ІНДУСТРІЯ МОДИ

 Що заважає ринку вітчизняного вбрання

Хвиля суперечок навколо "секонду" винесла на поверхню низку питань, пов'язаних із достойною відсіччю закордонному вживаному або невживаному, але недорогому ганчір'ю. Зрозуміло, вітчизняний виробник за ціною на товар тут програє. Багато хто йде до секонд-хендів саме з економічних міркувань. Але чимало людей шукають там щось неординарне, як нині кажуть, креативне. То, може, нам слід брати творчістю?

У Дніпропетровську модельєри разом із журналістами вирішили подивитися на проблему вітчизняного одягу ширше й спробувати знайти відповідь на запитання: "Чи зможуть українські дизайнери вдягнути українських споживачів?" З'ясувалося, можуть. Однак ринок вітчизняного дизайнерського одягу й ринок одягу для масового споживача досі не склалися. Що цьому на заваді?

Дефіцит... швачок

- Є важливі складові, які держава не підтримує. Здебільшого у нас працюють за давальницькими схемами на закордонні бренди, - наголошує байєр (той, хто закуповує одяг. - Авт.) мережі магазинів одягу українських дизайнерів, експерт першої національної премії в галузі моди Best Fashіon Awards (BFA) Олена Чепелюк. - В Україні залишилося всього дві фабрики з виробництва тканини. Решта сировини привізна, яка обкладається чималими податками. Те ж саме стосується й фурнітури. Другий чинник - нестача робочих рук. Хто сьогодні навчає швачок? Із семи ПТУ цього профілю в Дніпропетровську залишилося лише одне.

- Дуже мало навчальних закладів, які випускають спеціалістів, орієнтованих на якість класу "люкс", - додає дизайнер, власник українського бренда одягу Діна Кравченко. - Модельєру, який отримав замовлення на виробництво невеличкої партії одягу, зробив лекала і навіть домовився з фабрикою про пошив, ще слід добряче побігати й пошукати необхідну сировину. А якісні тканини у великій кількості не завозять, і дизайнеру, як каже Олена Чепелюк, доводиться "бігати, купляти по 10 метрів".

- Скажімо, нам замовляють пошиття одягу, ми домовляємося про ввезення тканини, а розмитнити її не можемо, - зазначає дизайнер, власник українського бренда одягу Андрій Спасов. Проблему виробництва одягу невеликими партіями дизайнери розв'язують кожен на свій лад. Проте всі мають однаковий головний біль, коли йдеться про відносини з фабрикою - навіть невеличким підприємствам невигідно брати маленькі замовлення на 20-50 одиниць. Андрій Спасов з Діною Кравченко налагодили відносини з експериментальним цехом однієї з дніпропетровських фабрик, фурнітуру замовляють за кордоном. А модельєр Ольга Челькіс віддає перевагу співпраці з перевіреними швачками.

- Наприклад, отримую замовлення на пошив одягу для ресторану в кількості 25 одиниць, - розповідає вона. - Куди звертаюся? На фабрику. А там кажуть: шиємо тільки від 100 одиниць і більше. Або від 500 чи від тисячі. Тому доводиться наймати швачок у різних місцях. А потім складаю кошторис, і виходить захмарна ціна! Хороших спеціалістів справді важко знайти. Чому я співпрацюю зі своєю швачкою і плачу їй хороші гроші? Бо тільки їй можу довірити дорогу тканину і кошти клієнта, пояснити, що і як саме треба зробити. У нас ніхто не знає ні про італійський крій, ні про французький. А ще є пуританський. Їх неймовірна кількість! А наші закрійники використовують переважно старі крої.

Чого чекати від тижнів моди?

Україна багата на таланти, у тому числі й на обдарованих модельєрів. Авторські колекції українських дизайнерів із самобутніми оригінальними ідеями мають десь бачити й відзначати, просувати їх далі, рекламувати вітчизняні бренди тощо. Де, як не на показах мод, конкурсах модельєрів це можна зробити? Показалися там, сподобалися, а що далі?

- В ідеалі треба, щоб байєр побачив колекцію прет-а-порте на показі, потім поїхав до дизайнера й замовив у нього одяг для свого магазину. Дизайнери чекають цього від тижнів моди. А у нас це скоріше світський захід, - вважає учасниця Ukraіnіan Fashіon Week Надія Дзяк. - Який сенс шити речі, щоб вони просто висіли?

Олена Чепелюк натомість зазначає, що дизайнер не може запропонувати байєру необхідні обсяги одягу за оптимальною ціною, а той не може такий товар у модельєра купити. Виходить замкнуте коло. Тож байєру доводиться або шукати інші варіанти, або торгувати іноземними брендами.

- В Україні немає інформаційної політики стосовно того, що носити українське стильно, модно, насамкінець - якісніше й дешевше, - каже Олена Чепелюк. - Від тієї ж Москви відстаємо років на 10. Наші дизайнери виїжджають туди і дуже добре там продаються . У російській столиці проводять два "тижні" моди, які відвідують перші особи держави, і таким чином піднімають статус цих заходів, відзначають їх важливість. А в нас обличчя держави - Бріоні, Діор тощо. Українські політики носять вітчизняне, однак нічого не роблять для того, щоб національний продукт став нашим обличчям, нашим надбанням, іміджем країни. А підтримувати вітчизняного виробника треба не лише на словах, а й на ділі.

- Народ наш має надзвичайно багату творчу уяву. Тож можна було б виготовляти оригінальну фурнітуру, - розмірковує Ольга Челькіс. - Але, скажімо, якщо модельєр придумав гудзики, йому доводиться ескізи надсилати до інших країн. Якби ж наш виробник зайнявся цим виробництвом! А ніхто не хоче братися за маленькі обсяги - ось і нема української фурнітури.

За словами фахівців, дизайнер сьогодні взагалі в збитках - дорогі тканина, фурнітура, робота. Що ж має зробити держава для розвитку вітчизняного ринку одягу? Підсумовуючи висловлювання дніпропетровських кутюр'є, можна дійти висновку, що українські споживачі одягнуться в українське лише у разі зменшення податкового тиску, підтримки малого бізнесу, припинення китайської (й іншої) контрабанди, покращення підготовки кваліфікованих кадрів, відродження спеціалізованих ПТУ, створення системи діяльності вітчизняних байєрів. А головне - державної інформаційної політики, спрямованої на рекламування вітчизняних виробів і виховання смаку споживачів.

КOМПЕТЕНТНO

Віра ЧЕЛЬКІС,
директор Міжнародного конкурсу
однієї сукні "Кришталевий силует":

- В Україні багато талановитих дизайнерів, яких треба показувати і рекламувати. Модельєр повинен створювати моделі одягу для того, щоб вони реалізовувалися, щоб у нього була своя клієнтура. Раніше на фабриках комерційні директори їздили на покази в будинки мод, на сезонні ярмарки і відбирали потрібні моделі. А зараз байєрів у нас немає, вони не навчені. Ми запрошуємо їх з-за кордону, а це великі гроші. З'явилися байєри в Москві - для них там проходить конкурс "Кутюр'є року", на який приїздять також фахівці з Європи і купують моделі.

У радянські часи були вітчизняні підприємства, які виготовляли сировину. Багато радянських фабрик шили навіть за кордон. Наприклад, та ж дніпропетровська фабрика ім. Володарського, яка зараз "розсипалася", працює під іншими брендами на давальницькій сировині. При Союзі "Володарка" працювала на експорт на національній сировині, мала великі закордонні замовлення, дивувала розкішними моделями! Тож щоб українці почали одягатися в українське, треба не давати згасати малому бізнесу, адже кожна людина хоче бути особливою, прагне до індивідуальності.