середині березня найбільш гострою ситуація була на півдні Поділля — в Тульчинській та сусідніх округах.

14 березня Косіор повідомляє Сталіна про те, що у трьох районах Тульчинської округи практично вся влада у селах розігнана, а «натовпи під керівництвом куркулів, явних польських петлюрівських агентів загрожують трьом райцентрам – Бершаді, М’ястковому та Вапнярці».

Загалом же у Тульчинській, Могилівській та Вінницькій округах заворушення охопили 343 сільради. В 73 селах було розгромлено сільради, вигнано актив та ліквідовано радянську владу. ДПУ зафіксувало 81 збройний виступ. 15 березня до Тульчинської округи прибув Балицький, який віддає наказ про рішуче придушення селянських виступів. На виконання наказу були додатково кинуті озброєні загони комуністів і військові кінні групи. До кінця березня 1930 року більшість протестів владі вдалось придушити, але спротив не був подоланий повністю.

Жіноча «волинка» у Старобільській окрузі…

12 лютого 1930 року в селі Мостки почалася жіноча «волинка» з вимогою повернути відібране у селян зерно, призначене для посіву. Повстання перекинулось на інші села Мостівського та Білокурятинського районів Старобільської округи. Одним із центрів протестів стало село Кругле, з якого 18 лютого похід вирушив на підтримку в Коноплянівку та Дем’янівку. На придушення повстання кинули сили каральних органів із сусідніх районів. Заарештовано 75 жителів повсталих сіл. І вже 12 березня 1930 року рішенням судової трійки при колегії ¢ПУ УСРР 11 осіб було засуджено до розстрілу, інших — ув'язнено в концтабори строком на 5—10 років та вислано у Північний край.

…та в Одеській окрузі

Одеську округу не оминула протестна хвиля весни 1930 року. Але окремі села продовжували чинити спротив колективізації і розкуркуленню і значно пізніше. Прикладом такого спротиву є хутори Денисівка і Новоселівка Березівського району. Від початку колективізації жителі цих хуторів не визнавали органів радянської влади, чинили впертий опір колективізації, хлібозаготівлям, розпродажу майна односельців. Коли представники влади з'являлись на хуторах, місцеві жителі об'єднувались, озброювалися вилами, сапами, камінням і проганяли прибулих. Особливу активність виявляли жінки. Під час придушення протестів 11—12 жовтня 1930 року для приборкання селян було задіяно, крім міліції, озброєнні війська цивільної оборони. За спротив владі трьох жителів хуторів було розстріляно, 15 — ув’язнено в концтаборах.

На Дніпропетровщині піднялися навіть етнічні росіяни

На початку квітня 1930 року масштабне збройне повстання селян спалахнуло на Дніпропетровщині. В історію одне з наймасовіших в Україні антиколгоспних повстань увійшло як Павлоградське, за назвою одного з районів Дніпропетровської округи.

У березні 1930 року ¢ПУ в Павлограді вдалося викрити підпільну групу, що готувала повстання, і заарештувати два десятки її учасників. Після розгрому повстанської організації, яку очолював Олександр Пазінин, одному з її керівників жителеві села Богданівка Кирилові Шопіну вдалося уникнути арешту. Він продовжив підготовку місцевих селян до антирадянського збройного виступу.

Центрами руху стали Богданівка і Тернівка, де й досі масово живуть етнічні росіяни. Групи, що стихійно формувалися в інших місцевостях, орієнтувалися на ці два села. Хоч більшість організаторів і активістів того виступу були українцями, метою його проголосили здобуття свободи, «коли буде забрана вся Україна».

Повстання розпочалося 4 квітня і охопило села й хутори Павлоградського, Близнюківського та Петропавлівського районів. Повстанці громили сільради і колгоспи. За підрахунками ¢ПУ, від рук повсталих загинули 30 осіб.

Проти повстанців кинули загін ¢ПУ на чолі із заступником начальника Дніпропетровського окружного відділу Галицьким. Їм допомагали 200 міліціонерів, зокрема й 58 кінних. Протягом 5—6 квітня вони здолали опір погано озброєних, непідготовлених й слабо керованих селян. За участь у виступі заарештували 210 осіб, 27 повстанців стратили. Більшість отримали терміни ув'язнення у концтаборах від 3 до 10 років.

МОВОЮ ЦИФР

У першому півріччі 1932 року 56% протестних виступів у СРСР припадали на Україну. Тому Сталін завдав страшного удару у відповідь, яким став штучно організований голод.

Центром опору більшовицькій політиці колективізації та форсованої індустріалізації стало українське село. У 1930 році в Україні відбулося понад 4 тисячі масових протестних виступів, у яких взяли участь, за оцінками дослідників, майже 1,2 мільйона осіб. За перші 7 місяців 1932 року органи ДПУ зафіксували в УСРР понад 900 виступів. Тоді з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств, приблизно 500 сільських рад відмовлялися брати на себе нереальні плани хлібозаготівель.

 

Голодні селяни нападали на зерносховища, де зберігалося відібране у них зерно, саботували роботу колгоспів, а з посиленням свавілля та спричиненого ним голоду взялися за зброю. У 1932 році зафіксовано понад 1000 актів опору проти режиму. Цей стихійний спротив і став основою звинувачень у підготовці на весну 1933 року повстання в Україні, які окупаційна влада використала як виправдання вбивства голодом...

Селяни ставали «козаками» і «партизанами»

СПРОТИВ.На Чернігівщині повстанський рух мав організований характер

Дослідження повстанського руху на Чернігівщині кандидата історичних наук наукового співробітника Українського інституту національної пам’яті Сергія Горобця дали змогу виявити закономірну тенденцію: спротив українського селянства на початку 1930-х років радянській владі та її нововведенням на селі охопив не тільки величезну кількість людей, а й мав організований характер. Ось тільки два приклади такої організованої боротьби селян проти московського ярма.

Зброя повстанців Корюківщини, вилучена в Івана Мотлоха (зліва), учасника «Партії вільного козацтва», у 1932 році

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Яким Рябченко на захисті селянина-господаря

Одне з найбільших повстань вибухнуло на Чернігівщині навесні 1931 року і охопило Городнянський, Ріпкинський, Сновський, Менський та Сосницький райони. Ідейним керівником повсталих був Яким Рябченко. Військове керівництво взяв на себе його брат Трофим, колишній прапорщик царської армії.

Яким Рябченко жив у селі Тупичів Городнянського району. Колишній червоний партизан, він організував комітет бідноти в рідному селі, був головою сільради й начальником повітової міліції. Однак колективізація і масове розкуркулення відкрили йому очі: він побачив, що «власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ». Розуміючи, що влада нищить передусім господаря, Рябченко всіляко допомагав односельцям уникнути розкуркулення, висилки, інших репресій. Він виписував у сільраді відповідні довідки, допомагав утікати з Півночі вже висланим.

Навколо Якима збирався чималий гурт, насамперед міцні господарі: Микола Заєць, Андрій Філон, Митрофан Могилевець, багато колишніх «червоних партизанів», чиї сподівання на радянську владу розвіялися вщент.

З давніми і новими друзями Рябченко зійшовся на тому, що воював він за землю, а не за колгоспи, що радянська влада пішла хибним шляхом, колективізація виявилася гіршою за кріпацтво, а непосильними податками більшовики просто нахабно і безцеремонно ведуть селянина до загибелі. Вони вирішили, що потрібно об'єднатися та змінювати жорстоку політику партії на більш прийнятну для селянина-виробника.

Для придушення повстання влада направила дивізію внутрішніх військ, почалися арешти. 41-річний Рябченко, згадавши бойову юність, утік до лісу й укріпився в урочищі Замглаї, де на початку 1920-х діяв легендарний загін Галаки. У Писарівському лісі зібралося 300—400 повстанців. Вони намагалися чітко структуруватися за військовим принципом, розбившись на три роти по 80 осіб у кожній, і взводи, організували кавалерійський загін із 35 осіб.

Бої між повстанцями і карателями тривали майже три тижнів. 16—17 червня 1931 року повстанці напали на лісництво, винокурний завод і тартак, здобувши зброю та коней. Зачепили і дослідну станцію Замглаївської торфорозробки та її міліцейський пост, поранили голову Солонівської сільради. Планували захопити тюрму в Городні.

Вирішальний бій із каральними загонами, направленими із Городні, відбувся 28 червня 1931 року. Погано організованим, здебільшого недосвідченим людям з берданками, обрізами та наганами було важко встояти проти міліцейських кулеметів, однак сутичка тривала понад дві години. Рябченка було тяжко поранено, його взяли в полон, а селяни розбіглися.

Трохи пізніше у селі Бурівці Яків Ступак і Яків Бугрим згуртували навколо себе 50 осіб, однак їх теж розпорошили міліція. Органи вилучили 62 одиниці вогнепальної зброї та півтори сотні набоїв. Невдовзі сам Рябченко та ще 17 повстанців засудили до розстрілу, кілька десятків відправили у концтабори і заслання. Загалом було засуджено 174 жителі Чернігівщини.

На Корюківщині утворилася Партія вільного козацтва

У серпні 1931 року в селах Корюківського та Менського районів Чернігівської області виникла повстанська організація «Партія вільного козацтва», яка охоплювала майже 200 осіб. Отаманом став Степан Мосол, начальником штабу — Іван Заборовський. В організації виокремився бойовий загін чисельністю 30 осіб. Вони мали на озброєнні гвинтівки російського й іноземного виробництва, мисливські рушниці, обрізи, револьвери, гранати й шаблі.

На підпільних зборах розробили програму організації. Основні положення: проголошення єдиної, неподільної, самостійної України; незалежна праця й вільна торгівля; зрівняння в правах усіх селян і робітників; скасування хлібозаготівель; повернення землі розкуркуленим; створення державного апарату за зразком Запорозької Січі. Готували загальне повстання для захоплення влади на території Корюківського, Сновського, Менського й Березнянського районів, де існували повстанські осередки.

23 вересня 1931 року на засіданні Сахутівської сільської ради Скрипка за дорученням керівників організації повстанців назвав себе представником тисячі вільних козаків і закликав боротися проти господарсько-політичних кампаній на селі. Він заявив, що на боротьбу з більшовиками вже організовано мільйони людей. Тоді ж, у вересні, у селі Олександрівка Корюківського району повстанці розгромили сільську раду, колгоспні ремонтні майстерні і напали на радянських активістів. Учасники організації поширювали відозви від імені Партії вільного козацтва, яка «розбиває кайдани неправди» і владу, що прирікає людей на голодну смерть.

На придушення повстання кинули підрозділи ГПУ. За участь у ньому засудили 67 осіб, зокрема 9 — до вищої міри покарання — розстрілу із заміною на ув’язнення у концтаборі на 10 років. У жовтні 1931-го було вилучено 7 гвинтівок, 5 обрізів, 5 револьверів, гранату і 200 набоїв. Частину зброї повсталим вдалося сховати. Наступного року в одного з учасників повстання Мотлоха під час обшуку виявили ще частину повстанської зброї. Його засудили до 10 років ув’язнення у концтаборі.

ПРЯМА МОВА

Володимир В’ЯТРОВИЧ,
голова Українського інституту національної пам’яті:

 

— Побутує міф про те, що не було спротиву українських селян більшовицьким грабіжникам напередодні та під час Голодомору. Але навіть у ті страшні часи тисячі українців боролися, зокрема зі зброєю в руках, відстоювали своє право на свободу та життя. Згадуючи мільйони жертв цього страшного злочину, слід особливо пом’янути тих, хто до останнього чинив спротив. Завдяки кожному з цих людей нас не знищили як народ у 1933-му. А пам’ять про них робить нас непереможними нині.

СВІДЧАТЬ ДОКУМЕНТИ

Лист Й. Сталіна до Л. Кагановича, 11 серпня 1932 р. [Фрагмент]

«Найголовніше зараз Україна. Справи на Україні геть кепські. Погано по партійній лінії. Кажуть, що в двох областях України (здається, у Київській та Дніпропетровській) близько 5 райкомів висловились проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших райкомах справа, як стверджують, не краще. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент.

...Якщо не візьмемося просто зараз за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні у багато разів сильніша, ніж думає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) перебуває чимало (так, чимало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, зрештою, прямих агентів Пілсудського. Щойно справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт усередині (і поза) партією, проти партії. Найгірше — це те, що українська верхівка не бачить цих небезпек. Так далі тривати не може».

Із спецзведення секретно-політичного відділу ОГПУ про хід хлібозаготівель станом на 22 вересня 1932 року

«В Україні, наприклад, з початку хлібозаготівель відмови від прийняття планів помічено в 92 районах у 446 сільрадах.

В УСРР протягом липня і серпня зареєстровано 216 масових виступів. Друга половина липня і серпень характеризуються наростанням масових виступів на ∂рунті хлібозаготівель. Відмінною є місцями і форма виступів: якщо в липні переважно виступи проходили у вигляді групових та масових волинок, то тепер, крім того, у формі страйків цілих бригад і колгоспів і перешкоджання вивезенню хліба.

В Україні заслуговує на увагу також зростання числа й активності учасників виступів (кількість учасників в окремих виступах досягала тисячі осіб), виступи супроводжувалися побиттям представників районної та сільської влади — Київська, Вінницька, Харківська області».

(«Советская деревня глазами ВЧК—ОГПУ—НКВД. 1918—1939». Документы и материалы. В 4-х т. / Т. 3. 1930—1934 гг. Кн. 2. 1932—1934 гг. — М., 2003. – С. 204 - 206)

Самогубство Хвильового як протест

У травні 1933 року, протестуючи проти нищення України, вчинив самогубство визначний письменник Микола Хвильовий. У 1920-х роках він був переконаним комуністом. За два тижні до смерті в розмові з друзями він зауважив: «Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку «єретиками». Колізія тільки починається. Ця сталінська п'ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось, напевне, знайдеться відважний, хтось перший крикне: «Годі! Завісу!» (А. Любченко «Його таємниця». — Париж, 1966)

Післямова. Голодомор забрав мільйони людських життів. Для України 1933 рік став часом національної катастрофи. Наслідком злочину геноциду, крім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного устрою життя. Пережитий масовий голод на довгі десятиліття порушив природний генетичний фонд українців, призвів до морально-психологічних змін у свідомості нації.

Руйнівні наслідки Голодомору гальмують поступ незалежної України. Подолання цих наслідків — необхідна умова оздоровлення суспільства, національної консолідації й побудови успішної України.

За матеріалами фотодокументальної виставки «Спротив геноциду», створеної Українським інститутом національної пам’яті та Галузевим державним архівом СБУ (керівник проекту — Володимир Тиліщак), підготувала Лариса КОНАРЕВА,«Урядовий кур’єр»