У радянські часи про «золотий вересень» 1939-го було написано чимало. Зазвичай у публікаціях вихваляли мудрість «керівної і спрямовуючої» компартії, натхненника і організатора її перемог — Йосипа Сталіна. А ось про те, як заходила Червона армія на землі Західної України, писали мало. Але теж у позитивному ключі. Мовляв, «трудящі з квітами в руках зустрічали визволителів». А про те, що тоді одразу тисячі людей захотіли покинути Волинь, не писали зовсім.
Поїзди в протилежних напрямках
Це вже за державної незалежності України стало можливим повідомити, що в межах дружби двох кривавих тиранів — Гітлера та Сталіна — у Володимирі-Волинському діяло представництво німецько-радянської комісії з депортації прикордонного населення. Щоб виїхати з визволеної території, потрібно було подати чиновникам довідки про німецьке походження когось із членів родини. Навіть померлого. І за кілька днів виїхати.
— Зробити це можна було до грудня 1940 року. У Володимирі на площі біля німецької комендатури, яка займалася депортацією до генерал-губернаторства (окупованої Польщі), щоденно збиралися тисячі приїжджих із сусідніх повітів, які прагнули пройти співбесіду і отримати дозвіл, — розповідає директор Володимир-Волинського історичного музею Володимир Стемковський. — Ці люди вже знали, яке визволення принесуть радянські війська. Тож набивалися в потяги так, що стояли на підніжках, їхали на дахах вагонів.
Підстава? Хата під бляхою
Тим часом брати зі сходу вже з вересня 1939-го ладнали тюрми, готували списки контрреволюціонерів. Підставою для цього стала прийнята у Кремлі таємна постанова Ради народних комісарів СРСР про депортацію населення західних областей України та Білорусії. Згідно з нею, пропонувалося Наркомторгу СРСР виділити Наркомлісу СРСР додаткове продовольство та промтоварні фонди на 21 тисячу сімей спецпереселенців-осадників.
І вже на Різдво 1940 року перші ешелони з родинами волинян з луцького залізничного вокзалу поїхали туди, де білі ведмеді гуляють. За іронією долі, на залізничній станції «Володимир-Волинський» поряд із потягом, яким виїжджали українці німецького походження до рейху та в Польщу, теж стояли вагони-товарняки. В них, як і в Луцьку, совєти як бидло заганяли українців, які цієї дуже морозної зими мали їхати до Сибіру. Разом із польськими осадниками піднімати землю несходиму відправили й представників української й польської інтелігенції, священиків, членів ОУН та інших політичних партій, учасників «Просвіти», польських офіцерів. Та й простих волинських селян, головною провиною яких було те, що «у них хата під бляхою».
Глумилися навіть словом «біженці»
Про те, що прислані Сталіним в Західну Україну «освободітєлі от гньота буржуазной Польші» перевозили людей, наче худобу, написано чимало. Не всім волинянами, як і представникам інших областей, через голод, холод, хвороби вдалося доїхати до місць призначення живими. Але головні випробування на людей, які звикли жити відносно вільно навіть в умовах національного тиску, що чинили поляки, чекали по прибутті.
— Доки ми самі собі не збудували бараків, то спали гуртом: чоловіки ліворуч, жінки праворуч. Це може здатися дивним, але більший інтерес викликав шматок хліба, ніж роздягнена молода жінка, — наводить свідчення однієї з бранок польський дослідник Войцех Пестка в книжці «До побачення в пеклі». — Вироки були різні: щонайменше років десять, п’ятнадцять. Але були й ті, хто мав двадцять. Шукали шпигунів, ворогів Сталіна. Люди зізнавалися в усьому. Кожна людина має певний рівень опірності, а потім перестає реагувати раціонально. Людей катували на допитах, виривали нігті, трощили пальці, мені про це не хочеться навіть згадувати, одразу перехоплює горло.
Як свідчить тільки нині розсекречений документ від 3 липня 1940 року — «Підсумкові дані про виселення біженців із західних областей України», на друге червня того року допомога братньому українському народові присланих Москвою опричників набрала неабияких обертів. Так, з Волинської області було вислано 45 555 осіб.
За цією статистикою — долі
Ще більшими ці цифри були у Львівській області. Тут від комуністичних репресій постраждали 61 219 сімей, членами яких були 122 328 українців, поляків, євреїв, представників інших національностей. Крім того, путівку в матушку-Росію чекісти виписали 27 993 одинакам. Усього з цього регіону відправили «виправлятися і будувати світле комуністичне майбутнє» 150 321 особу.
Такі самі процеси відбувалися у Рівненській, Тернопільській, Станіславській та Дрогобицькій областях. Протягом трьох хвиль відправки на «сибірські будови комунізму» вислали із Західної України в нелюдських умовах 92 464 родини, що складалися з 204 540 осіб. Додамо їх до 41 167 одинаків і отримуємо 245 707 понівечених, назавжди занапащених людських доль.
Ще трагічніше склалися долі тисяч волинян, які через любов до України, працьовитість, освіченість потрапили у в’язниці Луцька, Володимира-Волинського, Ковеля. Принаймні три тисячі людей «визволителі» розстріляли просто в тюрмах, без вироків судів. Для профілактики якихось непорозумінь. Або протидії — в майбутньому. За те, наприклад, що, як волинянин Микола Куделя, любили вірші Тараса Шевченка. І, звісно ж, з огляду на високу комуністично-революційну необхідність.
Щоб таке не повторилося
Волиняни, як і жителі інших областей Західної України, не забули про це.
Вони знають: у цьому світі не може бути такої мети, заради якої іншу людину можна зводити до рівня худоби. Бо і досі в області живі ті, хто може розповісти про російське пекло, з якого вони вирвалися.
І скільки існуватиме Волинь, вона пам’ятатиме: саме на Різдвяні свята її кращих синів і дочок комуністи, спадкоємці яких й нині залишаються вірними лакузами путінського режиму, із гвинтівками, під гавкіт тюремних собак почали вантажити у товарняки.
Повертаючись у сьогодення. Чи варто дивуватися, що реакцією на безмежну кривду, якою була не бачена раніше депортація народу з власної землі, стала армія без держави — УПА? І тому що постала вона саме на Волині? І що іншого майбутнього, ніж у Євросоюзі і в НАТО, більшість волинян не бачить?
Ми в Google+