Він був на Майдані з першого дня

Полтавська земля прийняла у своє лоно ще одного бійця
— Андрія ЧЕРНЕНКА

В Інтернеті про Андрія Черненка інформації дуже мало: «Загинув 19 лютого. На Євромайдані був з перших днів. 35 років. Місто Київ. Народився в селі Слободо-Петрівка Гребінківського району Полтавської області. Залишилася семимісячна донька Яна. Опізнавала тіло сестра».

Згодом у соціальній мережі натрапив на розміщене там оголошення Андрієвої дружини, в якому вона просить очевидців повідомити їй про обставини смерті чоловіка. «Хочу знати, — йшлося в ньому, — як він провів останні години свого життя, хто був із ним поряд. Мені відомо тільки те, що з 21.30 18 лютого він був на Майдані і о 22.30 уже не відповідав на телефонні дзвінки. Знаю, що вночі його доправили до 17-ї київської лікарні, де медикам не вдалося врятувати йому життя. Він був одягнений у сіро-чорну мотоциклетну куртку і біло-сірі «мілітарі» штани, на голові — темно-сірий шолом».

Редактор районної газети «Гребінчин край» Наталія Лакуша повідомила для «УК», що Андрій Черненко справді народився на Гребінківщині, але ще дитиною разом із батьками виїхав до міста Черкаси. Там закінчив школу. У Слободо-Петрівку постійно приїжджав до бабусі й канікули проводив у цьому селі. Тут познайомився і зі своєю майбутньою дружиною — у її батьків там була дача. Після весілля молоді жили в Києві. Як і багато українців, Андрій з дружиною їздив за кордон на заробітки. Працювали в Нідерландах. Коли повернувся додому, влаштувався працювати на столичну СТО. У сім’ї народилася донька. Дружина говорила, що боялася за життя чоловіка, але він усе одно ходив на Майдан, бо вважав це своїм моральним обов’язком.

Гребінківці та жителі Слободо-Петрівки з глибоким сумом та співчуттям зустріли повідомлення про його смерть. На першому народному вічі Гребінківщини, яке відбулося 22 лютого, жителі району зібрали 6 тисяч 213 гривень для допомоги сім’ї Героя Майдану. Слободо-Петрівський сільський голова Віталій Колісніченко повідомив, що в рідному селі героя буде вулиця імені Андрія Черненка.

— Андрій від самого початку був на Майдані у Києві, — розповідає подруга його дружини Олена Олійник. — СТО, де він працював, знаходилася недалеко від місця подій. Тож він часто ходив туди після роботи. Його не стало у вівторок, 18 лютого. Того вечора він не повернувся додому. Шукали його дуже довго.

— Рідні його, мабуть, дуже переживали і боялися чогось, тому всім спочатку говорили, що він повертався з роботи і в нього влучила куля, — розказує секретар Слободо-Петрівської сільради Світлана Єфременко. — Та коли всі прийшли на поховання і побачили, що ручечки Андрія в сажі й усе… — ми зрозуміли, що насправді було все не так.

Поховали Андрія Черненка 22 лютого у Слободо-Петрівці. На думку Наталі Лакуші, тому що тут поховані його дідусь і бабуся і тут ритуальні витрати дешевші, ніж у Києві. На похорони прийшло кількасот людей, серед них були і представники Самооборони Майдану, членом якої він був. Прощаючись із побратимом, керівник Пол?тавської обласної організації ВО «Свобода» Роман Чабановський сказав:

— Земляк торував нам шлях до змін. Ми зобов’язані йому прийдешніми перемогами. У пам’яті всієї полтавської громади лишиться подвиг цього героя. Борець, повстанець, Прометей! Оплакуємо разом з усіма близькими глибоку втрату. Герої не вмирають!

Любив правду і боровся за неї

Одна з центральних вулиць Чернівців носитиме ім’я
Олександра ЩЕРБАНЮКА

«Я знаю, люба, що маю обов’язок перед тобою і дітьми, але мушу їхати. Ти ж розумієш, що не можу сидіти вдома, Майдан горить. Чекай, днями повернуся», — казав він дружині, цілуючи її на прощання.

Автобус, сформований місцевим осередком рідної Олександрові «Батьківщини», вже був ущерть переповнений добровольцями, що їхали до повсталої столиці. Його в останній момент взяли до себе «ударівці». Всі знали один одного, Олександр також їхав на київський Майдан не вперше. Як завжди, рюкзак з речами і окрема сумка — з Новими Заповітами.

Людина глибоко віруюча, він роздавав на Майдані книжки з Благою Вістю всім охочим. Це було його життєвим кредо — сіяти добре, мудре, вічне і справедливе. До нього, активіста «Батьківщини» з 2004 року, постійно зверталися за допомогою.

— Часто бувало, що двері нашої квартири подовгу не зачинялися, — розповідає дружина Олександра Наталія. — Люди йшли до Олександра, бо він аж випромінював енергію, любив правду і боровся за неї, не міг миритися з несправедливістю і брехнею. Допомагав чим міг — заступництвом, порадою, а то й грошима, хоч наша сім’я не розкошувала. Жили скромно, зате щасливо.

Наталя закриває очі, переводить подих і повертається в сонячні дні їхнього першого знайомства. Донька військового, вона з Одеси, де навчалася, прилетіла на канікули додому, у військовий гарнізон «Сєвєроморская-3», що під Мурманськом. Там у морській авіації проходив службу технік-механік з сусідніх з Одесою Чернівців (якщо вимірювати масштабами північних просторів) Сашко Щербанюк. «Може, й були хлопці, красивіші за нього, але таких шляхетних, вихованих точно не було. Моє серце одразу стрепенулося, все закрутилося радісним вихором і незабаром ми одружилися», — згадує Наталя. Молода сім’я ще трохи пожила на півночі, поки Олександр служив надстроково. Та щойно Україна оголосила себе незалежною державою, мічман запасу Щербанюк залишив Мурманськ і повернувся в рідні Чернівці.

— У нього було безліч друзів, його любили, поважали і на роботі (він був приватним підприємцем, займався будівельно-ремонтною діяльністю), і в партії, на яку активно працював, хоч ніколи не прагнув потрапити на якусь посаду, взагалі мати з того якийсь для себе зиск, — розповідає далі Наталя Щербанюк. — Придбав, як казав, для душі раритетний ГАЗ-69, з тих напіввійськових радянських джипів. Його машину одразу впізнавали за прапорами, під якими завжди їздив, — синьо-жовтим і бютівським з червоним серцем. А ще мріяв про великий мотоцикл, на якому вони з сином удвох могли б їздити на свою улюблену риболовлю. Дітей, Олечку і Даніка, обожнював, а вони — його...

«Кицюню, ми взяли Інститутську, потім поговоримо, зараз ніяк не можу», — Наталя почула в мобілці голос чоловіка, схвильований і стомлений. Перед цим ранком вони говорили до першої ночі і ніяк не могли припинити розмову. Потім вона довго не могла до нього додзвонитися, тривога вже почала розривати душу, нарешті він обізвався, а далі аж до вечора лише гудки. Телевізійні канали показували те, в що відмовлялася вірити не тільки Наталя: у серці Києва, на охоплених полум’ям барикадах тривала справжня війна.

Ближче до вечора його телефон заговорив, але чужим голосом: «Мене звати отець Василій. Вашого чоловіка немає». — «То знайдіть його, благаю, скажіть, хай зателефонує, бо я дуже хвилююся за нього», — «Його немає більше з нами, його вбито», — і світ впав перед нею чорною завісою…

Олександр Щербанюк загинув 20 лютого від кулі снайпера. Разом з товаришем він кинувся на допомогу медсестрам, що витягали подалі від вогню двох поранених хлопців. Куля влучила в саме серце…

Попрощатися з Олександром Щербанюком прийшло кілька тисяч чернівчан. Священнослужителі усіх віросповідувань і релігійних конфесій читали над ним молитви. Чоловіки не стримували сліз. Від Центральної площі до алеї Слави міського цвинтаря його несли на руках — усі сім кілометрів дороги були встелені квітами.

Догоджав малечі в усьому

Сумчанина Олексія БРАТУШКА
поховали на Алеї почесних громадян міста

Такої процесії Суми не знали з часів похорону відомого на всю Європу і світ цукрозаводчика і мецената Івана Харитоненка. Як і тоді, більше століття тому, провести в останню дорогу сумчанина Олексія Братушка лютневого дня прийшли майже півтора десятка тисяч городян та жителів навколишніх населених пунктів.

Аби проститися з героєм Небесної Cотні, до приміщення обласного академічного театру імені М. Щепкіна вишикувалася довжелезна черга, а саме прощання тривало майже чотири години. Похоронна процесія розтягнулася більш як на кілометр, труна з тілом тонула у вінках і квітах.

Як сказав громадський активіст, член виконкому Сумської міської ради Віктор Казбан, Олексій Братушко — герой не тільки нашого часу, а й майбутньої України. Він уже став уособленням відданості рідній землі, патріотизму і чесності. Саме на таких, як Олексій, в усі часи трималася Україна.

Олексій Братушко любив життя, місто і свою країну без зайвого пафосу і патетики. Працював водієм, мав дітей і стареньких батьків. А ще, як розповідають друзі і знайомі, мав загострене почуття справедливості, був дуже порядним. Саме це і привело його на Майдан у столиці.

Домашні всіляко відмовляли їхати до Києва. І він певний час вагався. Адже щойно вдруге став татом — за тиждень перед фатальним днем кохана жінка подарувала сина, якого спершу хотіли назвати на його честь. Однак Олексій попросив, аби син був Сашком.

Кілька днів клопотався з коляскою. Перебирав варіанти в Інтернеті, ходив по магазинах. Зрештою, знайшов те, що шукав…

Остаточно вирішив їхати до столиці після розстрілу перших демонстрантів. Батькам сказав так: там же наших хлопців знищують, а я тут, у Сумах?

До столиці прибув уранці 19-го лютого. Навіть устиг зателефонувати рідним. Сказав, що вже записався до сотні і попросив не хвилюватися.

А рівно через добу снайперська куля влучила в самісіньке серце, пробивши і щит, і бронежилет… 10 квітня цього року йому виповнилося б 39.

Як розповідає кума Олексія сумчанка Олена Курасова, її чоловік ріс з Олексієм на одній вулиці. Коли ж одружилися, стали дружити сім’ями.

З народженням маленької Рити Курасової у 2002-му Олексій став її хрещеним батьком. І нині на сторінці в «Однокласниках» вони зберігають знімок, зроблений рік тому: Рита притулилася до хрещеного, біля якого так затишно і спокійно.

Справді, Олексій Братушко дуже любив дітей. Окрім сина-малюка, виховував донечку, якій 13 років. Інколи дорослі можуть і відмахнутися від тієї чи тієї дитячої забаганки, але тільки не він. Вовтузився з малечею, догоджаючи в усьому.

Як пригадує Олена Курасова, приходячи в гості, неодмінно просив Риту зіграти якусь класичну мелодію, бо обожнював саме класику, не терплячи усілякі пісенні «гопки».

І дівчинка грала на флейті: красиво, проникливо, з душею. Адже навчається в музичній школі, має чудовий слух і виняткові здібності. А хрещений батько відверто тішився юним талантом.

Дуже любив ходити в походи. Не сумнівався, що в природи не буває поганої погоди. Якось навіть Новий рік зустрів у лісі.

Як водій об’їздив усі куточки і закутки. Інколи розповідав про зустрічі на вітчизняних дорогах з працівниками автоінспекції, які явно натякали на грошову винагороду. За що? — обурювався Олексій. Він же ні в кого і нічого ніколи не просить, а заробляє власними руками. І хоч на цьому грунті траплялися непорозуміння, однак Олексій несхитно відшивав таких прохачів.

…Але все це — в минулому. Втім, кулі таки сліпі. Вони вбивають тіло, а проти пам’яті — безсилі. Саме у споминах Олексій Братушко залишається жити. І неодмінно житиме. 

Матеріали підготували Олександр ДАНИЛЕЦЬ, Світлана ІСАЧЕНКО, 
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр»