Фундатор Чернівецької обласної
телестудії оператор 
Олександр ЯКИМЕНКО

Майже 52 роки тому відбулася перша пробна 10-хвилинна трансляція  Чернівецької обласної телестудії. Її учасник оператор Олександр Якименко стояв за телекамерою до 2007-го. Хто ж, як не він, один з фундаторів буковинського телебачення, може розповісти про становлення галузі.

 — Олександре Івановичу, традиційне запитання: із чого все починалося?

— З голого ентузіазму невеличкої групи фахівців. Якщо вже бути до кінця послідовним, піонерами телебачення на Буковині треба вважати чернівчанина Й. Шеенберга, який разом з друзями-однодумцями А. Загорайко, П. Стасиним та А. Сєдим у період із 1948 по 1954 рік здійснювали успішні спроби передавати телевізійний сигнал, який приймали в місті. Прилади і передавач виготовляли аматорським способом радіолюбителі.

Як відомо, наше місто  з різних боків обрамляють дві гірські вершини — Цецино (530 метрів над рівнем моря) і Берда ( 558 метрів). Наші попередники обрали першу, доступнішу для підняття транслятора, встановивши технічне обладнання в майже зруйнованому приміщенні середньовічної фортеці.

Отож саме тут спеціально створена обласним управлінням зв’язку група інженерно-технічних працівників почала створювати Цецинську телевежу для ретрансляції програм Центрального телебачення з Москви.

Про телебачення я тоді нічого не знав, бо з дитинства мріяв бути геологом. Тому після закінчення школи вступив на геологічний факультет Чернівецького університету. Після трьох років навчання поїхав на практику на бурову, розташовану в Ільменських горах  на Уралі. Але там не поспішали давати мені завдання. Нарешті мій терпець урвався, і я запитав бурового майстра: в чому річ? Він якось хитро подивився на мене і відповів: «Чому ж не даємо. Ось, бачиш, на сусідній сопці стоїть інша бурова. То піди до них і принеси перехідник».

Коли я побачив, що моїм завданням було принести залізну трубу завдовжки метрів із шість діаметром до 30 сантиметрів, спочатку розгубився, потім розлютився, але… Звалив залізяку на плечі, попер її на свою бурову, не піднімаючи голови. Раптом почув крики, задер голову і мало не зомлів, бо мав ніс у ніс зіткнутися з молодим бурим ведмедем. Кидаю трубу і тікаю, навіть не бачачи, що переляканий криками хлопців з бурової, які вже бігли мені на допомогу, ведмідь біжить в інший бік. Звісно, трубу ми донесли всі разом, крига недовіри скресла, мене навчили всього, що знали, і на додаток до  невеликого заробітку робітники скинулися мені на дорогу двома тисячами карбованців, дуже пристойні на той час гроші.

Радісний, я приїхав на збірний пункт у Москві й почув від однокурсників, що реформатори з міністерства геології СРСР скоротили підготовку геологів, припинивши їхнє навчання у деяких вишах, зокрема і в Чернівцях. Тож перед поверненням додому ми у складчину придбали труну і надіслали її в поштовому вагоні потяга на домашню адресу нашого ректора як вдячність, що не зумів відстояти існування нашого факультету. Його реакція вражала, але на нас ніхто не доніс, і це якось забулося.

Студентам-геологам на вибір запропонували або перевестися у виші, де цю спеціальність було збережено, або перейти на інший факультет університету. Я обрав другий варіант і став студентом фізико-математичного факультету за фахом «інженер-фізик». Тож після закінчення деякий час працював на оборонному заводі у Новосибірську, а після повернення в Чернівці влаштувався вчителем фізики у школу.

Учителювати подобалося, але випадкова зустріч з однокурсником, який розповів про створення технічної групи з будівництва і обслуговування Цецинської телевежі, змінила плани. Уранці наступного дня я був у кабінеті начальника управління зв’язку області, а за годину — вже у складі групи.

Монтаж вежі ми завершили на початку 1959 року. Однак телевізорів в оселях чернівчан було обмаль, і так би ми всі залишилися на її технічному обслуговуванні, якби не щасливий випадок.

Дізнавшись про те, що Москва розподіляє апаратуру для обладнання обласних телестудій, у столицю радше навмання відрядили нашого співробітника Й. Майзельмана. Він таки вибив комплекс для нашої маленької і далеко не промислової області.

Тож біля підніжжя телевежі побудували невеличке двокімнатне приміщення і розпочали монтаж телестудії, однієї з перших в Україні. Досвіду майже не було, вчились із підручників і одне в одного, а коли завершили налагоджувальні роботи, постало питання комплектації телестудії фахівцями.

Режисером стала М. Коваленко, звукорежисером — М. Григорець, операторами — я і В. Григор’єв, диктором — Л. Одинець (Єгорова).

Зробили кілька пробних трансляцій, в які входили 10-хвилинні новини і художній фільм, а з 25 жовтня 1951 року телестудія почала офіційну діяльність. Як ми пізніше довідалися, наші програми приймали не тільки на Буковині, а у сусідніх областях країни, в Молдавії, Румунії й навіть в Італії за потужності всього 100 Вт.

Щодня о 16 годині творча група збиралася на Соборній площі і звідти службовим транспортом добиралася на місце роботи. Якщо хтось хворів, інші заміняли його, тож мені не раз доводилося бути і режисером, і звукорежисером, і навіть кілька разів в ефірі замість диктора покрасувався.

Потроху Москва збільшувала нам ефірний час, а ми й самі економили його на трансляції кінофільмів. Вводили нові штатні одиниці, тож почали створювати власні музично-художні програми. Для участі в них запрошували знаних митців краю й акторів з Москви, Ленінграда, Києва, які приїжджали на гастролі.

Саме в маленькій телестудії на Цецино в одній з музичних програм уперше звучав чарівний голос 14-річної Софійки Ротару.

Завжди було цікаво у творчому колі: керівник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський, телеоператор Олександр Якименко, головний режисер Чернівецького телебачення Василь Селезенко, композитор Володимир Івасюк, співак Василь Зінкевич якось зібралися разом у Чернівецькій телестудії. Фото з сайту maxolip.ru

—  За технічними можливостями автобус не доїжджав до вершини гори півтора кілометра, які творча група вже звично долала в будь-яку пору року самотужки, несучи або везучи по снігу на санчатах окремі деталі й коробки з кіноплівкою. А як поводилися імениті гості? Невже ніколи не вередували?

— Правду кажучи, різне було. Але мистецтво потребує жертв, тож терпіли. А вже потім відігравалися на режисері, на нас, операторах, у процесі зйомок, але тоді вже терпіли ми. З огляду на те, що в маленькому приміщенні студії технічна група сиділа майже на плечах одне в одного, а гості тулилися в куточку кімнати, можна сміливо казати, що працювали ми в тісноті, але не ображалися одне на одного.

Значно пізніше, зустрічаючись як давні друзі у просторому приміщенні нової студії, зірки все-таки згадували ті нелегкі для них умови, але зазвичай не з докором, а з доброю усмішкою.

—  А коли з’явилося нове приміщення, про яке ви згадуєте?

— Із 1963 року ця проблема стала нагальною. Оскільки на горі місця для будівництва вже не було, приміщення невдовзі знайшли майже в центрі Чернівців. Для телестудії ідеально підійшов Будинок культури, розташований на розі вулиць Червоноармійської і Комунарів. До речі, він зберігся, але вже значно перебудованим.

Більшу частину обладнання надала Москва, а все інше замовляли на чернівецьких підприємствах або робили власними силами. Пам’ятаю кожну деталь, кожний  технічний вузол, який виготовляв і закріплював у приміщенні майбутньої телестудії. Роботи тривали майже рік — з вершини гори перебралися 1964-го. А з 1979 року почалася трансляція програм у кольоровому зображенні.

—  Із ким із популярних творчих людей у вас перетиналися шляхи?

— Найчастіше з Назарієм Яремчуком, оскільки я знімав усі випуски популярної у чернівчан телепередачі «Доброго ранку, Буковино», яка виходила в ефір щосуботи і ведучим якої він був. Також записував всі основні програми, починаючи з перших виступів на телестудії Володимира Івасюка, Софії Ротару, Василя Зінкевича.

Назарій запам’ятався мені передовсім як відверта, щира людина. Ніколи не вередував під час зйомок, хоч мав шалену популярність — пісні з його репертуару співала вся країна. Для зйомок окремих фрагментів передач знімальній групі доводилося часто виїжджати у райони як нашої, так і сусідніх Івано-Франківської й Тернопільської областей. Так, навесні 1995 року ми працювали на Коломийщині й по закінченні роботи прийшли перекусити у сільське кафе. Назарій замовив в офіціантки пляшку горілки, розлив на всіх членів групи, промовив гарний тост, жартував, але усмішка його була вже штучною, як у важкохворої людини. А 30 червня 1995 року ми йшли у величезній жалобній процесії буковинців за його труною. Вічна пам’ять тобі, Назарію, у серцях твоїх численних шанувальників.

—  Ви із плеяди фахівців, які стояли біля витоків обласного й республіканського телебачення майже півстоліття, як телеоператор брали участь у роботі багатьох  редакцій. Як оцінюєте нинішній стан телебачення України?

— Як катастрофічний. Ми працювали здебільшого на скромненькому, порівняно із сучасним, технічному обладнанні, за невелику зарплатню і щиро сподівалися, що створюємо засіб громадської комунікації, який достовірно інформуватиме, виховуватиме патріотів, всебічно розвиватиме і навчатиме, організовуватиме гарний відпочинок літературними і музичними передачами з різнобарвним якісним, добрим гумором.

Тішуся тим, що так і було впродовж багатьох десятиліть. Телебачення для мільйонів українців стало добрим другом і розрадником на їхньому життєвому шляху. Нині екран телевізора радше відлякує, ніж приваблює. Відштовхує порожнечею вкрай заполітизованих інформаційних випусків, низькопробними розважальними передачами. А чого варта поверхова освіченість більшості ведучих українських телеканалів, які дозволяють собі зверхність, а іноді й відверте хамство щодо запрошених іменитих гостей. Численні безбарвні й безликі музичні й кулінарні шоу разом з безперервною демонстрацією серіалів передовсім російських, із примітивними за змістом бойовиками, виробленими в Росії або США, сприяють падінню морального рівня молоді, дебілізації населення країни. Численні редакції вітчизняних телеканалів майже не створюють власного продукту. Про згубність для психіки глядача рекламних роликів уже годі й говорити. Розумію, що картинка, як кажуть оператори, вийшла непривабливою, і тому хотілося б сподіватися, що цей період минеться і до керівництва на вітчизняних телеканалах прийдуть справжні особистості, які люблять і розуміються на своїй справі. Сподіваюся також, що нарешті буде створено громадське телебачення, яке не залежатиме від грошових тузів і реклами.

Григорій ЗАСЛАВЕЦЬ 
для «Урядового кур’єра»