Ви хочете звести майже казковий будинок за три дні? Скажете, що жартую. Ні, цілком серйозно. А ще ваш швидкобуд, зведений підрозділом ПАТ «Броварський завод будівельних конструкцій», буде екологічно чистим, енергозберігаючим і дешевшим, ніж у сусідів. Який секрет знають виробничники?

Що Америка запозичила в Броварах?

Перлітовий пісок будівельники всього світу використовують давно. Здавалося, здивувати маститих професіоналів було неможливо. І все-таки, коли американці побачили, що роблять із нього на Броварському заводі будівельних конструкцій, були захоплені. Звісно, діяли за принципом: «Вір, але перевір!». Тож технологія і вироби пройшли атестацію ще й за океаном. «Окей!» — вигукнули американці. Відлуння тієї оцінки покотилося світом, а майстри інновації не запишалися, не спочивають на лаврах, а важкою працею торують свій шлях далі. Від того легше стає їхнім замовникам.

Що ж зацікавило і здивувало недовірливих американців?

Першими у світі броварчани виготовили перлітобетонні блоки. Спрощено це пояснюють так. Пісок перемішують із цементом та водою. Суміш, яка утворюється, формується у блоки. Але які!

— Спучений перлітовий пісок та вироби на його основі — це те, що відрізняє наші екологічно чисті, теплі, економічні стінові матеріали від виробів інших підприємств, — розповідає головний технолог підприємства Борис Полігушко. — Стінові панелі, а також блоки — неперевершені за екологічними та теплофізичними показниками. Вони не горять. Саме виготовлення спученого перлітового піску і виробів на його основі допомогло подолати проблему виживання. Інноваційні стінові матеріали дали нам змогу споруджувати сучасне житло із високим рівнем збереження тепла. Наші будинки не потребують тепло- і звукоізоляції.

Виявляється, піском можна здивувати не лише американців, а й задовольнити найвибагливіших замовників. Колективу це вдається. Хоча спеціалізація в нього була іншою.

Робітники цеху стінових каменів формують перлітобетонні блоки. Фото автора

Нове життя старого підприємства

Відома істина: «Хто хоче працювати, шукає можливості, а хто не бажає — виправдання своєї бездіяльності». Михайло Дудар, якого 1988 року колектив обрав директором, працювати дуже хотів. Але умови на його долю випали найважчі. Не розгубився. Не схитрував, аби все продати, нажитися і накивати п’ятами. Левом кинувся захищати рідне дітище. Відстоював професійну честь, дбав про людей, які довірили йому свою долю.

Михайла Дудара, який очолив наглядову раду, цього року на командному містку змінив Микола Падій, котрий розпочинав працювати тут робітником і для якого підприємство — рідний дім.

Вони пригадують, що завод спеціалізувався на виробництві залізобетонних конструкцій промислового призначення.

За короткий час із цих конструкцій були змонтовані всі підприємства Броварського промислового вузла: велетень союзного значення — завод порошкової металургії, заводи пластмас, ремонтно-механічний, шиноремонтний, дещо пізніше — завод алюмінієвих будівельних конструкцій, фабрика верхнього дитячого трикотажу, домобудівний комбінат, професійно-технічне училище, а також цехи київських заводів «Більшовик», «Червоний екскаватор», Дарницького шовкового комбінату, мотоциклетного заводу, гумоазбестових виробів і взуттєвої фабрики у Білій Церкві, Обухівського картонного комбінату та шкірзаводу, радіозаводу, а також м’ясокомбінату в Чернігові, меблевої фабрики у Прилуках. Усього — понад півтори тисячі великих та малих підприємств! Це справді був гігант будівельної індустрії Київської області.

Відчутних ударів по економічній діяльності підприємства було завдано з перших місяців горбачовської перебудови. Хоч вона і передбачала перехід від адміністративно-командної системи управління на ринкові засади господарювання, але ці реформи мали непослідовний, половинчастий характер. Тоді було різко скорочено фінансування капітального будівництва нових промислових об’єктів та реконструкції діючих. Проте навіть в умовах розриву зв’язків із традиційними постачальниками сировини та замовниками тут зуміли деякі зберегти, інші відродити чи знайти нових партнерів.

Скрутні часи вдалося пережити насамперед завдяки ощадливому витрачанню фонду заробітної плати. Оборотних коштів, які колектив заробив, реалізовуючи товари народного споживання, вистачило для виплати заробітної плати протягом кількох років. Віднаходили способи компенсації заробітної плати продуктами харчування, взуттям, одягом, товарами народного споживання, які вимінювали за свою продукцію, бо тоді бартер був ледь не головним способом взаєморозрахунків. І сьогодні тут добрим словом пригадують колективи сільськогосподарських підприємств району, яким передавали збірний залізобетон, навіть фондові матеріали, а вони у свою чергу забезпечували заводчан продуктами харчування. А ще — здійснювали розрахунки за комунальні послуги працівників. Попри економічні труднощі, утримували на власному балансі дитячі садки, гуртожиток, їдальню. Все це дало змогу до певної міри стабілізувати кадровий потенціал, але без втрат не обійшлося.

Не розгубилися

Кінець 80-х і початок 90-х років ділять історію підприємства не лише хронологічно, вони стають водорозділом між новим і старим підходами до формування номенклатури продукції. Комбінат, який фактично залишився без замовлень, не мав ніяких перспектив для свого подальшого розвитку та існування. Очевидним став той факт, що наявний асортимент, орієнтований переважно на виготовлення конструкцій для спорудження приміщень промислового призначення, не тільки не сприятиме поступальному розвитку, а й взагалі збереженню заводу і колективу.

Загальнодержавні проблеми, спричинені непродуманою економічною політикою, призвели до різкого зменшення замовлень на спорудження великих промислових підприємств. Колектив переорієнтувався на принципово новий напрям діяльності — багатоповерхову житлову забудову із так званих «теплих» матеріалів власного виробництва. Виготовляти їх почали у 1994 році з перевагою перед іншими виробниками будматеріалів, бо на той час уже мали відпрацьовану технологію та цех із виробництва спученого перлітового піску.

Паралельно тут почали розвивати випуск товарів для населення. До цього спонукали і тодішні економічні реалії. Наприклад, урядова постанова 1990 року передбачала замороження обсягів заробітної плати на рівні попереднього року, водночас прибуток від реалізації товарів народного споживання податком не обкладали, і це давало змогу більш-менш гідно оцінювати трудовий вклад працівників. Якщо у 1990 році виготовили товарів народного споживання на 600 тисяч карбованців, то у попередньому цей показник вище 10 тисяч карбованців не сягав. Щоправда, виробництво цієї продукції вимагало більших трудозатрат, значних енергетичних ресурсів, але заради виживання потрібно було виготовляти перш за все те, що користувалося попитом. Саме із виробів заводу: фундаментних блоків та плит перекриттів споруджено більшість помешкань сельчан і броварчан, а також дачні будиночки.

Протягом двох років — із 1988-го по 1990-й — на підприємстві було змінено номенклатуру виробництва продукції на 87%, а протягом 1988—1994 років побудовано п’ять нових ліній з виготовлення багатопустотних залізобетонних виробів. Їх потужність та асортимент продукції можуть задовольняти потреби не лише власні, а й багатьох будівельних організацій Броварів та Києва. Інша справа, що через економічну кризу темпи спорудження житла істотно знизилися, бо потенційні інвестори не мають грошей на придбання квартир.

Вигода від виготовлення такого виду продукції полягала ще й у тому, що не було потреби здійснювати особливо складне технічне переоснащення. Таким чином тут заробили тоді достатньо коштів, на які придбали метал, обладнання та запасні частини до нього, поповнили фонд заробітної плати.

Паралельно з організаційними та технічними перетвореннями відбувався перехід на ринкові методи господарювання.

Прогнозуючи економічну ситуацію та шанси на виживання, тут дійшли висновку: поряд із головним напрямом діяльності — випуском різноманітних залізобетонних конструкцій, будівельних матеріалів, товарного бетону — повинні розвивати й інфраструктуру — спорудження із них сучасного житла.

Для цього поряд з існуючими на підприємстві було створено новий структурний підрозділ — госпрозрахункову будівельно-монтажну дільницю. Її колектив покликаний зводити житлові багатоповерхівки та об’єкти соцкульт?побуту із матеріалів власного виробництва. З часом цю дільницю було перетворено на філію, яку назвали «Будівельник». Її працівники професійно споруджують не лише житло, а й громадські об’єкти — магазини, склади тощо.

При проектуванні помешкань архітектори враховують підвищену потребу саме у малокімнатних квартирах, хоча там є і дво-, три- та п’ятикімнатні квартири у кількох модифікаціях. Крім того, каркасна структура будинку дає змогу об’єднати кілька квартир в одну.

Квартири заводу вигідно відрізняються від типових просторими вітальнями, великими кухнями, допоміжними приміщеннями із вбудованими меблями, а також індивідуальними лічильниками холодної та гарячої води, тепла, газу.

Головне нині, вважають на заводі, довести потенційним інвесторам — юридичним особам та індивідуальним забудовникам, що вкладені ними кошти вигідна справа, бо у порівнянні з житлом, яке пропонують інші забудовники, заводське має багато переваг, насамперед з енергоекономічних параметрів. Тобто ці будинки зберігають тепло взимку і прохолоду влітку, до того ж зведене з екологічно чистих матеріалів.

Водночас тут продовжують використовувати можливості з виробництва збірного залізобетону. Розуміють: держава, щоб забезпечити свою економічну незалежність, не може довго не будувати нові промислові об’єкти, або не здійснювати реконструкцію діючих. Тут не пішли шляхом багатьох аналогічних підприємств, керівництво яких поспішило порізати, пустити під прес та здати на металобрухт цілі виробничі лінії. У Броварах обладнання перебуває у робочому стані і готове до виготовлення будь-яких конструкцій. Тож на сьогодні воно стало унікальним, і на ньому можуть випускати різноманітну продукцію, яка часто-густо вкрай необхідна і користується попитом у замовників.

ВИГІДНО

Навіщо будівельникам... торф?

З торфу стін у будинках не зводять. Але, як показала практика, він — чудова альтернатива газу при виготовленні спученого перліту. І не тільки. Такого висновку тут дійшли, шукаючи замінник природного газу, ціни на який постійно зростають. Розпочинали із використання вугілля. За словами Миколи Падія, він трохи не так горить, як того треба піску. Спробували торф. Ефект найліпший для технології виробництва, адже вироби виходять найвищої якості. Для зменшення затрат — торф втричі дешевший, ніж газ, і його не треба транспортувати з Росії — родовища поруч.

Усе це врахували, і на торф переводять не лише виробництво перліту, а й усе. Для цього роблять відповідне переоснащення.

— А ще, — наголошує голова ради засновників акціонерного товариства Сергій Кузьменко, — на території заводу будують електростанцію, що працюватиме на торфі. Надлишкову електро- і теплоенергію вона подаватиме бюджетним установам міста за значно нижчою ціною, ніж вони сплачують тепер.

Прогрес? Так. Але дуже складно його забезпечити.