2 грудня із сумом нагадали про себе шості роковини загибелі воїна зведеного загону Повітряних сил ЗСУ «Дика качка» Івана Бенери.

У довоєнний період, перебуваючи у розквіті сил, він оптимістично вдивлявся у майбутнє і мав передчуття добробуту й усіляких гараздів, що йому підготувало земне життя.

Батьки із сестрами Івана, як і раніше, мешкали на малій батьківщині Вінниччині. А його домівкою після закінчення навчання в Харківському національному університеті Повітряних сил став Крим. Цьому місцю служби заздрили друзі й колеги, бо мальовничий півострів здавна має репутацію одного із земних райських куточків. Однак саме ця територія України, на яку зазіхнули російські загарбники, враз перетворилася на гарячу точку.

Уранці реєстрація шлюбу, а вдень штурм військової частини

Служба інженером відділення експлуатації засобів автоматизації ЦАЗУ в севастопольській 204-й бригаді тактичної авіації ПС Збройних сил України подарувала офіцерові ще й зустріч із найдивовижнішою пані, котра й стала його долею. Із Галиною, яка працювала лікаркою у військовій частині, де служив Іван.

Найдивовижніше, що саме Крим їх поєднав, хоч раніше не один рік вони жили у Вінниці й не зустрілись: Іван Бенера після навчання у Вінницькому міжрегіональному вищому професійному училищі проходив строкову й служив за контрактом. А Галина Волосячик родом із Рівненщини навчалась у той самий час у Вінниці в медичному університеті ім. І. Пирогова.

До розподілу і служби в Криму та зустрічі з Галиною в Івана ще було навчання в Харківському університеті Повітряних сил. А в його майбутньої коханої позаду залишилися роки у Київській військово-медичній академії. 

Особливий нюанс початку стосунків: крім вроди, шарму, доброзичливості й розуму, на які звернув увагу молодий офіцер, — українська мова. Спілкування споріднених душ невдовзі стало життєвою необхідністю.

Орендували житло, стали жити спільно й готувалися до весілля. Проте через особливості військової служби (відрядження, підвищення кваліфікації тощо) попередню дату одруження довелося перенести з 14 лютого на 22 березня 2014 року. І цього важливого для них рішення не скасувала навіть брутальна й цинічна окупація Криму.

А тривожної весни 2014 року взяти законний шлюб було непросто: РАЦСи переставали працювати, всі банківські рахунки жителів Криму заблокували. Звичайно, на той час уже не йшлося про омріяне весільне ошатне вбрання нареченої чи медовий місяць молодят за кордоном. Однак їхнє весілля стало резонансним: адекватність реєстраторки на церемонії, яку вона провела безплатно, гімн України і марш Мендельсона, обмін закоханих обручками — все як зазвичай. Але саме створення української родини патріотів у Криму в тих умовах зафіксували тоді численні ЗМІ світу. Зокрема те, як вони йшли із РАЦСу до своєї частини, як їх зуміли святково зустріти і привітати побратими навіть попри оточення бойовиками «кримської самооборони».

А за дві години «зелені чоловічки» почали штурм авіаційної частини у Бельбеку.

Напередодні війни Іван Бенера з оптимізмом дивився у майбутнє. Фото з сайту memorybook.org.ua

«Порушувати військову присягу не збираємося!»

Як і належить, молодята у військовій формі були пліч-о-пліч з колегами проти російського спецназу і так званих активістів самооборони, важкої військової техніки, світлошумових гранат та стрілянини.

Вони не зрадили Україну! І далі разом з побратимами виходили з тимчасово окупованого з Криму. У спресованому тогочасному калейдоскопі подій уже пізніше стали виринати з пам’яті дати передислокацій військовослужбовців з уже захопленої окупантами авіабази на материк — до Миколаєва. І зокрема й те, як їх зустрічали місцеві люди. І як раділи за них, що вони врешті вирвалися з пекла, і підбадьорювали їх.

З огляду на все це прийняті раніше молодим подружжям цілком мирні рішення повінчатися, щойно буде змога, народжувати і виховувати дітей довелося відкласти. Дійшли спільної думки: ще не на часі. Адже у тривожній ситуації, коли країна опинилася у стані оборони від воєнної російської агресії, військовослужбовці — захисники України як ніколи потрібні на передньому краю гібридної війни. Тому вони продовжили військову службу в Миколаєві.

А трохи згодом Іван Бенера твердо вирішив потрапити до складу зведеного загону Повітряних сил ЗСУ «Дика качка», що саме формувався. Український офіцер, який свого часу присягнув на вірність Батьківщині, не міг вчинити інакше. Адже мав досвід протистояння агресивним окупантам у Бельбеку і відчув підступність їхніх намірів. А Галина в цей час залишалась у Миколаєві, в медичній частині бригади ПСУ.

В одному з інтерв’ю Іван Бенера тоді чітко пояснював позицію молодої родини: «Ми вдвох складали військову присягу на вірність державі та українському народові, а моя дружина давала ще й клятву Гіппократа. Порушувати присягу не збираємося, служитимемо у Збройних силах України як патріоти своєї держави».

Тоді 28-річний офіцер Повітряних сил був переконаний: не обстоювати Україну зі зброєю в руках на всіх напрямках гібридної війни — зрада себе, батьків, дружини, українського народу, на вірність яким він присягнув.

На жаль, на війні як на війні… Усього за чотири доби до ротації, 2 грудня 2014 року, старший лейтенант Іван Бенера загинув під час інтенсивного обстрілу позицій поблизу Авдіївки. Достеменно відомо, що один з ворожих 122-міліметрових снарядів розірвався всього за метр від нього.

А 4 грудня на чуківському сільському кладовищі Немирівського району на Вінниччині земляки й побратими по зброї прощались із загиблим героєм АТО.

Той день у Немирові було оголошено днем жалоби за загиблим військовослужбовцем. І всі, хто його знав хоч трохи, зазначали, що Іван був дуже доброзичливою, відповідальною, світлою людиною та опорою для батьків. І те, що його не стало, — велика втрата не лише для його рідних і друзів, а й для Повітряних сил Збройних сил України.

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені під час захисту державного суверенітету і територіальної цілісності України, указом Президента України старшого лейтенанта Бенеру Івана Івановича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Цю нагороду невдовзі вручили родині загиблого офіцера у селі Чуків Немирівського району. Також посмертно йому присвоєно військове звання капітана.

Улітку 2015 року Івана Бенеру посмертно нагородили нагрудним знаком «За оборону донецького аеропорту».

Нині у його рідному селі на фасадах будинку, де мешкав, школи й училища, де навчався Іван Бенера, встановлено меморіальні дошки. 22 грудня 2015 його дружина військовий лікар Галина Волосячик отримала однокімнатну квартиру. Під час вручення їй та ще семи родинам загиблих захисників України ордерів на житло тодішній голова Миколаївської обласної державної адміністрації Вадим Меріков підкреслив: «На жаль, ми переживаємо трагічні часи. Гинуть наші Герої — ваші близькі: батьки, діти, чоловіки. Для нас це гірка втрата. Приносимо щирі співчуття. Кожен з них став на захист своєї країни, і вони заслуговують на повагу і пам’ять та найвищих нагород. Ці ордери — це обов’язок держави перед родинами. Героям слава!»

І вічна пам’ять загиблим.

Марина ТЕПЛЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ДОВІДКА «УК»

Підрозділ Збройних сил України зведений загін «Дика качка» створено з добровольців Повітряних сил України після початку гібридної війни на Донбасі. Його формування розпочалося у вересні 2014 року відповідно до наказу командувача ПСУ генерал-полковника Юрія Байдака в місті Васильків Київської області. Першим завданням загону стало прикриття північних підступів до донецького аеропорту на позиціях біля вентиляційного стовбура шахти «Бутівка».

Через нестачу єдиної військової амуніції бійці були одягнені у форму багатьох країн, а це дало підстави бойовикам проросійських незаконних збройних формувань вважати, що аеропорт захищає ще й «польський спецназ» та найманці з інших держав Європи.