«У цім краю земля до неба горнеться,
А в росах світяться Тарасові сліди.
В Шевченкове, і в Будище, і в Моринці
Врочисто,
мов до храму, увійди».
Так написав поет А. Савченко. Ступімо ж і ми на цю святу землю, завітаймо у край дитинства світоча, в оспівані ним села, що нині об’єднані в Національний історико-культурний заповідник «Батьківщина поета».
«І над криницею верба»
У Моринцях, де народився майбутній пророк і прожив менш ніж два роки, за спогадами старожилів відтворено оселю Тарасового діда Якима Бойка, хату селянина-каторжанина Копія, каплицю. Донедавна численні туристи не обминали й хату чумака — ту саму, яка, за переказами, належала селянинові Мефодію Тютюннику, котрий, як і Тарасів батько, займався чумацьким промислом. Міцну, тесану в яворовий зруб, шиту сніпками будівлю викупили ще 1964 року художники, уродженці Шевченкового краю, й відтворили в ній інтер’єр ХІХ ст. Тепер, на жаль, цього імпровізованого етнографічного музею немає — давню оселю розібрали з метою так званої реконструкції. Віднедавна приймає відвідувачів її копія. Що з того вийшло? Послухаймо відомого на Черкащині краєзнавця Вадима Мицика, який поділився спогадами з місцевими журналістами: «Якось ми з дружиною відвідували Моринці. В садибі чумака було як у раю! Ми посиділи на призьбі, послухали спів пташок і ніби поспілкувалися зі своїми предками. Душу огорнули спокій, благодать, тиха радість. Невимовно шкода, що чумакову хату розібрали. Матимемо копію. Духу старої хати, який витає над піччю, покутом, образами, вже не повернути».
Після п’ятирічного проживання в Моринцях родина Григорія Шевченка наприкінці 1815-го повернулася на його батьківщину, в село Керелівку. На перших порах оселилися в батька, а незабаром перебралися на окрему садибу. Тут минуло дитинство й отроцтво Тараса (від 2 до 15 років), тут він формувався як особистість. Нині в Шевченковому (село перейменоване у 1929 році) є літературно-меморіальний музей Кобзаря. У сусідньому Будищі збереглася пам’ятка садово-паркового мистецтва ХІХ ст. — садиба поміщиків Енгельгардтів, де, за народними переказами, козачкував чотирнадцятирічний хлопчина. Маєток пережив царські і радянські часи — став храмом науки для дітвори. Нині тут завершується ремонт, невдовзі учні сядуть за парти, вони ж і стануть першими екскурсоводами в музеї поміщицького побуту, який відкриють у сусідніх приміщеннях маєтку.
Лише тричі за життя (в 1843, 1845 і востаннє в 1859 рр.) Шевченко зміг відвідати рідні місця. З болем і сумом згадував їх ледь не в кожному вірші, надто Керелівку, природа якої, пісні, побут, звичаї, устрій дали перші й основні враження майбутньому поетові. Перебуваючи в засланні у далекому суворому Новопетровську, він з великою любов’ю згадував й описував батьківську садибу в повісті «Княгиня» (1853 р.): «И вот стоит передо мною наша бедная, старая хата с потемневшей соломенной крышей и черным дымарем, а около хаты на причилку яблоня с краснобокими яблоками, а вокруг яблони цветник — любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки. А у ворот стоит старая развесистая верба с засохшей верхушкой, а за вербою стоит клуня, окруженная стогами жита, пшеницы и разного рода всякого хлеба, а за клуней по косогору пойдет уже сад. Да какой сад! Видал я на своем веку таки порядочные сады, как, например, Уманский и Петергофский, но что это за сады! Гроша не стоят в сравнении с нашим великолепным садом: густой, темный, тихий, словом, другого такого сада нет на всем свете…»
З малих років природа була вихователем Тараса. Старша сестра Катерина згадувала, що він, бувало, манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками… Гаї й сади, помісь фруктових і лісових дерев надавали характерних рис керелівському пейзажу. Опис їх знаходимо в багатьох творах поета. Як ось у вірші «Ми вкупочці колись росли…»:
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба.
Нагнулася, як та журба…
Ставок, гребелька, і вітряк
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляє
Попід горою; погорі
Cадочок темний...
«У пору дитинства Тараса Шевченка Моринці стояли серед лісу; ліс між Моринцями і Будищами доходив тоді до Керелівки; невеликий Боровичанський ліс за Боровиковим хутором входив у саме село Керелівку, — наводила спогади старожилів у фундаментальній праці «Паросток батьківського саду» екскурсовод музею в Шевченковому Любов Мулявко, котра трудилася в ньому в 1939—1941 роках. — Південно-західна частина села Керелівка, що зветься Кумпановим, у ті часи була хутором серед лісу… Згідно з оповідями Кумпанового, в садибах були старі дуби і липи такі великі, що «треба було втрьох, щоб обняти». А старі керелівчани пригадують суцільні сади, в яких фруктові дерева перемішувалися з лісовими і так густо, що «в селі видно було тільки дерева та небо, ані хат, ані постройок».
Отже, славився лісами тодішній Звенигородський повіт Київської губернії. Які ж то росли там дуби та липи, що «треба було втрьох, щоб обняти», можна не лише уявити, а й, на диво, побачити, завітавши до села, що його поет не раз згадував у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» та поемі «Гайдамаки»: в Будищах, у парку пана Енгельгардта, й досі підпирають небо велетенські дуби. Один з них народ називає Шевченковим.
— Не можна не радіти тому, що маємо живого свідка тих далеких сивих часів, — сказав при зустрічі директор Звенигородського лісгоспу Анатолій Проценко. — Під цим дубом, пишуть біографи, любив відпочивати наш знаменитий земляк. Дуб надихає нас на творення нових і нових лісів, на перетворення краю в самісінькому центрі України на зелений рай. Він надихає всіх, хто приїздить сюди, аби вклонитися землі, «яку сходив Тарас малими босими ногами». І надалі робитимемо все, аби ліси навколишні тішили душу.
Із жолудів Тарасового дуба
Саме так, із жолудів, зібраних у Будищах з реліктового дуба, якому, за різними джерелами, більш ніж півтисячі років, у Шевченковому лісництві на двох гектарах створили лісові культури.
— За переказами очевидців, — розповіли під час незабутньої екскурсії помічник лісничого Роман Відоменко і майстер Юрій Козаченко, — юний Тарас у дуплі віковічного дерева робив таємну схованку для своїх перших мистецьких творів. Дванадцять років тому з нагоди 188-ї річниці з дня народження Кобзаря працівники контори Лисянського лісгоспу, вшановуючи пам’ять відомого земляка, власноруч заклали це насадження. Аби зберегти для нащадків традиції шевченківської спадщини і продовжити життя дереву-патріарху, створили цілу діброву. Дубки прижилися й продовжують рости на радість усім нам, лісівникам і жителям малої батьківщини поета.
Лісництво це розміщене в Моринцях — село зеленою підковою з півночі, заходу та півдня оточують діброви. Виявляється, торік у нього був ювілей — виповнилося 100 літ. А докопався до першооснов колишній лісничий Григорій Лейбенко, котрий перебував на посаді з 1985 до 2004 р. Мені вдалося зустрітися з цією дивовижною, непосидючою в свої 73 роки людиною і дізнатися чимало цікавого з багатої історії. На жаль, рамки матеріалу не дають змоги переповісти її, однак бодай кілька фактів, почутих від Григорія Петровича, наведу.
— Ще 2002-го, — ділився дослідник, — я зібрав старожилів села, котрі свого часу працювали в лісі самі або їхні рідні, і ми дійшли думки, що лісництво почало свою організовану діяльність далекого 1913-го. До 1917 року землі від Херсонської губернії до наших країв належали графині Браницькій — маєток її розташовувався у Білій Церкві. Лісам у ХVІІІ столітті уваги приділяли мало, в них панував безлад. Зважаючи на це, указом графині 1913 року на території моринських масивів, у так званому Старо-Моринську, було сформовано лісництво. Першим лісничим був В’ячеслав Неминглавський, поляк за національністю, з чотирикласною освітою. Штатний розклад налічував 20 осіб, усі вважалися господарями лісу. Кожен лісник був зобов’язаний побудувати в межах свого обходу житло — курінь, мали вони так звану «бляху» — нагрудний знак з інформацією про особу та сигнальний ріг, який слугував засобом зв’язку й контролю за підлеглими. До обов’язків входило здійснювати обхід закріпленої ділянки (звідки й назва тих ділянок — обхід), обламувати сухі гілки, прибирати сухостій тощо. Така діяльність називалася санітарною охороною. Першу суцільну рубку провели 1921 року під селом Майданівка…
Цікаво, чи не так? Для небайдужих повідомлю, що Григорій Лейбенко підготував захопливу історичну розвідку «Лісівничій справі в Моринцях — 100 років», незабаром вона має вийти окремою брошурою. Ми ж повернемося до сьогоднішніх справ лісівників. Про їхні турботи розповідає директор Лисянського лісгоспу Володимир Штанько:
— Підприємство наше невелике, загальною площею 14,8 тисячі гектарів, має незначний обсяг промислової діяльності. Основну увагу, звісно, приділяємо лісокультурному виробництву. Займаємося й декоративним розсадництвом — торік виплекали майже 25 тисяч саджанців різних екзотів. Більшість відпустили селам, аби вони в якнайкращому вигляді підійшли до знаменної події в житті краю. На свято до нас приїдуть багато гостей…
І в сусідньому Звенигородському лісгоспі нині все пронизане підготовкою до ювілею Кобзаря. Серед добрих справ — сприяння у відновленні історичних і культурних пам’яток, пов’язаних з іменем поета, ремонт громадських об’єктів у селах, реставрація вітряка, того самого, що «з-за гаю крилами махає». Влітку заклали сквер біля пам’ятника Шевченкові й парк біля стадіону міста, на честь 200-річчя національного генія навесні планують створити із 200 дубків діброву. Уже вирощено прекрасний садивний матеріал у Пехівському лісництві — туди ми завітали разом з головним лісничим Сергієм Тлустим.
Зустріли нас лісничий Володимир Музиченко і людина-легенда краю, помічник лісничого Микола Бойко. І це не перебільшення — без Миколи Мефодійовича не обходиться, як кажуть, жодне свято. У рідному селі Ризине, в місцевій школі, лісгоспі. Він і дослідник місцевої історії, і літописець, й агроном, і навчитель…
На території лісництва є базовий розсадник лісгоспу площею 13,2 га. В одній із теплиць я побачив одиноку вербу. «Вона незвичайна, а є родичкою тієї, що під час заслання посадив у далекому Мангишлаку Тарас Григорович, — пояснив Микола Мефодійович. — Гілочку з неї 1967 року привіз із Казахстану Максим Рильський, її посадили в саду столичного університету імені Т. Г. Шевченка. Нам вдалося отримати тендітний паросток і виростити з нього майже метрове деревце.
На честь 200-річного ювілею ризинські школярі навесні посадять цю іменну вербу в центрі села. І вплететься вона своїми вітами у всеукраїнський вінок пам’яті, вінок шани великому Кобзареві.
Микола ПУГОВИЦЯ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+