СТОРІНКИ ІСТОРІЇ 

Півстоліття тому в столиці сталася страшна антропогенна катастрофа

Є дати, гіркий присмак яких бентежить людські душі, незважаючи на плин часу. Одна з таких "чорних міток" київської історії - 50-ті роковини Куренівської трагедії.

Глава держави розпорядився згадати ті трагічні події і гідно вшанувати пам'ять жертв. Це своєчасне нагадування, оскільки в оцінках тих подій ще й досі чимало білих плям та недомовленостей. Та незаперечним залишається одне: влада за будь-яких обставин не повинна забувати, що вона у своїх діях відповідальна перед людьми. І якщо ця відповідальність бодай на йоту зменшується, наслідки можуть бути непередбачуваними.

Офiцiйно — боролися з ярами

"...Мільйони тонн багнюки крізь розчавлену плотину ринулися зверху вниз, змітаючи все на своєму шляху, бо швидкість грязепаду була шалена, як у артилерійського снаряда". Так Олесь Гончар описав найстрашніший момент того трагічного ранку, яким його побачили жителі вулиць столичного району Куренівка, безпосередньо прилеглих до Бабиного Яру. Ймовірно - не з власних спостережень, а, скорше, з розповіді очевидців.

Як свідчать офіційні джерела, Бабин Яр - найбільша яруга в Києві, максимальна глибина сягає 53 метри, довжина 2,5 кілометра, ширина біля єврейського кладовища 170-200 метрів, у гирлі 60-70 метрів. Згідно з планом реконструкції міста її вирішено було засипати, а територію впорядкувати. Тому керівництво міста вирішило ті земляні породи, що були непридатні для виробництва цегли, з розташованих неподалік цегельних заводів розмити і отриману пульпу по трубах відвести у вибалки. В такий спосіб, гадалося, вирішувалось два завдання - відкривався доступ до якісної глини та засипався яр.

Реальність була набагато суворішою і жорстокішою. Передусім для тих, чиє життя нагло перервалося того чорного понеділка. І для тих, хто пережив страх, але півстоліття носить його під серцем. На старих будинках столичної Куренівки, в районі вулиці Фрунзе, ще й досі можна побачити сліди того страшного дня - брудну відмітку, що сягала чотирьох метрів, тобто майже на рівні другого поверху, нижче якої була смерть.

Версій цієї трагедії існує кілька.

 Iсторичний аспект

У міському архіві зберігається чимало унікальних документів. Один з них датований 3 серпня 1930 року: "Про заходи щодо ліквідації руйнувань після зливи в районі трамвайного парку імені Красіна на Куренівці". У ньому повідомлялося, що постійні зливи спричиняють великі пошкодження приватним садибам, а розбурхані потоки води з Кирилівських пагорбів миттєво заповнюють низину, де розташоване депо ім. Красіна. Тодішнє повідомлення, як свідчать подальші події, до уваги ніхто не взяв.

20 років по тому, 28 березня 1950 року Київський міськвиконком затвердив проект і порядок організації гідровідвалів у Бабиному Яру, підготовлені московським трестом Гідромеханізації. Та пізніше, за рішенням N 2405, до нього внесли деякі зміни, приміром, рівень намиву підняли до самого краю яру.

У лютому 1957 року до виконкому Київміськради на ім'я начальника спеціалізованого управління "Гідропроммеханізація" 610 тресту "Украгідро- спецбуд" Б. Цепенюка (згодом його буде засуджено до тюремного ув'язнення у зв'язку зі зсувом намивного грунту) надійшов лист, в якому зазначалося: "Внаслідок недостатнього нагляду вашими робітниками... канава Бабиного Яру завжди перебуває в аварійному стані, особливо в зимовий час. Канава заливається і вода разом з піском виходить з берегів та затоплює прилеглі території..."

Упродовж багатьох років яр заповнювали сумішшю води із землею, і він поступово перетворився на суцільний переповнений резервуар із рідкою грязюкою.

 Кримiнально- технологiчне пiдгрунтя

Бабин Яр для киян передусім місце скорботи і жалю: під час війни фашисти по-варварському знищили тут кільканадцять тисяч людей: цивільних, військовополонених, партизанів і підпільників, третина з яких - євреї. Їхні тіла скидали безпосередньо в яр, заливаючи кожен шар спеціальним розчином. Місце трагедії притягувало післявоєнних мародерів, які не гребували людськими рештками в пошуках золота. Такі дії набули широких масштабів, і тодішня влада вирішила розв'язати проблему кардинально: замити яр відходами з Петровських цегельних заводів.

Проект дамби розробляли в Москві. Та київські чиновники його "доробили": зекономивши на бетоні, зробили її земляною. Для відведення рідини встановили занадто вузькі труби, які не давали воді відійти, залишивши принесений грунт. Водозливи вчасно не чистилися. До того ж і цегельні впродовж десяти років працювали в три зміни - перевиконували план. Відповідно і обсяг пульпи втричі перевищив розрахунки, у результаті чого утворилося величезне озеро обсягом понад 4 млн куб. м намитого грунту. З висоти приблизно 70 метрів воно істотно загрожувало житловому масиву Куренівка.

Весняні дощі 1961 року вкінець розмили земляну дамбу, і донизу побігли струмки, які несли шматки грунту разом з кістками похованих. Місцеві жителі скаржилися владі, але на них ніхто не зважав.

Чорного ранку 13 березня 1961 року велика вода зі схилів Бабиного Яру шугонула вниз, зносячи все на своєму шляху, включаючи автомобілі та автобуси. В одному з них, переповненому людьми, вибухнув бензобак, і більшість пасажирів згоріли живцем. Потім прорвало дамбу, і, за свідченнями очевидців, смертоносний потік пульпи заввишки 14 метрів змітав на своєму шляху дерева, будинки, стовпи і вантажівки.

Брудна триметрова маса затопила величезну площу - понад 30 тис. кв. м, заповнила найближчі вулиці. Чимало киян - жертв трагедії, як згадували медики, вмирали від розриву серця ще до того, як їх накрила лавина. Офіційно говорили про майже 150 загиблих і стільки ж поранених. Очевидці називали зовсім іншу цифру - кілька тисяч померлих і тих, хто зник безвісти.

 Рукотворний антропоген

Кожна аварія, як невесело жартував один із сатрапів колишнього режиму, має конкретне прізвище, ім'я та по батькові. Не виняток і Куренівська трагедія, яку відразу закрили від загалу завісою секретності. Країна, в якій ми жили, вперше почула про неї лише з "ворожого" "Голосу Америки".

На столичних підприємствах заборонили панахиди. Померлих більше місяця розвозили по різних цвинтарях Києва та околиць, аби приховати масштаби біди. Ймовірно, багатьох поховали як невпізнаних. Заборонялося встановлювати таблички з конкретною датою смерті.

Розповідають, що навіть літаки Аерофлоту протягом кількох тижнів змінювали маршрути і облітали це страшне місце. Кілька діб наше місто було відірване від світу: не працював міжнародний телефонний зв'язок, зумисне затримували листи і телеграми.

Чому так старанно тодішня влада замовчувала цю подію? Хоча висновки Державної комісії, що розслідувала катастрофу, і були засекречені до початку 90-х, стенограма свідчить, що під час її засідань вказувалося на велику кількість фактів недбалості, називалися конкретні винуватці. Але за рішенням суду до в'язниці відправили лише шістьох "стрілочників": жодного державного чиновника на лаві підсудних не виявилося.

Тодішній голова міськ- виконкому Олексій Давидов теж уникнув відповідальності, хоча свого часу не лише кияни, а навіть керівники республіки дорікали йому за волюнтаризм та грубість, нетерпимість до критики. Він не давав підлеглим розкрити рота на нарадах, ігнорував зауваження фахівців.

Показове щодо цього таке зауваження очільника Держплану УРСР: "Не заглиблюючись у роботу промисловості, комунальних підприємств і соціально-культурних закладів міста, голова і члени міськ- виконкому керують міським господарством формально, без знання справи, відстаючи від вимог міста". Тобто багато хто розумів, що такі люди не мали права очолювати міську громаду. Розуміли, та звично керувалися логікою зграї: "Своїх не здаємо".

Історія вчить: управлінські прорахунки в усі часи закінчуються трагічно. Куренівську катастрофу 1961 року спеціалісти назвали антропогенним селем, тобто грязьовим потоком, що трапився з вини людини. А можливо, треба було написати: "Через злочинну бездіяльність влади"!

Не все заростає травою забуття 

Чому ж і сьогодні ми все ще дуже мало знаємо про цю трагедію? А багато сторінок вітчизняної історії неможливо відмити від кадебістських грифів "секретно"? Адже ще напевно живі чимало чиновників, відповідальних працівників КДБ, судів і прокуратури, причетних до розслідування причин Куренівської аварії. Невже досі мовчать з посиланням на підписку "про нерозголошення"?!

Та правда проростає навіть через траву забуття. Завдяки людям порядним, з неспокійним серцем. Саме вони не дають заснути і нашій заколисаній совісті. Сьогодні, напередодні сумної річниці, варто подякувати одному з них - відомому київському історику й досліднику Олександру Анісімову, через статті і книги якого до наших днів дійшли золоті зерна правди про ті події.

Не можна без душевного щему читати зібрані ним спогади очевидців, яких з кожним роком стає дедалі менше.

Бабин Яр все-таки засипали. Через нього проклали шосе, яким щодня послуговуються тисячі киян, прямуючи з Сирця на Куренівку. Тополі, котрі ростуть поруч на вже капітальній бетонній дамбі, на рік старші за Куренівську катастрофу. Та мало хто знає, що встановлений у тутешньому парку відпочинку монумент - дві кам'яні дошки і дзвін з-поміж них - то пам'ятник жертвам трагедії.

Спогади тих, хто вижив під час того лиха, дбайливо і з любов'ю зберігаються в Музеї історії електротранспорту, директорка якого Лідія Архипівна Лівинська всі ці роки достукується у найвищі кабінети з проханням спорудити музей, гідний киян, на долю яких випала страшна смерть, породжена людською недбалістю. Кажуть, грошей у міській скарбниці бракує. А можливо, справжнього, а не квасного патріотизму до міста каштанів?

Ось і на капличку, яку б давно вже варто було спорудити на території трамвайного депо, коштів не знайшлося... А треба ж не так і багато: крихту людяності, бодай трохи совісті та океан пам'яті.

СПOГAДИ OЧЕВИДЦЯ

Ольга Бікус,
водій трамвая, мешканка будинку з вулиці В. Хвойки:

"...Люди були в страшенній паніці. Підійшла до них і побачила, що одноповерхова будівля медпункту затоплена до самого даху. Приватні будинки, котрі стояли вздовж канави, просто цілими пливуть на наш дім. Газова підстанція вибухнула і, палаючи, стала просуватися на нас. Ледве змогла промовити: "Все, ми гинемо". А сусідка Ніна з півторарічною дитиною на руках мене просить: "Зачини кватирку, може, вода не так швидко набіжить, то ще хоч хвилиночку поживемо"... Ми вийшли в коридор, і в цю мить наш будинок розколовся якраз по мою кімнату. Піднялися на дах і звідти побачили, як гинуть люди, котрих принесла лавина, як їхні руки стирчать з тієї багнюки і ворушаться, але допомогти їм ніхто не міг..."