Психолог-психотерапевт
Ольга БАЧИНСЬКА

Розпочався новий навчальний рік, а з ним повернулися й проблеми,  які зазвичай доводиться розв’язувати чи не кожному школяреві та  його родині. Здається, найважче першачкам, адже  їм треба якнайшвидше і якомога безболісніше адаптуватися не тільки в новому колективі, а й у величезній школі, де життя кардинально відрізняється від звичного для них. Тим часом батьки підлітків обов’язково на це скажуть: «малі діти — малі клопоти», бо й справді, грамотно локалізувати гормональний вибух у своїх чад вдається далеко не всім. А саме звідси починаються чи не всі майбутні дорослі негаразди. Тому запитань до психолога-психотерапевта Ольги Бачинської, яка була гостею  прямої телефонної лінії «УК», не бракувало. Сподіваємося, її відповіді стануть у пригоді багатьом  нашим читачам.     

— Ольго Миколаївно, мабуть, варто розпочати нашу розмову з листа  Наталії Бабаєвої із Запоріжжя, який надійшов на електронну скриньку прямої лінії. Мати двох дівчаток, які поки ще ходять у дитячий садок, запитує: у скільки років дитина готова йти до школи?

— Почнемо з того, що готовність до навчання — це система показників фізичного, мотиваційного, інтелектуально-пізнавального, особистісного  розвитку, що забезпечать успішність не тільки в навчанні, а й добрий настрій та здоров’я  дитини. Не важливо, у якому віці  вона стане школярем, головне — її готовність до навчання. Дитині притаманне загострене сприйняття своїх успіхів та невдач, і коли вона відчуває, що порівняно з іншими її здібності гірші, це знижує самооцінку. Тут багато залежить від індивідуальних особливостей розвитку дитини, батьків та, звичайно, першого вчителя. Проблема адаптації дітей-шестирічок посилюється у зв’язку з несформованістю відповідних психічних новоутворень молодшого шкільного віку, які б забезпечували здійснення ними навчальної діяльності, об’єктом якої для вчителя виступає процес учіння. Так, у шестирічок ще недостатньо розвинена здатність до самоаналізу результатів навчання, переважає ігрова мотивація в процесі виконання  завдань учителя. Їм властиві слабка воля, несформована довільність у діях та брак пізнавального інтересу до знань. Водночас включення семирічної дитини в навчальну діяльність як провідну зумовлює появу і розвиток тих новоутворень, які сприяють її адаптації.

Вік від шести до семи років — кризовий. При цьому визначальним у психічному розвитку першокласника стає не тільки процес навчання, а й виховання. Але для усвідомлення й прийняття моральних якостей потрібен час, який сучасні шестирічні діти, на жаль, витрачають на адаптацію до нової соціальної ролі — ролі школяра. Крім того, сучасна система початкової освіти залишається орієнтованою на «усередненого» учня, що робить її недосконалою в реалізації індивідуального підходу до особистості різновікових першокласників.

 — Але не всіх дітей це стосується. Я розмовляла з учителями, в класах яких навчаються і  шестирічні, і семирічні школярики, — вони були  не такі категоричні з цього приводу.

— Зрозуміло, не всі діти однакові. Але психологи, які займаються прийомом дітей у перший клас, вам скажуть, що більшість шестирічок не готові до навчання в школі. Так, якщо в дитини й розвинені пізнавальні процеси, то показники фізичного, мотиваційного та особистісного розвитку  не відповідають тим параметрам, які потребує навчальний процес. На жаль, наші діти рідко вирізняються міцним здоров’ям. Більшість із них уже в шестирічному віці мають хронічні захворювання та знижений імунітет. Дитина хоче бути учнем, ходити в школу, але не вчитися. Частіше це зумовлено тим, що недостатньо розвинена воля, тобто здатність мобілізувати зусилля для розв’язання тих чи тих завдань. Деякі діти ще не готові бути в колективі, бачити себе очима товаришів, учителів, у них не сформоване прагнення до самовдосконалення.

Саме тому й виникають певні складнощі, а це додаткове навантаження на вчителів початкових класів. Справді, серед них чимало талановитих фахівців, які застосовують інноваційні розвивальні педагогічні технології в навчанні. Тим часом  це радше винятки, бо в нас переважно класичне навчання, яке розраховане на те, що учень повинен розуміти завдання, поставлене вчителем. Він також має увесь час сидіти під час уроку, що для дитини катастрофічно складно.

Чи зможу виконати це завдання?. Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

Володимир ДОМБАЙ,
Закарпаття:

— У мого шестирічного внука затримка  в психічному розвитку. Хочу віддати його в так звану допоміжну школу. Чи правильно це?

— Це правильне рішення. Бо в школах для  дітей з особливими потребами працюють вчителі з відповідною освітою.

— Але в мене є ще один онук, якого вони нічого не навчили.

— Розумієте, не все залежить від педагога, є ще й здібності дитини. Ви також маєте йому допомогти під час адаптаційного періоду в колективі. Передусім не критикувати, всіляко підтримувати, заохочувати, цікавитися його життям. 

— А як справлятися з неврівноваженою дитиною, яка тебе не слухає, увесь час кричить?

— Поведінка дитини відображає те, що вона відчуває. Якщо ваш онук почувається нещасним, то й виявлятиме це агресивністю стосовно людей. Я б вам порекомендувала звернутися спочатку до шкільного психолога або до психолога, який працює при районному виконавчому комітеті.

— Скажіть, будь ласка, а так звані гіперактивні діти теж потребують особливої уваги? І як діяти вчителю з ними в першому класі?

— Гіперактивність — це зазвичай схильність швидко відволікатися,  в нездатності довго концентрувати свою увагу. Такий стан часто супроводжується порушенням центральної нервової системи, але може виникнути і внаслідок емоційного стресу або перевтоми. Гіперактивна дитина стикається з трьома типами труднощів. По-перше, її енергія стає причиною подразнення не тільки дорослих, а й дітей. Вона може отримати репутацію людини, від якої самі неприємності, яка не вирізняється розумом. Гіперактивна дитина емоційно нестабільна. Вона легко переходить від сліз до сміху. По-друге, учневі важко спокійно всидіти на стільці і виконати те, що вимагають. Це призводить до того, що в момент пояснення нового матеріалу він постійно відволікається. По-третє, в таких дітей є складність візуального сприйняття. Їхній мозок не здатний правильно сприймати зміст символу і друкованого матеріалу. В багатьох гіперактивних дітей не сформований неврологічний апарат.

Ось поради для батьків гіперактивних дітей.

По-перше, говоріть завжди повільно, спокійним голосом. По-друге, проявляйте послідовність у дотриманні встановлених правил і в застосуванні покарання. Відмовтеся від фізичних покарань. Завжди контролюйте свої емоції.  Обов’язково реагуйте на будь-які прояви позитивної поведінки дітей. Намагайтеся рідше говорити «ні», «припини», «не можна». По-третє, складайте разом із дитиною режим дня і дотримуйтеся його.

І ще. Робочий стіл дитини має стояти так, щоб вона бачила перед собою гладку порожню стіну, на якій немає картинок, здатних відволікти. Намагайтеся бути уважними до дитини, щоб вчасно помітити можливий емоційний вибух. Відверніть її увагу і спокійно обговоріть ситуацію, не виявляючи при цьому своїх страхів.

Обмежте кількість друзів до одного-двох. Краще запрошувати товаришів до себе додому, щоб мати змогу контролювати поведінку дитини. Поясніть маленьким гостям правила, які у вас діють.

Виконання таких рекомендацій допомагає дитині досягати кращих результатів у навчанні. Під час уроків важливо обмежувати до мінімуму відволікаючі чинники. Цьому, зокрема, може сприяти оптимальний вибір місця для гіперактивного учня в групі або в класі за партою — в центрі приміщення навпроти столу вихователя, вчителя, класної дошки. 

Завдання, запропоновані на заняттях, слід роз’яснювати дитині окремо або, якщо це в школі, писати на дошці, в жодному разі не супроводжуючи іронічним поясненням, що роблять це спеціально для «нашого особливого хлопчика» (дівчинки).

На певний відрізок часу дитині дають лише одне завдання. Якщо належить виконати велике завдання, його пропонують у вигляді послідовних частин, і педагог періодично контролює хід роботи над кожною з частин, вносячи  корективи.

Олег Григорович,
м. Харків:

— Пані Ольго, чи могли б ви поділитися секретами швидкої адаптації до школи учнів старших класів? Мій онук-дев’ятикласник за літо так розгулявся, що вже й на уроки ходити не хоче.

— Так, у старшокласників нині трохи інші інтереси. Їх найбільше хвилює  становлення  авторитету серед однолітків, спілкування з друзями, знайомими, перша закоханість тощо. Для того, щоб йому було цікавіше навчатися, потрібно й родині попрацювати. Зокрема відверто поговорити про те, як він бачить свій майбутній життєвий шлях. Зазвичай у такому віці вони відповідають, що не знають. Тому під час розмови потрібно зробити акценти на тому, які якості потрібно розвивати в собі, щоб бути успішним, які вміння, навички знадобляться для цього. Намагайтеся зробити так, щоб поруч з онуком були діти, які прагнуть навчатися, а не тільки заробляти оцінки.

— Але ж у такому віці підлітки самостійно обирають коло друзів — у цьому головна проблема…  

— Дорослі зазвичай не розкривають перед дітьми своїх тривог  щодо їхнього майбутнього. Спробуйте розповісти, що ви переживаєте, чого боїтеся, коли він не хоче навчатися. Але уникайте претензій. Згадайте свій власний шкільний досвід, яким чином ви змушували себе робити домашні завдання. Він повинен розуміти, що ви теж хотіли в його віці  бути десь із друзями чи розмовляти з дівчиною по телефону. 80% дітей  проходять через те, що в цей період не мають бажання вчитися. Хай дитина знає: ви розумієте, що з ним зараз відбувається, і станете на його бік під час пошуку виходу з цієї ситуації.

Олена, 
м. Дніпропетровськ:

— Добрий день! Моя донечка  не хоче йти в другий клас. У них дуже строга вчителька, дає багато домашніх завдань. А вона в мене маленька, їй фізично важко навіть писати, в неї ручка боліла, все боліло. Але вона дуже сумлінна і хоче виконувати всі завдання. А коли вже не може, то починає плакати. Коли донька просто читає, все добре, а коли на час, то затинається і теж плаче. Як бути? 

  Це традиційне запитання батьків другокласників. У дитини після першого класу не відбулося нормальної адаптації, її психіка не готова до навчання. До речі, коли ви обирали вчителя, то чим керувалися?

— Ми хотіли ходити саме в українську школу, до того ж вона недалеко від нас.

— Затинання, плаксивість, фізична неспроможність виконувати завдання — це вже ознаки невротичних порушень. Тому я рекомендую звернутися до   психолога-психотерапевта для того, щоб фахівець провів психологічну корекцію емоційного стану дитини. Не можна допускати, щоб у неї вся початкова школа проходила в стані стресу, адже це період, коли формується самооцінка. Обов’язково треба  поговорити  з учителькою. Але спочатку попросіть шкільного психолога зробити діагностику пізнавальної сфери. І вже з цими результатами йдіть до педагога. Можливо, в донечки  слабкий тип нервової системи, висока втомлюваність і до неї треба застосовувати інші підходи навчання. Якщо вчитель не піде назустріч — не бійтеся змінити педагога. 

Оксана СУХЕЦЬКА,
м. Тернопіль:

— Моя донечка цього року йде в перший клас. Уся наша родина дуже переживає з цього приводу, адже виховуємо її в домашньому середовищі, дівчинка мало спілкується з однолітками, дитячий садок не відвідувала. Що мені робити, як адаптувати до нового колективу, — вона дуже переживає з цього приводу.

— Мудрі педагоги початкової школи зазвичай активно залучають батьків до життя свого класу. Якщо вам пощастить і ваша вчителька буде такою, то вона обов’язково організовуватиме святкування днів народжень, різні заходи із залучанням батьків — у такий спосіб і дітям простіше подружитися. Якщо такої активності з її боку не буде, тоді самі її виявляйте. Запрошуйте дітей з класу в гості, знайомтеся з їхніми батьками. Розповідайте дитині, як слід поводити себе з однокласниками. Поясніть, що скаржитися на них без особливої потреби вчителю не варто, як і постійно робити зауваження. Якщо сусід чи сусідка по парті відволікатиме розмовами, хай пояснить, що про все, крім уроку, можна поговорити на перерві.

Загалом у дітей із закритих сімей проблем входження в колектив значно більше, ніж у їхніх однолітків, батьки яких мають багато друзів. Їм ні з кого брати приклад, одержувати навички спілкування, дружби. А дитина повинна цікавитися життям інших людей, тоді їй буде легше адаптуватися в новому середовищі, розвивати комунікативні здібності. Тому намагайтеся й ви змінити своє життя, знайдіть час для спілкування з друзями  й на своїй території, показуйте дитині приклад добрих стосунків — для неї це дуже важливо.

Наталія Борисівна,
м. Запоріжжя:

— До другого класу моя донька навчалася в російськомовній школі, а потім перейшла в українську. Вона до цих пір не може знайти спільну мову з однокласниками — вони не пускають її в свій колектив. Що нам робити, адже це вже шостий клас, донька дуже нервує з цього приводу, навіть просить перевести її в іншу школу. 

— Розкажіть про свої проблеми  шкільному психологу, попросіть його зробити діагностику психологічного клімату в класі, яка покаже реальну картину того, що відбувається в колективі. Якщо діти справді ігнорують вашу доньку, фахівець запропонує певні техніки для її адаптації. Це один бік справи. Скажіть, будь ласка, а як цю проблему бачить класний керівник?    

— Вона вважає, що все нормально. 

— Тоді, можливо, ваша донька не зовсім задоволена своїм статусом? Можливо, вона хоче, але не може бути лідером, тому й бажає перейти в іншу школу, щоб там спробувати стати зіркою. Діагностику психологу треба замовити обов’язково. А також поговоріть із донькою відверто, запитайте, яке місце вона хоче посісти в класі. І, залежно від відповіді, як мама дайте їй пораду. Зрозумійте, діти часто хочуть бути лідерами, але при цьому в них не вистачає певних особистісних якостей, і, на жаль, вони не знають, що їх потрібно розвивати.

Ірина  КОЛЬКО,
м. Одеса:

— Пані Ольго, в Одесі зростає кількість шкіл, де є класи як з українською, так і з російською мовами навчання. Чи становить психологічну проблему така двомовність у рамках однієї школи для першокласників і загалом для всіх учнів школи?

— Річ у тому, що в нашому суспільстві є люди як російськомовні, так і україномовні, і якщо дитина з першого року навчання чи з дитсадочка  спілкується з дітьми українською і російською мовами — це лише допомагає їй підготуватися до дорослого життя. Вона з дитинства вчиться  лояльно ставитися до людей, які розмовляють іншими мовами. Тому якщо в багатомовній школі  немає конфлікту, то дитині це лише на користь.

— Чи не можуть виникнути конфлікти в дітей саме на цій основі?

— Якщо педагоги й адміністрація школи правильно виставлятимуть педагогічні процеси і не  активізуватимуть дітей до конфліктів, то їх не буде. Все залежить від політики, філософії  навчального закладу.

— Але ж є ще й батьки…

— Батьки знають, у які школи вони віддають дітей. Якщо в сім’ї ставляться лояльно до російської й української мов, до культури Росії й культури України, то не буде конфліктів.

Ганна МЕЩЕРСЬКА,
м. Житомир:

— Моєму синові 13 років, доньці — 18. Вони не можуть жити в одній квартирі — постійні бійки. Добре, що в нас дві квартири — я живу із сином в одній, а чоловік із донькою в іншій. Нещодавно була з дітьми на морі — і вже на п’ятий день між дітьми почалася колотнеча. Що порадите робити?

— Ганно, рекомендую вам невідкладно звернутися до психолога, психотерапевта — вони допоможуть вам розібратися в особливостях вашого життя з чоловіком. У вашій ситуації сталося так, що діти повністю завоювали своїх батьків. І те, що син живе з мамою, а донька з батьком, свідчить, що  вашим дітям у подальшому буде надзвичайно складно вибудовувати стосунки з протилежною статтю і будувати свої родини. Не хочу вас засмучувати, але це очевидно: діти  лише демонструють ваш внутрішній конфлікт із чоловіком. Цей конфлікт, можливо,  непомітний зовні, але стосунки ваших дітей —  не їхня проблема, це проблема батьків.

Владислав,
м. Ужгород:

— Моєму синові 16 років. Ми з дружиною не втрачаємо з ним контакту, але інколи не знаємо, як реагувати на ті чи ті вибрики: він підвищує голос, дратується без причини. То йому не подобається своє ім’я, то зовнішність. Як у таких випадках діяти?

— Підлітковий вік — один із найскладніших у житті людини — це час, коли  в організмі  відбувається величезний гормональний сплеск. Однак діти не розуміють, що з ними, і дуже лякаються свого стану. Вони раптом починають  боятися смерті, почуваються дуже  самотніми навіть серед люблячих рідних і друзів, з’являється роздратованість, негативна реакція на будь-що. Батьки вважають, що дитина їх ображає, а насправді підліток не задоволений самим собою. Чому виникають конфлікти передусім у сім’ї?  Бо дитина починає  прагнути самостійності, хоче стати дорослою, — і одночасно  страшенно цього боїться.  У свою чергу батьки теж розуміють, що їхня дитина дорослішає, однак не хочуть її відпускати з поля свого впливу! Такі взаємні переживання на тлі страху і призводять до конфлікту. Тому дорослим слід затямити: підлітки дуже потребують довіри від них, і в першу чергу через те, що  вони самі собі не довіряють. У який  спосіб це можна продемонструвати? Та хоча б  запропонувати поставити защіпку на двері в кімнату дитини, пояснивши це так: ми робимо це, бо розуміємо, що в тебе має бути особистий життєвий простір, що бувають моменти, коли не хочеш, щоб ми тебе турбували. Ми поважаємо твоє право на свободу. Цей прийом дуже простий, але, повірте, дієвий. Раніше, скажімо, таке відчуття певної дорослості давав дітям прийом у піонери, потім у комсомольці. Нині така масова «обрядовість» уже в минулому, тому молодь сама придумує ініціації, тобто певні психологічні перехідні періоди, які, до речі, обов’язково мають відбутися. Батьки повинні допомагати їм у цьому, бо якщо їх не буде, дитина знаходитиме її в будь-який спосіб. Скажімо, це може бути пірсинг, татуювання, сигарета. Тому краще, коли батьки самі пропонують квиток у доросле життя — через довіру. Тоді для дитини легше проходить підлітковий конфлікт.

Ще один аспект — зовнішність. Часто в цьому віці доводиться чути від підлітків, що вони негарні, їх дратують прищі, зайві кілограми, масне волосся. Це ще один вияв внутрішнього дисбалансу. Батькам у жодному разі не можна знецінювати переживання дітей щодо зовнішності і заспокоювати словами: все це неважливо, ти в мене така красуня або  красень. Бо дитина сприйматиме це як нерозуміння, що він один на фронті незадоволення своєю зовнішністю. Ставтеся з повагою до страхів і переживань дитини. Не треба запевняти, що все минеться. Дитині справді це болить, спробуйте зрозуміти і розділити цей біль. Розкажіть, що в підлітковому віці ви теж переймалися схожими проблемами, але вам вдалося  знайти тоді вихід. Обов’язково обговорюйте ці проблеми, запевняйте дитину,  що ви розумієте її переживання і зробите все, щоб допомогти. Скажімо, коли йдеться про недоліки фігури, можливо, варто запропонувати якісь фізичні вправи, записатися в секцію, по-іншому харчуватися, проконсультуватися у дієтолога. Якщо проблеми зі шкірою, то найкраще звернутися до косметолога тощо.

Загалом батькам треба більше звертати уваги на те, чим живуть підлітки. Адже в них своя мода, для дітей важливо, хто в що одягнутий, причому як для дівчат, так і для хлопців. Треба, щоб у дитини була хоч одна модна річ. Неважливо, чи це якийсь елемент одягу, чи аксесуар, хай навіть це будуть шнурки. Але для підлітків це спосіб показати, що вони належать до певної субкультури. Тому немає значення,  яка вартість такої дрібниці — тисячі чи 10 гривень — він має відчувати себе своїм у підлітковому середовищі.

— Але діти не завжди  пояснюють, що в них болить…

— Уважні батьки завжди почують і завжди зрозуміють. Якщо дитина намагається зачинятися, хлопчик не спілкується з дівчатами — це показник того, що дитина не задоволена своєю зовнішністю. Дівчина відмовляється від дозвілля разом з друзями, не пробує косметику — це говорить про те, що вона боїться бути красивою, привабливою. До речі, нині є багато літератури, яка допомагає батькам побачити проблеми дітей,  допомогти їм знайти свою родзинку. 

— Тим часом безжальна статистика щодо вчинення суїцидів у   підлітковому віці свідчить, що  батькам не завжди вдається зрозуміти свою дитину. Причому, хоч як дивно, часто йдеться про дітей із так званих благополучних родин. Як не пропустити цей момент?

— Дитина, яка готується до суїциду, буде про це якось говорити, натякати, писати. Це я кажу для батьків, які слухають і чують своїх дітей. Суїцидальна поведінка  і суїцид — абсолютне порушення адаптаційних процесів, це стається тоді, коли життєвий ресурс, який є в дитини, — мрії, плани, віра в себе й інших — все обнуляється. Коли їй так погано, що відчуття безнадії стає хронічним. Один із проявів — дитина ні з ким не хоче розмовляти. Однак, чим вирізняються саме близькі стосунки — з рідною людиною можна мовчати. Дайте зрозуміти дитині, що  вона може мовчати разом з вами, дайте їй фізичний контакт. Не треба запитувати, що ти зараз відчуваєш, про що переживаєш, особливо коли це дуже боляче, настільки, що дитина навіть не може про це поговорити. В такі моменти просто треба бути поруч, якщо дозволить — взяти за руку, обняти. Якщо ні  — не змушуйте. Намагайтеся бути в курсі всіх її справ — обов’язково  відвідайте навчальний заклад, поговоріть з педагогами, товаришами. Треба також запрошувати  в гості друзів дитини, підтримувати зв’язок з їхніми родинами.

Але є й інші ситуації, коли підліток демонстративно заявляє, що коли не буде так, як він хоче, то вени переріже або таблеток наковтається — це вже маніпулятивна поведінка. Тоді батьки повинні запитувати, що вони мають відчувати, коли чують це і що їм робити: звільнитися з роботи і ходити слідом, щоб ти цього не зробив — так би мовити, проговорювати зворотний зв’язок, свої відчуття тощо.

Лариса САВИЦЬКА,
м. Київ:

— Моя донька, я вважаю, має свій стиль, однак і від родичів, і від знайомих часто чую: куди ти дивишся, вона одягається не так, як треба молодій дівчині, ще й татуювання зробила, і волосся не того кольору — щось із нею не те, вона дивна. Я знаю, що все це зовнішні ознаки, що моя дитина чуйна й добра. Чим таке несприйняття можна пояснити: відсталістю суспільства, яке пережило совкову уніфікацію, чи елементарною  неповагою одне до одного? Доходить до того, що татуювання навіть  охрестили міткою диявола.    

— Фантазії людей — це фантазії людей і щодо міток диявола, і щодо ідентифікаційного коду. А те, що люди завжди намагалися прикрашатися, ми знаємо з історії, в тому числі й наших пращурів, — скажімо, дівчата себе заквітчували, пов’язували  стрічками, я вже не кажу про африканські племена. Але слід пам’ятати, що коли людина  робить татуювання тощо, вона розуміє, що  певна частина суспільства не сприйматиме її зовнішність. З другого боку, а чи сприймають люди, що роблять татуювання, пірсинги тощо, консервативний стиль одягу і консервативну поведінку? Ось приклад. Десять років тому в мене була пацієнтка підліткового віку — панк. Її дуже гарну зовнішність, на мій погляд, спотворював ірокез, пофарбований у якийсь дикий колір. Дівчина скаржилася, що до неї і товаришів всі навколо ставляться дуже агресивно. Я їй відповідаю, що для мене її зовнішність не головне, а більше цікавить внутрішній стан. А ось  її наступна фраза теж запам’яталася: «Ви хоч розумієте, що схожі на сіру мишу? Що у вас є, що можна продемонструвати?». То хто до кого погано ставиться? Нині їй 24 роки, вона успішна танцівниця, живе в Сполучених Штатах, про всі свої колишні уподобання давно забула. І, маю надію, коли її діти будуть підлітками, вона згадає себе і те, що зазвичай агресія,  з якою підлітки стикаються з боку дорослих, — це їхня захисна реакція від дорослих.

А загалом  ставлення в людей до чогось незвичного, на їхній погляд, звичайно, різне. Я недавно побачила в метро готів — дівчину і хлопця — і замилувалася цією парою: вони були красиві, все в них було естетично. Слід зрозуміти, що радше не сприймають якісь нові молодіжні віяння ті дорослі, які в своєму підлітковому і юнацькому віці або дуже агресивно відстоювали свою позицію з приводу того, що дорослі їх не розуміють, або не дозволяли і не дозволять собі зовнішнього самопрояву через одяг, зачіску. А потім самі стали консервативними й агресивними до проявів нинішньої молоді. Вони не впоралися зі своїм внутрішнім конфліктом у підлітковому віці через певні заборони  і саме тому так реагують на бунтарську молодь, теж не дозволяючи їм робити це. Тобто конфліктні моменти були завжди.

— І все-таки чому молоді так подобаються зображення черепів на одязі чи аксесуарах, суцільний чорний колір, ланцюги? Як, до речі, батькам реагувати та такі забаганки?

— Проблематика життя і смерті притаманна підлітковому і юнацькому віку. Вона найактивніше проявляється і найбільш гостро звучить у душі дитини. Коли дитина надає перевагу певним субкультурам, це означає, що  для неї важлива приналежність до якогось товариства. Водночас не забуваймо, що це може й насаджуватися, бо для когось це прибутковий бізнес. Візьмімо, наприклад, готівський  напрямок. Це певний стиль, розробка якого дає комусь матеріальну вигоду. Але ця вигода лягає на благодатний грунт внутрішньої проблематики дитини, яка пов’язана з віковою психологічною кризою. Знаючи те, що підліток переживатиме певний стан, дорослі йому запропонували таку обгортку. Дитині треба пояснювати, що коли в продажу з’являються такі речі, то це комусь вигідно, і купуючи їх, ми в такий спосіб підтримуємо виробника. Тож не треба перейматися з приводу того, щоб одягатися тільки в рекламовані речі. Краще самому себе проявляти. Такі підходи доцільні, коли батьки не бояться того, що відбувається з дитиною, а готові  пізнавати дитину.

Пряму лінію підготувала
і провела Наталя БОРОДЮК,
 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ«УК»

Ольга БАЧИНСЬКА. Народилася  1975 року в м. Кривому Розі. Психолог-практик і навчаючий психотерапевт Інституту кататимно-імагінативної психотерапії (Німеччина). Автор 87 статей у наукових та популярних виданнях. Проводить наукові дослідження за тематикою «Особистісна адаптація підлітків». 

ПРЕС-ЦЕНТР «УК»

З питань органiзацiї та проведення «прямих лiнiй» i «круглих столiв» «Урядового кур’єра» звертатись до керiвника прес-центру Анни Шиканової за електронною адресою: imrich@ukcc.com.ua.