ЕКСТРИМ

Підземний комплекс Софроніївського монастиря, в якому побував журналіст «УК», понад 800 років зберігає свої таємниці і вкрай неохоче відкриває їх перед мирянами

Ті, хто бодай раз побував на Чудній горі над величавим Сеймом, ніколи не забудуть невимовної краси і неповторності тамтешньої панорами. Скільки сягає зір — ліси, луки, стрічка ріки, що затікає під самісінькі небеса. Недарма узвишшя на околиці Нової Слободи нарекли Чудним, бо то й справді одне з див не лише Путивльського краю на Сумщині, а й усієї Слобожанщини та Полісся.

На дивній горі Чудній

А духовним діамантом цієї місцевості ось уже кілька століть залишається Софроніївський православний чоловічий монастир, у якому низка історичних споруд віком понад 400 років.

Утім, в «Історико-статистичному описі Софроніївської пустині» за 1837 рік стверджується, що вона заснована ще за часів хрещення Русі. Інша ж версія стверджує на користь монахів Києво-Печерської лаври, які в 40-х роках ХІІІ століття, залишивши стольний град, втекли сюди від навали монголо-татарських орд.

Саме з цих подій починається драматична і водночас таємничо-загадкова історія печерного комплексу, який за більш як вісім століть розрісся і вглиб, і вшир, ставши одним із значимих історичних об’єктів. Сьогодні це  унікальне підземне сплетіння ходів протяжністю понад півтори сотні метрів на глибині  до 12  метрів. Загальна ж протяжність ходів, які і дотепер залишаються засипаними, в кілька разів більша.

Але ці цифри неточні і відносні, бо повної підземної картини немає. Однак  навіть та частина, що вважається більш-менш дослідженою, таїть у собі безліч загадок і нез’ясованих питань. Хто прокладав ці тунелі? Коли саме? Куди вони ведуть? Скільки життів завершилося в келіях? Що там, під завалами?

Запитання, запитання… А відповідей немає і ніхто не знає, чи будуть. Є лише здогади, бажання бодай трішки відгорнути завісу таємничості та нез’ясованості. Хоча далеко не кожному і не завжди це вдається.

А ось побувати в підземеллі, пережити неймовірні відчуття прямої причетності до плинності часу, умовно повернутися на кілька століть тому — цілком реально. Тож коли випала така можливість, одразу нею скористалися.

Адреналін гарантовано

Ігумен Софроніївського монастиря ієромонах Діодор зустрів тепло і привітно. Провів міні-екскурсію територією пустині, що розпочала своє чергове відродження наприкінці 90-х років минулого століття.

Дізнавшись про бажання спуститися в печери, попрохав ієромонаха отця Луку, аби той супроводжував лабіринтами. Бо підземелля — не іграшка і не розвага.  Адже ходи влаштовані таким чином, що можна безконечно блукати колами і не знайти виходу.

Якщо авторові цих рядків така екскурсія випадала вперше, то цього не скажеш про Анатолія Луговського — путивльського краєзнавця, письменника, журналіста. Впродовж останніх кількох десятиріч він скрупульозно і наполегливо вивчає історію рідного краю, і в тому числі Софроніївського монастиря. У середині 1980-х років він уже відвідував  новослобідське підземелля.

Як пригадав Анатолій Васильович, тоді до нього в гості приїхав знайомий письменник з Москви. Працюючи над новим історичним романом, попрохав показати монастир, ознайомити з будівлями, їхньою історією. Дізнавшись про печери, аж засяяв од радості: оце те, що треба! Не тільки вдихне історичного повітря, а й «поганяє» адреналін, що не часто випадає.

Оскільки тоді вхід ще не був під замком на масивних дверях, вирішили взяти сірники і підшивку старих газет, що слугували б за смолоскип. Гість поліз у відкритий лаз першим, Анатолій за ним. Спершу все було так, як і планували. Запалювали газету, освітлюючи дорогу, зазирали до келій, вклонилися вівтарю Печерської церкви Пресвятої Богородиці… Тобто, не просто історична екзотика, а щось значно більше — захопливе, неймовірне, незвідане.

Та згодом газети скінчилися і — настав суцільний морок. Московський гість аж пополотнів: сказав, що йому вже не до адреналіну, а до чогось іншого,  і він не радий, що погодився на такі гострі мандри.

Спершу розгубився і Луговський. Куди йти — вперед? Назад? Ліворуч? Праворуч? Але ж так можна блукати навколо одного й того самого місця і не вийти на повітря.

Чи то Господня воля, чи то сама природа допомогла, але за якусь мить підземеллям почав гуляти протяг. Вітер дещо роздмухував попіл від спалених газет — ось по тому ледь помітному рожевому сліду і почали повертатися. Коли ж нарешті дісталися виходу, довго хрестилися, дякуючи небесам за порятунок.

Вівтар Печерської церкви Пресвятої Богородиці. Фото Володимира КОВАЛЕНКА

Від келії до келії…

Заздалегідь ще вдома озброївшись кишеньковими ліхтариками, швидко збагнули, наскільки вони безпорадні перед велетенським акумуляторним «світилом», з яким вийшов отець Лука. Таким можна пробити будь-яку темряву. Оглянувши нашу вдяганку, ієромонах пообіцяв повести акуратними ходами, аби не вимастилися у глей.

Дістав із кишені в рясі ключі, відімкнув замок і гостинно розчинив важкі скрипучі двері, за якими в глибину вели вузенькі східці. Та й сам спуск широким не назвеш — йти довелося майже упівбока: і щоб не вимаститися, і щоб протиснутися «коридором», що ставав чимдалі вужчим.

За кілька десятків метрів — перша зупинка. Потужний промінь ліхтаря вихоплює з темряви вівтар Печерської церкви Пресвятої Богородиці. Тут століттями правили службу, востаннє — наприкінці 1990-х,  коли почали відроджувати монастир. Залишається тільки здогадуватися, скільки ченців пройшли повз цей вівтар, скільки поклонів бачив він на своєму багаторічному віку.

Запалюємо три свічки, вдивляємося у тьмяні візерунки, кожен думає про своє, хоча, за великим рахунком, думки якщо й не однакові, то мало чим різняться — про тих, хто тут жив, молився, помирав…

Акуратно йдемо далі — доволі широким коридором, принаймні не доводиться втягувати голову в плечі. Аж ось поворот ліворуч, до першої келії, в якій колись жили затворники. Раптом щось зашелестіло, зашуміло — так, наче пролетів невидимий птах. Майже не помилилися: ліхтар світла, спрямований на стелю, вихоплює сімейство кажанів. Гнізд  не порахувати.

Та отець Лука на це не звертає уваги і попереджає: лаз вузький — якихось 60  сантиметрів,  треба ступати поволі, згинці, ледь не навкарачки, що й робимо. За якусь мить потрапляємо до келії — малесенької, не більше трьох квадратних метрів і приблизно 1,8 метра завввишки (відчув стелю, коли спробував був розігнутися. — Прим. О.В.). Так з напівопущеними головами і слухаємо розповідь нашого гіда.

Житіє святих

У цій кам’яній «довбанці» ченці жили роками (залежно від обраного «подвигу», на який прирікали себе в ім’я Господа). Зазвичай, зсередини замуровували себе, аби не було спокуси повернутися і ні на кого не нарікати у вічному усамітненні.

Їжу подавали через маленьке віконечко, прорубане збоку. Харчі  умовні: через день — кружка води, хліб, дещиця овочів… Одним їх вистачало на місяць-другий, іншим — на роки і більше: все залежало від фізичного здоров’я ченців. Про їхню смерть дізнавалися з віконечка: якщо протягом кількох днів кружка з водою і хліб залишалися стояти на «підвіконні», то … Тоді келію замуровували із зовнішнього боку, і таким чином це житло переставало слугувати живим затворникам.

Здавалося, саме тут можливий максимальний «подвиг», на який прирікали себе ченці. Однак за кілька хвилин після того, як викараскалися з келії, переконалися: межі випробуванням  немає. Отець Лука запропонував відвідати ще меншу келію, точніше, протиснутися до неї, бо лаз мав ширину близько півметра, а висота «кімнатки»  не перевищувала 1,2 метра. Тобто там можна тільки стояти напівзігнувшись, якомога глибше ввібравши голову в плечі.

Зрозумівши, що туди не дістатися, не вимастивши куртки, штанів і взуття, вирішили утриматися. А ось ієромонах, незважаючи на свій доволі високий зріст, майже накарачки  прудко прошмигнув лазом і вже в келії продемонстрував, у якій позі відпочивали ченці.

Спали вони напівлежачи чи напівсидячи — у видовбаних у стіні заглибинах. Про якусь зручність для голови, шиї чи витягнутих ніг говорити недоречно, бо простору вистачає хіба що для  ледь протягнутої руки. І не більше.

Коли отець Лука так само спритно виліз із мініатюрної келії, залишалося хіба що по-доброму позаздрити його хвацькості і гнучкості.

Скарби є доти, доки їх шукають

Проходячи лабіринтами, звернули увагу на численні  «пробоїни», отвори, заглибини в стінах — в одних місцях кам’яних (кладці  не менше 150 — 200 років),  в других — глиняних. З’ясували, що то сліди діяльності «чорних» археологів — шукачів скарбів. І для цього вони мали підстави.

Ще в середині ХVІІ століття, коли в монастирі жив преподобний Софроній, на честь якого названа пустинь, перед своєю смертю він заповів цінні скарби на потреби обителі. При цьому застеріг: коштовності знайдуть тоді, коли для будівництва і спорудження нових приміщень катастрофічно бракуватиме коштів.

Чи й справді так було, чи може, це просто красива легенда, однак той заповіт багатьом не давав спокою. Років зо 20 — 30 тому, озброєні металошукачами, «чорні» археологи блукали підземеллям, промацували стіни в надії, що спрацює детектор. Інколи він подавав сигнали. Ось тоді в хід ішли молотки, кирки, інше знаряддя. Але діставали … замуровані цвяхи, шматки заліза, і  не більше.

Почасти й нині знаходяться відчайдухи, яким ввижаються дармові коштовності. Щоправда,  монастир цілком обжитий і далеко не просто пролізти на його територію. Тож пристрасті навколо можливого скарбу вщухли і, як видається, навряд чи скоро відновляться. Бо більшість вірян  і мирян схиляються до думки, що то все-таки легенда — хоча й правдоподібна.

…Оскільки ми не переймалися цією спокусою, то найбільшим скарбом і цінністю стало яскраве сонце і білий-білий сніг на горі, куди вийшли після екскурсії. Довго звикали до світла, якого не бачили трохи більше двох годин. Однак їх цілком вистачило, аби збагнути, наскільки прекрасний і милий цей світ.