Мислова. Таку назву мають два села-сусіди, що територіально належать до різних областей — Тернопільської та Хмельницької. Нинішнього літа вони відзначили 550-річчя першої письмової згадки про себе. У кожної половинки Мислови — окреме життя, кожній випала своя доля. Великий голод 1932–1933 років морив лівобережжя, правобережні ж мислівчани як могли старалися зарадити трагедії єдинокровних братів.
Колючим дротом по братах
У всі часи, хоч і стояла прикордонна варта, мислівчани без зайвих перешкод могли провідувати рідних, знайомих в обох частинах села, бувати на весіллях. Дехто навіть обробляв поле на протилежному березі Збруча. Коли ж прийшли більшовики, лівобережна Мислова ввійшла до складу Волочиського району (тепер Хмельницької області), правобережна ж залишилася на Тернопільщині, що тоді перебувала під польською владою. Донині місцеві жителі хмельницьку Мислову називають руською, а тернопільську — українською, або західною.
«Совєти» одразу ж узялися свій кордон, як самі казали, зачиняти на замок. Хати, що стояли ближче до Збруча, зруйнували, над річкою піднялася загорожа з колючого дроту, з’явилася зорана прикордонна смуга. Місцеві жителі мусили мати спеціальні перепустки, а ввечері після 9-ї години їм не можна було виходити зі свого подвір’я.
Ганна Покришко народилася й виросла у Мислові Волочиського району, нині мешкає в Хмельницькому. Вона досліджує історію рідного села. Каже, що саме на лівобережжі були найродючіші землі. Її тітка Марія мала земельний наділ побіля річки. Щоб обробляти його, завжди повинна була спочатку взяти дозвіл на заставі, а працювати на полі під наглядом прикордонника. Звісно, йдучи на сільськогосподарські роботи, брала із собою обід: шматок хліба, бувало, й слоїчок молока чи узвару. Якось відрізала скибку хліба й поклала у вузлик разом із дозвільним папірцем. Доки поралася на земельній ділянці, не помітила, як той вузлик украла ворона й понесла його на галицький бік. Цей випадок коштував тітці Марії надто дорого: півроку її допитували й мордували в більшовицьких казематах.
У Волочиському районі, кажучи словами наукового співробітника місцевого історичного музею Наталії Майхрук, голод був жорсткий, але не жорстокий, як у їхніх східних сусідів. Допомогло прикордоння. Запобігаючи просочуванню інформації про голодомор за кордон, тут здійснювали трохи помірніші хлібозаготівлі, ніж у східній частині Поділля. Проте, як свідчить напис на пам’ятнику жертвам голоду у Волочиську, 1463 жителі району в повільних болючих муках згасли від голодної смерті.
Особливі старання
Чи не найбільшої трагедії зазнало село Пахутинці. Тут понад 300 жителів пішли передчасно із життя. І все через «особливі старання» своєї односельчанки — члена ВЦВК СРСР і ВУЦВК Якелини Величко. Вона у погоні за власною славою у рідному селі забезпечувала найкращі результати заготівлі хліба, забирала разом з активістами всі продовольчі, насіннєві й фуражні запаси, тож навіть не було зерна на посівну. Зафіксували тут і три факти людоїдства.
Мислова хоч і стояла на самому березі Збруча й співала пісень про щасливе колгоспне життя радше з пропагандистською метою для галичан, теж без жертв голоду не обійшлася. Учитель історії місцевої школи Євген Грубальський ознайомлює зі спогадами односельців — очевидців Великого Голоду, записаними минулими роками. Ось згадує Ганна Кіндратівна Федючок: «Звістка про те, що селом ходять активісти — злі, недобрі люди, — швидко розносилася Мисловою. Проте насправді заховати щось від них було надто важко. Забирали все: борошно, хліб, квасолю, буряки, моркву, вигрібали з льохів картоплю, залазили у скрині й тягли звідти рядна, одяг».
Зі споминів Ганни Степанівни Наливайко дізнаємося, що голодні мислівчани «ходили, мов сновиди, полями, викопували гнилу картопельку, крали з кагатів напівгнилі буряки. З липового та дубового листя мама пекла пампушки. Брати Василь і Сашко померли. Через рік і батько відійшли».
Про це у голодні 1932–1933 роки місцева районна газета «Прикордонний комунар» не писала. Вона разом із судово-слідчими та партійними органами більше переймалася «парикмахерами» — так зневажливо називали людей, які ночами потай ходили на лани «стригти колоски». Видання повідомляло про таких «ворогів народу» й називало терміни, на які засудили голодних людей: когось позбавили волі на три, когось — на п’ять і навіть шість років.
Убрід дорогою порятунку
Цікаво, що начальник прикордонного загону Морозов, як випливає з нині відкритого, а у травні 1933 року цілком таємного матеріалу, інформував відповідні органи про «продовольственное затруднение» в селах Волочиського району. У документі стверджується, що справді є родини бідняків, середняків і колгоспників, які перебувають «у важкому економічному становищі, є випадки, коли в деяких селах продовольчі труднощі відчувають і сім’ї червоноармійців». І висновок: через брак продовольства колгоспи не мають можливості надати допомогу.
У Мислові померли від голоду понад десятеро людей, здебільшого з багатодітних родин. Самі жителі села вважають, що лютий голод не скував їх завдяки прикордонню та допомозі тернопільської Мислови. Це засвідчує у спогадах зокрема Ганна Кіндратівна Федючок: «Якщо дозволяли прикордонники, звідти перекидали хліб, крупу». Але, звісно, багато робили потай. В одному з кутків села, який називали Свинячим, був брід. І хоч Ганна Покришко каже, що ним могла на галицький берег переходити лише баба Тудора, але, напевно, що й інші, знаючи про це, шукали там дорогу порятунку.
Гадаєте, після штучно зорганізованого владою голоду 1932–1933 років мислівчанам дали спокій? Аж ніяк. Після Великодня у квітні 1934-го чоловіків 30–45 років, які не перебували в колгоспі, насильно із сім’ями вивезли в теперішню Запорізьку область на хутір Володимирівка. Дозволили із собою взяти деякий сільськогосподарський реманент. Доправили їх у степ, щоправда, біля джерел, і кинули напризволяще. Довелося рити землянки, братися за сівбу. Здивуванню не було меж, що впродовж двох років ніхто до них не приїжджав і не забирав збіжжя. Торік Ганна Покришко відвідала ті краї, побувала на цвинтарі, вчитувалася у прізвища, й серце щеміло, що «там лежить-спочиває моє село».
.jpg)
Настили допомоги
До 550-річчя першої письмової згадки про своє село в Мислові, що на Тернопіллі, виготовили серед іншого фотостенд. На одній зі світлин 30-х років минулого століття зображено двоє гарних дівчат на сільському подвір’ї, а позаду них — радянська прикордонна колюча загорожа. Городи галицьких мислівчан простягалися аж до самого Збруча. Тут теж панували певні обмеження з пересуванням, діяла комендантська година, але жоден прикордонник не стояв над селянами, коли вони сіяли-садили, обробляли й збирали врожай.
У 1930-х роках тернопільська Мислова згуртовувалася навколо національної ідеї. Працювали активно «Просвіта»,
спортивне товариство «Сокіл», діяв драматичний гурток, проводили фестини. Польська влада не дозволяла будувати український народний дім, але мислівчани схитрували: споруджуватимемо будинок для дяка і приміщення для навчання церковного хору. Отак і з’явився осередок українства та українських справ. У цій будівлі нині сільська рада.
Про Голодомор на Наддніпрянській Україні знали не з чуток. Іванні Йосипівні Осадчук 89 років. Її я побачив на стільчику біля старенької хати, бабуся теребила квасолю. У цій хатині, на цьому подвір’ї минали її дитячі роки. Город і нині тягнеться до Збруча. Під час голоду їй було 8–9 років. Пригадує, що батьки через річку передавали хліб і навіть мед, бо дідусь тримав пасіку. На подвір’ї час від часу з’являлися чужі люди, просили їсти. Їм допомагали. Але в прикордонному селі, звісно, перебіжчикам було небезпечно, тож вони здебільшого мусили йти вглиб Галичини. Хоч дві сестри та брат, поляки, все-таки залишилися в Мислові. Працювати влаштувалися у місцевому фільварку пана Геренгера, сестри повиходили заміж за місцевих хлопців. У 1939-му, коли прийшли перші совіти, вони подалися до Польщі. 90-річній Ользі Маркіянівні Шкільняк з тих далеких років пригадується, як якийсь хлопець, таємно зайшовши на їхнє подвір’я, вхопив хлібину.
Як відомо, українські громадські організації, партії, греко-католицька церква розгорнули широку кампанію з надання голодуючим братам допомоги. У всіх церквах Галичини відправляли за них служби Божі, збирали добірне зерно, аби відправити за Збруч. Тернопільська Мислова теж долучилася до того руху. Збіжжя доправили до Підволочиська, але радянська сторона відмовилася від такого дарунка, мотивуючи тим, що в Україні голоду немає, все це вигадки. Місцевий краєзнавець Юрій Мокрій каже, що після відмови те зерно, яке мало врятувати українців, поляки тримали у вагонах в залізничному тупику, коли ж збіжжя почало пріти, відправили на переробку на спиртозавод.
Юрій Мар’янович написав роботу «Голодомор 1932–1933 років: погляд з-за Збруча». Каже, що галичани, які жили вздовж цієї річки, використовували різні методи допомоги. Робили дерев’яні настили, клали пакунки та пускали на Збруч. Людяніші прикордонники могли це пропустити, ідейні ж комуністи довгими жердинами відпихали настили допомоги від радянського берега. У Мислові почув, що навіть дном річки натягували дріт і пробували ним передавати вузлики з допомогою. Не треба забувати, що важко було не лише переправити такі пакунки, а й прийняти їх. Адже прикордонники стріляли.
Збруч у ті роки перевіряв братів на людську гідність, став місцем і подвигу і трагедії нашого народу. Нині про це нагадує пам’ятник жертвам Голодомору, який відкрили п’ять років тому. Він постав між двома берегами Збруча, між селами з однаковою назвою…
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)
Ми в Google+