БІЛЯ ЧАБАНСЬКОЇ ВАРТИ 

Завершується сезон літування на високогірних пасовищах 

Микола ПУГОВИЦЯ
для «Урядового кур’єра»

Ужгород — Рахів — Ясиня,
фото автора

Захопивши в магазині кілька паляниць (хоч би хто вирушав до полонинників, повинен принести їм свіжого хліба — такий закон), їдемо з Ясиня вузькою дорогою вздовж Чорної Тиси, потім понад її притоками. Години зо дві минуло, доки «газик» видряпався на гору Татул. Далі — лише пішки. Андрій Цуперяк, єгер Станіславського лісництва, виймає бінокль, і я з душевним трепетом вдивляюся в далину, де полонина Ворожеска, де чабанська стая, вівці, коні, собаки…

Рівно 30 років тому за домовленістю з тодішнім колгоспом ім. Борканюка, який на полонині протягом літа утримував худобу, я понад тиждень жив там із чабанами: хотілося ближче пізнати ази давньої професії. Пас вівці, горяни навчили мене доїти їх, робити сир, вурду… Згодом  про все те розповідав у пресі.

Юниний трембітар степан Пандусяк проводжає на пашу овець

І ось я знову в Карпатах, знову з нетерпінням чекаю зустрічі із «сусідами сонця», як називають літувальників. Як ведеться їм, відірваним на довгі 3—3,5 місяця від сім’ї та цивілізації, в горах; що радує й непокоїть нині; чи в пошані ще їхня професія?

Здається, Ворожеска поряд, а йти крутими плаями довелося ще майже годину. Якось раптово розбіглися смереки — і очам відкрився простір. «Полонина, — пише енциклопедія, — безліса вершина гірського хребта, представлена переважно луками, які використовуються як пасовиська  і сінокоси». А ще з народної коломийки: «Полонина хліб не родить, Не родить пшениці — Полонина дає долам Масла бербениці». Легко співається, та нелегко добуваються оті «бербениці». Так було 30 років тому, так, якщо не важче, тепер, у чому я дуже швидко переконаюся.

Ідуть вівці в полонину, а за ними — Іван Філип

до невеличкого дерев’яного будиночка — стаї. Нас повиває їдкий дим: посередині розкладено ватру, над нею в підвішеному казані вариться кулеша. Чабанів четверо. За старшого — Василь Васильович Пандусяк. Не вперше на полонині, знає все навкруги як свої п’ять пальців — не був би ватагом. «Ватаг має над вівчарями владу рідного батька, усі мусять його слухати і шанувати», — писав у дорожніх нотатках ще 1839 р., мандруючи горами, письменник Яків Головацький. Разом із Василем Васильовичем — 16-річний син Степан, племінник 20-річний Михайло та 21-річний Іван Філип. Хлопці вже кілька років підряд беруться в травні за герлиги.

за літо Михайло Пандусяк став справжнім вівчарем

Багато повинен уміти й знати чабан, аби добре газдувати на альпійських пасовищах. Насамперед має бути витривалим  (на ногах він од світанку до смерку), не менш міцними мають бути його руки (тричі на день слід доїти овець, а їх тут  — дві сотні), неабияку й сміливість мусить мати, аби боронити худібку від вовка, ведмедя, рисі. Одне слово, на все літо піднятися в гори й самовіддано трудитися здатна лише людина мудра й мужня. Такими є вівчарики з Ворожески — дарма що ще юні.

Свіжий сир від ватага Василя  Пандусяка

Пригадуючи минулі уроки на полонині, я з неабияким задоволенням допомагав хлопцям рубати дрова і доїти овець; розбивати так званим бетелагом загусле молоко в путері (дерев’яній бочці, в якій воно згортається), а потім,  закасавши рукава, формувати будз (головку свіжого сиру); зливши у великий чавун сироватку, варити солодкувату смачну вурду (так зветься варений сир) і теж у марлі підвішувати його на цвяшок, аби стікала рідина…

 Доїти овець — не нова справа і для журналіста, автор репортажу (на знімку ліворуч)

Близько півночі Михайло і Степан взяли ліхтарики й пішли ночувати в переносні колибки, перед якими до світанку мають підтримувати вогонь, щоб відлякувати звірів. Колиби — коло кошари. Услід за  хлопцями побігли  собаки, які першими чують непроханих гостей і подають голос тривоги.

Василь Васильович з Іваном ще довго розповідали мені про полонинське життя, вони заснули, а я так і не стулив тієї ночі ока. Підкладав дрова у ватру (вона горить з першого дня літування й до останнього не гаснучи), слухав завивання вітру крізь щілини прокуреної колиби й перебирав у пам’яті бачене на карпатських високогір’ях  десятиліття тому й тепер. Нинішнє не радує: полонини вироджуються, заростають; худоби на них різко поменшало; поруйновано чимало стай, навіть капітальних; неабияк важко стало знайти в селі вівчаря на пасовищний період… А їх, полонин, у гірських районах чотирьох західних областей понад сто тисяч гектарів. Скільки ж то молока, делікатесної бринзи, м’яса могли б дати до нашого столу! Чому їх так слабко використовують, чому вони перебувають на правах Попелюшки? Проблеми, проблеми…

«Урядовий кур’єр» має на меті повернутися до них після завершення полонинського сезону. Поки що запрошуємо здійснити уявну подорож на альпійські пасовища до вівчарів Ворожески.