Минулої неділі київські барди виступали з концертом перед солдатами, які після важких боїв у зоні АТО лікуються в столичному госпіталі. Серед них була Ольга Дробот. Власне, вона — росіянка за національністю, в Санкт-Петербурзі живе мама, та й усі родичі. Однак вона зауважує, що категорично засуджує тих, хто приходить на нашу землю рятувати російськомовне населення… Від чого рятувати? — запитує. Про те, як почувають себе етнічні росіяни в Україні, говоримо з Ольгою Дробот. 

Київський бард Ольга Дробот. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

«Жила собі сова…»

— Ольго В’ячеславівно, невеликий екскурс в минуле: коли Радянський Союз розпався і Україна стала незалежною, ви жили в Херсоні, отримали там український паспорт, а всі ваші рідні залишилися в Санкт-Петербурзі і, відповідно, стали громадянами РФ. Чи не відчували ви дискомфорту від того, що ви — громадянка однієї країни, а ваші батьки — іншої?

— Мабуть, більший дискомфорт відчували мої батьки. Мама говорила ще коли я від’їжджала з Ленінграда в Одесу (як тоді казали «на Україну»): «А раптом Україна відокремиться і ти до мене ніколи не приїдеш?» Я її не розуміла, бо ж всі ми жили в одній країні — Радянському Союзі. Це потім так сталося, що я вже в іншій країні живу, а для батьків це було боляче. До речі, в Херсоні я опинилася після закінчення Одеського політехнічного інституту. Так склалося.

Так ось. Коли Радянський Союз розпався, і я, і мої однолітки вітали Незалежність України, адже всі жили очікуваннями, що почнуться демократичні процеси, оновлення, сподівалися на щось нове і перспективне. Хоча насправді у повсякденні не відчули особливих змін. Я, як і раніше, їздила до батьків у Росію, говорила російською мовою — у Херсоні тоді українську почути можна було набагато рідше. І, пам’ятаю, під час виборів Президента України, коли Леоніда Кравчука змінив Леонід Кучма, у нас в Херсоні більшість людей голосували за Кучму, тому що він говорив, що будуть тісніші зв’язки з Росією. До того ж, я тоді не знала української мови, та й не дуже добре розуміла ментальності українців. Кравчук у мене більше асоціювався із Західною Україною, а там, як я собі уявляла, живуть якісь незрозумілі й невідомі справжні українці, котрі постійно хочуть бути вільними від чогось такого... Вони мені уявлялися надто екстремальними, такими, що не дуже люблять росіян і, власне, російську мову…

— Коли ж змінилися такі уявлення?

— Пізніше, коли стали відвідувати Європу та їздити через Західну Україну. Спочатку ми були насторожі. І нам здавалося, що люди теж ставляться до нас насторожено, хоча й бачили, що вони привітні. Але ми теж усміхалися, нормально поводилися, як би нині сказали «по-європейському», і все стало на свої місця. Ми до них зверталися російською, вони відповідали чи російською, чи українською, ми все розуміли, а потім уже намагалися й самі українською мовою говорити…

— Однак ви більше послуговуєтесь російською мовою…

— Можливо, тому що так мені легше. Та, зрештою, жодного мовного дискомфорту не відчуваю, по-моєму, тепер кожен говорить, як йому зручніше, і всі один одного чудово розуміють. Але українську я вивчила, по-перше, тому, що мені хотілося це зробити. А по-друге — мені як викладачу це було необхідно. Навіть не вивчала, а просто занурювалась у мовне середовище і намагалася говорити. Що?правда, в Херсоні це зробити було важко. А ось уже в Києві легше. І обидві свої дисертації з психології — кандидатську і докторську, які скоро, сподіваюсь, захищатиму, — написала українською.

Та хочу зауважити ось що. Наша держава нічого не робила, щоб етнічні росіяни, які живуть на українській землі, вивчали мову її народу. Мені не довелося натрапити ані на безплатні «лікнепи», ані центри вивчення мови. Тож довелося все робити самій. Хоча в дитинстві я чула українську мову, адже в мене є й українське коріння. На чверть. Мій дідусь і прадідусь — вихідці з Харківської губернії. Після революції дідусю певний час довелося переховуватися через своє дворянство. І тільки пізніше, приховавши своє походження, вступив до Ленінградського політехнічного інституту. В Ленінграді залишився працювати, там же створив сім’ю… Проте й досі добре пам’ятаю, як дідусь мені маленькій українською розповідав казочку: «Жила собі сова…».

Мама мені вірить

— А представником якої національності ви себе відчуваєте?

— Я позиціоную себе як етнічна росіянка, але громадянка України. Мій чоловік є нащадком запорізьких козаків у шостому коліні, переселених у Херсонську губернію за часів Катерини ІІ. Діти народились в Україні і вважають себе українцями, тому що в отриманому ними паспорті не було графи про національність. Вони дуже добре знають українську й кілька іноземних мов. Коли їздимо за кордон, то з гордістю говоримо, що ми з України.

І хоч я сама росіянка, більшого патріота України, мабуть, ви нині не знайдете. Тому що відчуваю причетність до держави, в якій живу. У мене є синьо-жовтий прапор, з яким я ходила на матчі Євро-2012, на Майдан і на інші патріотичні заходи, адже для мене прапор теж багато значить.

— А як нинішню ситуацію в Україні сприймають ваші рідні, які живуть у Росії?

— Насправді все дуже складно. Спочатку, коли ще у 2013 році розпочалася революція на Майдані, мама телефонувала і запитувала напряму: «Ти ходиш туди?» Я відповідала: «Так, ходжу, я там». — Скажи, будь ласка, у вас там з фашистськими знаками ходять, у вас там всі бандерівці? Я кажу: «Ні». І мама мені вірить. Я їй послала низку інтернет-посилань, які варто подивитись. Вона і їх переглядала, і одночасно дивилась російські канали. Тепер, каже, низку російських каналів дивитися вже не може, лише «Эхо Москвы», «Дождь» та, звісно, наші посилання… Але коли ми починаємо обговорювати нинішню ситуацію, то для неї це важко. Насамперед через те, що я, її дочка, — тут, а їхати до мене побоюється.

— Ольго В’ячеславівно, ви нещодавно повернулися з-за кордону і обіцяли розповісти про те, як іноземці сприймають нинішні події в Україні.

— Цього року ми мали тижневу оздоровчу поїздку в Португалію. Буваємо там щороку, адже там у нас багато знайомих з різних країн, особливо з Північної Європи, зокрема Норвегії, Швеції, Великобританії, Німеччини. І росіяни є. Так ось, європейці відразу нас запитали, чи були ми на Майдані, яка там обстановка. Ми їм показували наші фото з Майдану, вони цікавились подробицями: як люди могли перебувати там так довго, в такий мороз і що це були за люди. Коли я показала їм знімки людей, які грілись навколо бочки, вони відзначили, що на світлинах дуже інтелектуальні обличчя. Я пояснила: так, там і англійську почути можна, а є люди, котрі знають кілька мов. Наші зарубіжні друзі казали, що непокояться за Україну і підтримують її.

Усе це відбувалося саме тоді, коли збили малайзійський літак. Так ось, європейці впевнені, що це справа рук Росії. Але водночас вони відчувають якусь розгубленість, трохи побоюються якихось неадекватних кроків Росії. У мене склалося таке враження, що європейці ставляться до цих подій прагматично та обережно, не хочуть ворожих відносин із Москвою — це на рівні самозбереження. Проте ми відчули їхню величезну моральну підтримку і розуміння складності цієї «таємної війни». Вони кажуть, що Україна має бути сильною, щоб витримати всі ці біди.

— Чи запитували ви європейців, якими джерелами інформації вони послуговуються?

— Так. Це СNN і BBC. Російські канали вони не дивляться, бо не знають російської мови. До речі, в поїздці були люди і з Російської Федерації. З однією сім’єю ми навіть спілкувались. Найцікавіше, що вони з Чернігова, лише 10 років живуть у Москві, але говорять виключно фразами з російських телеканалів! З ними було дуже важко спілкуватися. З одного боку, діалог не складався, бо пропагандистська машина працює дуже вправно. А з іншого — відчувалося, що вони розгублені. Крім того, вони переконані, що в нинішній ситуації в Україні винні американці. До речі, вони навіть і в Португалії дивилися тільки російські канали. Хоч там було й багато інших, але наші знайомі, як і більшість росіян, не знають іноземних мов, отже, й вибір у них невеликий.

Ми ж дивились і СNN, і ВВС, і португальські, й російські канали теж. Так ось, щодо ситуації із збитим літаком — на одну й ту ж відеокартинку СNN говорить одне, а російські канали — зовсім інше, ми ж це все бачили!

— У що вірять іноземці?

— У силу, яка має адекватно протистояти агресії. Хоча… Ми віримо в перемогу добра над злом, і у важкі хвилини звертаємося до Бога, і ця віра нас, можливо, психологічно рятує. А європейці прагматичніші. Вони тепер проводять військові навчання, щоб виставити, в разі потреби, адекватну силу проти віроломства. І вірять більше в те, що саме це їх захистить. Ми ж від них отримали хорошу моральну підтримку.

— Власне, і самі прагнете підтримати тих, кому важко. Як бард ви нещодавно виступали перед пораненими солдатами…

— Так, у Фейсбуці київські барди кинули клич, я відгукнулася. Загалом нас було троє з клубу «Дім» — я, Александр Ворох, Александр Редич і поетеса Лілія Нечипоренко. Кожен з нас хотів висловити щось своє, підтримати хлопців. Перед цим я написала пісню «Присвята другу», який загинув під час АТО, і саме з нею мені хотілося виступити. Вона про людину високого морального духу, яка може вести за собою, яка виявилася для всіх дорогою і передала щось високе своїм побратимам. Пісня дуже сподобалась бійцям. А я відчула, що у них — різні настрої, навіть внутрішній конфлікт. В одних молодих, здається, призваних, було багато запитань, на які вони не могли знайти відповідей, і передусім — чому так бездарно нами командують? Також серед слухачів були один доброволець та десантники. Ось вони нічого не запитували, для них це робота і разом з тим внутрішнє усвідомлення, що вони мають боронити свою землю — і крапка. Така в них професія — військовий.

Я думаю так. Ми ж боремося за більш свідоме високорозвинене суспільство, і ми переможемо в цій війні «різних свідомостей», тому що людство не може не розвиватися. А те, що нині робить Росія — веде глобальний людський розвиток у прірву. Сутність і форми повинні змінюватися на кращі.

Отже, це не війна національностей, це війна ментальностей — рабської й вільної. І відбір буде за кращою — такий закон природи. На жаль, усе це ріже по живому… Але ці процеси неминучі, їх треба пройти.

Інна КОСЯНЧУК, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Ольга ДРОБОТ. Народилася у Ленінграді, в 1987 році закінчила Одеський політехнічний інститут. Нині живе в Києві, займається науковою діяльністю, викладач, кандидат психологічних наук.

Перші твори в жанрі авторської пісні написала на початку 90-х років. Нині в активі — близько 400 пісень і віршів, вийшло 2 альбоми. Лауреат Грушинського фестивалю авторської пісні. Бере участь у роботі бард-клубів «Дім» і «Арсенал» та літературно-поетичних клубів столиці. Мама трьох донечок.