Парадокси розпайованого поля

ВИРОБНИЦТВО

Прибутковість сільгоспземель на Житомирщині торік зросла вдвічі

Невеликого опитування вистачило, щоб пересвідчитися: навіть досвідчені аграрії переконані, що найвища орендна плата за земельні паї в області — в її південних чорноземних районах. Та насправді «рекордсменом» упродовж тривалого часу залишається поліська Олевщина, де оренда гектара поля торік обійшлася в середньому в 558,5 грн, до того ж, і збитки місцевих сільгосппідприємств у розрахунку на гектар ниви тут теж найвищі — 368,4 грн.

Орендовані паї — як банківський кредит?

На відміну від часів планово-адміністративної системи, коли про ефективність роботи судили насамперед за валовими обсягами виробництва, нині на першому місці — прибутковість. І тут аграріям Житомирщини є чим похвалитись, адже торік у розрахунку на кожен гектар сільгоспугідь отримано в середньому по 295,2 грн прибутку, що у 2,1 раза (!) більше, ніж позаторік. Не менш важливо, що вперше за останні роки віддача землі на Житомирщині перевищила рівень орендної плати. Не потрібно бути економістом, аби зрозуміти несправедливість ситуації, коли прибуток номінального власника земельного паю перевищував доходи того, хто обробляв землю, вкладаючи у неї чималі матеріально-технічні ресурси. Орендована земля має бути, образно кажучи, як банківський кредит, — якщо плата більша, ніж вигода, то який сенс його брати?

Стратегічне рішення про розпаювання земель свого часу певною мірою диктувалося прагненням перекласти соціальний захист сільських пенсіонерів, які по кілька місяців не отримували навіть мізерних за розміром пенсій, на плечі сільгоспвиробників. І не стільки економічною доцільністю, як «високими» інтересами передвиборної політики пояснювалося підписання Віктором Ющенком президентського указу про підвищення мінімальної плати за оренду земельних паїв удвічі — з 1,5 до 3% їхньої вартості.

Чим на практиці це обернулося, можна судити навіть за результатами успішного для аграріїв Житомирщини минулого року. За оренду земельних паїв громадянам нараховано 121 млн грн, а на вкрай необхідне оновлення машинно-тракторного парку вдалося спрямувати лише 95 млн грн. Ще більш вражаюче порівняння із сумами, виділеними торік на підтримку аграрної галузі, — 35 млн грн із державного і 1,6 млн грн з обласного бюджетів.

Зрозуміло, що орендна плата — значна допомога для селянських сімей і, насамперед, пенсіонерів. От лише торік середній розмір пенсій в області склав 997 грн, а середньомісячна зарплата працівників аграрної галузі — 1032 грн. Якщо відняти від неї утримані податки та інші обов’язкові відрахування, то виявиться, що працюючі отримують навіть менше від пенсіонерів. А з урахуванням того, що у семи з 23 районів області зарплати аграріїв не дотягують навіть до середньопенсійного рівня, ситуація стає ще гострішою.

Частка пенсіонерів серед орендодавців нині складає приблизно 55%. Решта — або вже «міські» спадкоємці колишніх колгоспників, або цілком працездатні сільські мешканці, «економічні стосунки» переважної більшості яких з діючими нині аграрними формуваннями зводяться до регулярного отримання кимось заробленої для них орендної плати. І якщо у віддалених поліських районах частка орендодавців-пенсіонерів сягає навіть 80%, то на чорноземному півдні області вже не рідкість, коли лише кожна четверта або навіть сьома гривня орендної плати припадає людям пенсійного віку. Тож керівникам успішних сільгосппідприємств області доводиться все частіше розводити руками, коли молоді за віком працівники запитують:

— Чим я винуватий, що землю ділили до мого повноліття, і чому зароблене мною йде не на користь господарства, громади чи держави, а тим, хто до землі реального стосунку вже не має?

Ідеться, до речі, аж ніяк не про мізерні суми. Наприклад, у п’яти чорноземних районах Житомирщини, на частку яких припадає 65% загальнообласного обсягу виплат за оренду землі, вони — на рівні бюджетних витрат на охорону здоров’я. Станом на 1 січня ц. р. 57% договорів оренди в області ще залишалися не переоформленими щодо вимоги плати за користування паями не менше 3% вартості землі.

Найдорожча земля там,  де її не цінують

Отож виникає цілком закономірне запитання: чи не занадто обтяжливий нинішній розмір орендної плати за землю?

— Те, що мало коштує, так і цінується, — вважає начальник управління агропромислового розвитку Житомирської облдержадміністрації Микола Дідківський. — А судячи з того, що не лише на чорноземному півдні області, а в багатьох ще донедавна малоцікавих для потенційних інвесторів поліських районах йде все запекліша конкурентна боротьба за право оренди земельних паїв, відносно висока плата за них вже нікого не відлякує. Більше того, вона стала свого роду «лакмусовим папірцем», що дає можливість виявляти лжеінвесторів. Адже ще донедавна чимало потенційних «латифундистів» просто «застовплювали» землю в надії згодом прибрати її до рук. Хоча поля не оброблялись, селяни своєчасно отримували мізерну на бідних поліських ∂рунтах орендну плату. Нині земля стає задорогою для тих, хто на ній не працює. Відтак місцеві органи влади допомагають людям розривати у судовому порядку договори оренди з тими горе-«бізнесовими» структурами, що ні земель за призначенням не використовують, ні з власниками паїв вже не розраховуються.

Яскравим доказом того, що реальна вартість навіть однакової за своїми характеристиками землі насамперед залежить від людей, які на ній працюють, служить приклад двох сусідніх районів — Ружинського і Попільнянського. Середня плата за оренду гектара земельних паїв тут склала торік 435,3 та 476,1 грн відповідно. Не особливо відрізняються і площі земель, які використовують сільгосппідприємства, — 55,0 та 53,1 тис. га. А от отриманий за підсумками року прибуток у розрахунку на гектар різниться у рази — 188,9 і 970,7 грн!

До речі, серед майже суцільно збиткових минулого року за підсумками роботи аграрної галузі поліських районів області на особливому місці — Новоград-Волинщина, де отримали 16,2 млн грн прибутку, що на 2 млн грн більше, ніж на приблизно рівних за площею чорноземах Бердичівщини. Про різницю природної родючості ∂рунтів у цих двох районах свідчить навіть розмір орендної плати за гектар землі — 223,1 та 381,1 грн. А ось отриманий за результатами роботи прибуток у розрахунку на гектар сільгоспугідь — 490,8 і 403,4 грн відповідно — вже засвідчує не менш істотний вплив людського фактора на результати господарювання.

На завершення залишається додати, що згадуваний на початку статті Олевський район став «рекордсменом» за збитковістю в розрахунку на гектар землі теж не стільки через низьку родючість, скільки через стан справ у місцевому агросекторі, який виявився «унікальним» навіть для Полісся, аж ніяк не сьогодні. Сільгосппідприємства Олевщини нині користуються 1,9 тис. га землі, що становить лише 4,9% наявних у районі площ. Це найнижчий в області показник як у натуральному, так і у відсотковому обчисленні. До того ж, значну частину полів складають хмільники, через що орендна плата за гектар тут найвища в області. Втім, небагатьом власникам земельних паїв, яким пощастило здати їх в оренду (це лише 3,1% розпайованих земель) радіти цьому не доводиться, бо в районі вкрай низький рівень розрахунків з орендної плати. Відтак маємо ще одне підтвердження того, що земля найдорожча там, де її… не цінують.