Мабуть, багатьом уже доводилося стикатися з тим, що у внутрішньо переміщених осіб із Криму й Донбасу виривається розчароване: «У вас і те не так, та й те могло б бути кращим!» Звичайно, люди, які дали прихисток переселенцям, ображаються.
— Робити цього не можна, — каже медичний психолог Людмила Мельник. — Переміщені особи не спосіб життя на новому місці критикують — то своєрідний вияв горя. Людина здатна ідеалізувати своє минуле. І це слід розуміти. На жаль, навіть не всі фахівці розрізняють етапи горювання, а тому не можуть допомогти в цій ситуації.
Такого досвіду в роботі Людмила Мельник набула, співпрацюючи з «Українською фундацією громадського здоров’я». За словами її виконавчого директора Галини Скіпальської, організація почала працювати із внутрішньо переміщеними дітьми та сім’ями в Києві та області рік тому. За цей час соціальні працівники, психологи і юристи допомогли 132 жінкам і 116 дітям поліпшити емоційний стан, вирішити юридичні питання, отримати гуманітарну й медичну допомогу. Робота з людьми, які покинули дім через війну, вимагає особливої підготовки, а також співпраці між різними інституціями — школами, центрами соціальних служб та громадськими організаціями. Останні через брак державних ресурсів взяли на себе велику частину роботи з подолання соціальної кризи.
Одна з важливих складових програми — посібник, який розробила «Українська фундація громадського здоров’я» спільно з МБО «Фонд Східна Європа» за фінансової підтримки Child Fund Deutschland. У ньому зібрано фахові поради щодо питань із психологічної адаптації дітей та їхніх батьків із числа внутрішньо переміщених осіб.
— У нашому посібнику є поради вчителям, соціальним працівникам та батькам, як нормалізувати почуття та переживання дитини, — розповідає одна з авторок посібника Людмила Мельник. — Наприклад, якщо після стресу дитина боїться темряви, батьки можуть драматизувати це, чим роблять ще гірше. Насправді дитині варто пояснити, що відбувається: «Не хвилюйся, я поряд, разом полежмо, я погладжу тобі спинку і розкажу історію». Страх — це нормальна реакція. Дитина боїться розлуки з родиною, повторної травми. Батьки мають її заспокоювати своїм стабільним станом. Створюючи посібник, ми звертали увагу саме на те, як оточення дитини за підтримки фахівців може допомогти їй пережити стрес, адаптуватися.
Автори наголошують: людина, яка пережила втрату, проходить п’ять фаз горювання, розуміння яких дає змогу фахівцеві планувати роботу. Спочатку шок, потім заперечення: «Цього не може бути!», далі — гостра туга з нападами гніву, яка переходить у депресію, і нарешті спокійна пам’ять та печаль.
Як допомогти людині пережити все це? Людмила Мельник радить передовсім слухати. А ще підтримати згорьовану людину можна, просто обійнявши її. Дотик — це диво терапії: так ми висловлюємо свою турботу й увагу, коли тяжко висловити почуття.
Однак буває, що після втрати люди ніби завмирають. Тоді не треба заповнювати тишу словами. Ми повинні дозволити їм зануритися у їхні спогади і бути готовими продовжити розмову, коли вони повернуться у стан «тут і зараз».
Горюючи, людина повинна відчути і прожити біль втрати. Інакше її можуть наздогнати різні психосоматичні реакції на кшталт болю в спині, головного болю, гастритів. Наприклад, дочку після смерті матері відправили в санаторій відновити сили, відволіктися. У дівчинки не було змоги посумувати в колі близьких, про щось запитати. А через деякий час у неї розвинулася депресія.
У посібнику велику увагу відведено ролі сім’ї, особливо матері, у поверненні до нормального життя травмованих дітей. Найкращі ліки в цій ситуації, переконані автори, — обійми і поцілунки рідних.
Важливо й те, що психологи не обійшли увагою й теми взаємодопомоги переміщених осіб одне одному. Як краще її організувати? Передовсім створювати групи взаємодопомоги.
Готуючи посібник, «Українська фундація громадського здоров’я» подбала про якнайшвидше його практичне використання. Для цього планують триденний тренінг для вчителів, психологів і соціальних працівників.
Батьківська допомога
♦ Якщо дитина розгублена після того, що трапилося: пояснюючи ситуацію, уникайте деталей, які могли б її налякати. Наголошуйте: нині сім’я в безпеці. Повідомте дитину, що буде далі, особливо що стосується школи та місця проживання.
♦ Якщо дитина відчуває постійний страх: кажіть: «Це лише спогади, нині ти в безпеці, я поряд». Постарайтеся зробити так, щоб дитина не бачила репортажів про те, що трапилося. Телесюжети й розмови про подію провокують страх, що подія повториться. Але якщо дитина захоче з вами поговорити про це, вислухайте її.
♦ Якщо дитина переказує те, що трапилося: нехай вводить спогади у свої малюнки та ігри. Знайте, що така поведінка нормальна. Стежте, щоб в іграх та малюнках результат був завжди позитивним. Наприклад скажіть: «Ти можеш спробувати намалювати, який буде наш будинок, коли ми його відбудуємо. Тоді ми краще зможемо його уявити».
♦ Якщо дитині сняться жахи: заспокоюйте словами: «Це був поганий сон. Подумаймо про щось приємне. Спробуй заснути, а я гладитиму тебе по спинці».
♦ Якщо дитина змінила поведінку на агресивну: організуйте їй активний відпочинок, нехай більше рухається — це дає змогу впоратися із сильними почуттями, відволіктися від них.
♦ Якщо у дитини постійно болить голова, живіт, м’язи: з’ясуйте, чи є медична причина. Якщо ні, то заспокойте дитину словами, що така реакція нормальна. Зробіть масаж м’язів, погладьте по голові/животу, зробіть удвох дихальні вправи. Переконайтеся, що ваша дитина багато спить, правильно харчується, п’є багато води і достатньо рухається.
Ми в Google+