ПЛЕКАЄМО ТАЛАНТИ

Директор Державної художньої
середньої школи
імені Т. Г. Шевченка
Олена АВРАМЕНКО

Олена Іванівна Авраменко — десятий директор Державної художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка і перша жінка-керівник у ній. У її кабінеті живе історія школи і позитивна енергетика від скульптур, кераміки, малюнків. На одній із картин (випускній роботі учня) зображено шкільну творчу майстерню і вчителя директора, який і нині плідно працює тут, — Бориса Олександровича Литовченка.

За всієї поваги до європейських стандартів освіти Олена Авраменко радить розпочинати її в Україні. Такої академічної художньої освіти, як у нас, ніде немає, каже вона. У СРСР аналогічні школи були лише в Москві й Ленінграді. Про те, як поважний заклад з усталеними творчими традиціями продукує і сприймає новаторські освітні ідеї, директор розповіла «УК».

 За кордоном дивуються, як професійно малюють вихованці художньої школи. Фото надані МОНмолодьспорту.

— Олено Іванівно, чи торкнулося вашого закладу реформування освіти?

— Реформування загальної середньої освіти нас стосується обов’язково, хоч і не завжди йде на користь. Учні в нашій школі навчалися на рік більше, ніж у звичайній. Оскільки старшокласники визначаються з майбутньою творчою професією, збільшується кількість годин з фахових мистецьких дисциплін, відповідно програми загальноосвітнього й фахового циклів було розподілено на три роки. У зв’язку із поверненням до 11-річного терміну навчання цього року, наприклад, маємо подвійний випуск — 11 і 12 класів.

Першому реформуванню школи, коли загальноосвітні заклади перейшли на 12-річне навчання, дуже зраділи. Але тепер доведеться відмовитися від подарованого року й ущільнити фахові програми. Або виходити з пропозицією про внесення доповнення до Закону «Про загальну середню освіту» для шести спеціалізованих мистецьких шкіл-інтернатів, що належать до сфери управління Міністерства культури України (4 музичних — у Києві, Львові, Одесі й Харкові, художньої школи-інтернату в Опішному Полтавської області, де навчають гончарства, й нашої).

Щоправда, питання щодо необхідності 12-річного навчання для спеціалізованих мистецьких шкіл-інтернатів дискусійне: половина керівників таких шкіл бачить у цьому сенс, а інші — проти, посилаючись на те, що нині діти дорослішають швидше і важко їх у такому віці втримати за шкільною партою. Та я — за 12-річку, оскільки неможливо заочно навчити малювати. У цьому навчальному році початкова школа, а з 2013-го — основна і старша починають поетапне впровадження нових державних стандартів освіти, за якими з 2 класу вводять другу іноземну мову. Цікаво, що дві іноземні мови (німецьку і англійську) ми ввели давно з власної ініціативи, бо вважали, що дітям потрібно їх знати і нести українську культуру в світ.

 Учні прагнуть пізнати красу навколишнього світу та відтворити її у творчих роботах.

— Наскільки задовольняє вас стан фінансування школи, учні якої, крім обов’язкових напрямків, мають відвідувати музеї, виставки тощо?

— Через упровадження нових програм виникає потреба в нових підручниках, тому питання фінансування для нас загострюється. Ми не отримуємо цілеспрямовано підручники від МОНмолодьспорту, бо належимо до сфери управління Міністерства культури. На жаль, дефіцит коштів відчуваємо постійно. Стабільно надходить фінансування на так звані захищені статті: заробітну плату, харчування учнів, які живуть в інтернаті. А ось на капремонт коштів зовсім немає, часто їх не вистачає на оплату теплопостачання тощо.

— Які регіони країни багаті на юні таланти?

— Це традиційно Київська, Запорізька, Чернігівська, Житомирська, Полтавська, Луганська області, всі західні. Останнім часом дуже багато дітей із Донецької й Дніпропетровської областей, Криму. Оскільки школа з часу заснування була з українською мовою навчання, то діти з Криму не завжди прагнули до нас їхати. Але після того, як українську мову стали викладати у всіх школах, до нас активно приїжджають із південних регіонів і вступні диктанти пишуть часто краще, ніж західняки. Вчителі рекомендують нам кращих учнів художніх шкіл. Наприклад, багато маленьких малярів приїжджають із Херсона, де є художній ліцей.

— Яку дату художня школа вважає днем свого народження?

— Ми знайшли у нашому центральному архіві повідомлення від 12 серпня 1937 року про перший конкурсний відбір 120 дітей, яке підтверджує, що школа налічує 75 років. Із 1917-го в Києві існувала Українська академія мистецтв, для якої потрібно було готувати абітурієнтів. Спочатку школа існувала при ній, а потім переїхала у спеціально збудовану для неї відомим архітектором Йосипом Каракісом будівлю, що на вулиці Володимирській, 2. Звідти виїхала 1944 року, а там розташували Національний історичний музей. Старожили розповідають, що в повоєнні роки кожен учень у холодну пору мав приносити із собою два… поліна, щоб обігріти шкільне приміщення.

Коли я навчалася в школі, майстерні були в Художньому інституті, а загальноосвітні класи — на вул. Герцена, 2 (тепер це приміщення університету культури). У 1968 році ми переїхали в нинішнє приміщення в Сирецькому Гаю. Тут побудували спеціалізований мистецький комплекс Мінкультури: це музична школа-інтернат, хореографічне училище й наша художня школа з інтернатом. Легше стало проводити навчання. Два наших поверхи займають загальноосвітні класи, а два — творчі майстерні.

— Чи достатнім вважаєте рівень викладання уроків малювання у загальноосвітніх школах?

— Так. Учителеві важливо своєчасно розгледіти дітей, які не просто відбувають уроки малювання. Таких потрібно направляти у позашкільні навчальні заклади художнього спрямування. До нас вступають юні художники зі шкіл та ліцеїв різних напрямів.

— Яке з чотирьох відділень школи найпопулярніше і за яким принципом обираєте майбутніх учнів?

— Найпопулярніше живописне відділення, яке дає академічну підготовку на більшість факультетів Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Друге за кількістю архітектурне, яке укомплектовується наполовину з наших вихованців.

— Як ви стали директором рідної школи?

— Спочатку відбулося моє становлення як викладача вишу, а потім шкільного вчителя. Після десяти років роботи в академії мені запропонували місце директора у альма-матер, і я погодилася.

Особливо важко було спочатку, оскільки довелося вивчати бухгалтерію, юриспруденцію. Спершу приголомшувало те, що у школі всі голосно розмовляють. Але це шкільна специфіка: дитячий гамір змушує всіх говорити трохи голосніше. Дуже великої різниці у спілкуванні з вихованцями не відчула, оскільки для мене найцікавіше працювати з дітьми від 15 до 18 років — вони безпосередні, відкриті, щирі. Школа — мій рідний дім, моя сім’я, в цих стінах виросли і дві мої доньки.

— Маєте добру традицію: найздібніші випускники повертаються сюди як викладачі фахових дисциплін, є в школі й сімейні династії.

— У нас працюють 48 викладачів-художників, з яких лише 5 не закінчували нашу школу. Майстрів підбираємо прискіпливо, тому що можна бути талановитим художником, але не вміти передати свої знання. Серед творчих династій викладачів школи — родини художників Гончаренків, Бондаренків, Кравченків, Тітових. Дехто повертається до альма-матер через 3–5 років, дехто — через 10–15.

— Чи змінюється з роками портрет вашого учня?

— Раніше виходити за межі методик соцреалізму було неприпустимо, а нині учні вільні у виборі й подачі тем. Ми були самостійнішими, а нині батьки опікуються нащадками до 12 класу. Але, мабуть, це данина часу, бо без найближчих людей дитині важко пробитися. Наприклад поїздки: якщо на початку 90-х років минулого століття ми вивозили вихованців у Крим на пленер за держкошти, то нині це можемо зробити тільки завдяки батькам. Портрет нашого учня зберігає риси яскравого погляду натхненних очей, сповнених прагнення пізнати красу навколишнього світу і відтворити її якнайяскравіше у своїх творчих роботах.

— На сайті вашої установи колишні випускники пишуть про особливу творчу атмосферу закладу. Як вам це вдається?

— Творчою її роблять наші талановиті вихованці. Кожен учень — це особистість, він незвичайний, природа наділила його іскоркою, з якої за сприяння повинно розгорітися полум’я таланту. На цьому ∂рунтується вся система у школі. Тому ми навіть замінили загальношкільну форму на робочий одяг, зручніший для нашого навчального процесу. Тож за мольбертом, біля скульптурного станка та гончарного круга учні почуваються комфортно. Наша парадна форма — це рідна вишиванка.

Робочий день учня складається з дисциплін фахового та загальноосвітнього циклів. У першій половині дня, доки яскравий день, вихованці малюють, потім ідуть звичайні уроки. У старших класах один день може бути фаховим, а інший — із загальноосвітніх предметів. Наші вихованці — це наша гордість. Наприклад, на святі 1 Вересня я з радістю вручила двом нашим ученицям дипломи найвищого рівня польського міжнародного молодіжного творчого конкурсу, а до цього двом іншим ученицям привезла дипломи від Українського інституту модерного мистецтва в Чикаго. За кордоном дивуються, що наші школярі так професійно малюють. Їхні роботи на виставках в Україні та за її межами отримують схвальні відгуки, що надихає колектив творчо працювати і не зупинятися на досягнутому.

Вікторія КОВАЛЬОВА,
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Олена АВРАМЕНКО. Народилася 1950 року в Києві. Закінчила архітектурний факультет Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), викладала на кафедрі теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв. Нині працює там на посаді доцента. З 1987 р. — директор Державної художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка. Заслужений діяч мистецтв України.

ДОВІДКА «УК»

Державну художню середню школу імені Т. Г. Шевченка створено 1937 року. Це єдиний державний заклад такого профілю в Україні. Тут навчається 443 учні та працюють 68 викладачів. У школі чотири відділення: живопису, скульптури, архітектури, декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка).