Вразив підхід спортивного функціонера, який, спілкуючись зі слухачами на одному з українських FM-радіоканалів, заявив: все одно якою мовою говоритимуть спортсмени, яких виховують у спортивних навчальних закладах, — тільки б результати показували високі. Прикро, що колега-журналіст, який вів передачу, жодним чином не відреагував на таке висловлювання.

Пригадати це змусив ще один привід, цього разу телевізійний. У Флориді (США) у найвідомішому конкурсі краси «Міс Всесвіт» представниця України Діана Гаркуша із Харкова посіла почесне третє місце. Під час інтелектуального конкурсу у представниці України поцікавилися, що, на її думку, необхідно зробити для її країни зараз. Діана відповіла, що Україна переживає дуже важкий час і потребує шаленої підтримки її народу. «Найголовніший внесок, — сказала красуня, — я зробила б на підтримку армії та народу, а також для відновлення шкіл і садочків».

Що ж, гарні думки, зрозумілі прагнення. Ось тільки сказано все це було в американському місті, де зібралися тисячі представників народів світу, на жаль, не мовою держави, яку представляла дівчина, а… російською. Чи не тому, що ми, українці, недооцінюємо своєї материнської мови, про нас і досі у деяких країнах знають лише як про «рашн»?

А тепер — думки, якими поділилася молода жителька Черкас Зоя Бойченко. «Перше враження про Черкаси, коли ми сюди переїхали років дванадцять тому, було таке. Все російською мовою: зовнішня реклама, більшість лекцій у виші, спілкування серед молоді. Навіть той, хто приїхав із села, також намагався «штокать».

Потім, через кілька років, почалася незначна українізація, вже більшість містян не соромилися говорити рідною мовою. Студенти почали протестувати проти викладання російською мовою, я також була серед них. І на державному рівні відчувалися зміни. Потім «упав» Ленін. Тисячі містян — на Революції гідності. Здавалося, нарешті українській Нації бути! З її основною ознакою — спільною, єдиною державною мовою. А потім війна… Бо декому, бач, не подобається наша незалежність, він марить про державу Україна під своїм імперським чоботом. Але цьому не бути!»

«Звісно, — емоційно продовжує Зоя, — мови інших держав потрібно знати, і не одну. Але ж ні — ми йдемо у бій з російською мовою на вустах, ми пакуємо допомогу воїнам, спілкуючись мовою окупанта, діти в маршрутках просять маму сісти «возле окна». І на запитання, чому ти розмовляєш мовою окупанта, відповідь одна: «А яка різниця, якою мовою? Я — патріот України»…

Невже важко зрозуміти прості речі? Хоча б на хвилинку замислитися, що значить бути патріотом і частиною великої нескореної Нації?

Так, освічена людина повинна володіти кількома мовами залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має знати рідну. І це не тільки тому, що цією мовою послуговується повсякденно, а й тому, що рідна мова — невід’ємна частинка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі. З рідною мовою мають зв’язок найдорожчі спогади про перше слово, вимовлене в дитинстві, почуте з маминих вуст, затишок батьківської хати.

Зрештою, всі ми звідти — з тієї хати, де нас плекали, на нас сподівалися. Та й жодна країна світу, мабуть, не дозволила б нікому зневажати, принижувати, визнавати другорядною свою мову. Бо вона — неоціненне духовне багатство, з яким народ живе, передаючи із покоління в покоління мудрість, славу, культуру і традиції. Наше українське слово, хоч і вмирало з голоду, і бідувало, переслідувалося й заборонялося, однак вистояло, відродилося й продовжує хвилювати серця багатьох. Саме зараз нашій мові потрібні вогонь нашої любові й духовна міць.