«Світова історія сьогодні оселилася в кожній українській домівці», — любить повторювати письменник, дипломат Юрій ЩЕРБАК.

І та історія, що оселилась у нас, крутіша за «Казино «Рояль». Принаймні книжки Юрія Щербака точно дають ці відчуття. На вулиці Антоновича, на Бесарабській площі чи в урядових кварталах відбуваються події, які дадуть фору найкрутішому серіалу.

Уперше ми обговорювали політичні антиутопії Юрія Миколайовича.

А цього разу цікавилися романом письменника, який стосується відновлення в Україні ядерної зброї.

— У вашому романі «Зброя судного дня» група відставних військових, учених, силовиків збирається, щоб створити підпільно атомну зброю. Звісно, що така справа потрапляє в сьогоденні очікування. І ваші симпатії як автора на боці змовників. А ті, хто дозволив її втратити, — антигерої. Але наскільки реально в 1991 році було втримати атомну зброю з огляду на наші тяжкі залежності? Можливо, антигерої діяли в межах історичної ситуації?

— Спочатку хочу зробити два уточнення. По-перше, коли росія звинуватила Україну в тому, що вона хоче виробляти ядерну зброю, то я подумав, що єдиним доказом того, що Україна готується відновити її, міг би бути мій роман «Зброя судного дня».

Більше ні доказів, ні підстав для таких тверджень не було. Україна не збиралася виробляти ядерну зброю. У мене був консультант під час написання роману, людина глибоко компетентна у цій царині. Вона прекрасно знає, як серйозно контролюють наші ядерні станції. В Україні десятки років працювала американська місія, яка контролює кожен грам плутонію. І жодних можливостей та намірів відновити зброю не було.

А тепер повернемося до ваших запитань. Станом на 1991 рік в Україні ми мали два види ядерної зброї. Перша — тактична. Це ракети з ядерними боєголовками. Були розташовані в районі Карпат.

У мене були добрі та довірливі стосунки із покійним першим Президентом Леонідом Кравчуком. І він розповідав мені, що як тільки Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року, то з москви радянській армії було дано наказ негайно вивезти з території України тактичну ядерну зброю.

Тактична ядерна зброя базується на ракетах, які мають невелику відстань для діяльності — 1000—2000 кілометрів, невелику потужність зарядів та мобільність. Фактично Україні була потрібна саме така — тактична ядерна зброя, яку дали змогу вивезти. І жодної можливості затримати це ні Леонід Кравчук, ні молода Українська держава не мали.  Про те, що ядерну зброю почали поспіхом вивозити із країни, Кравчук довідався пізніше. До речі, ядерну зброю було розміщено на території Чехословаччини та Німецької Демократичної Республіки. І одним з моментів конфронтації було те, що в Чехословаччині (так само, як і в нас) були голоси, які вимагали залишити зброю у себе в країні. Але щоб уникнути спроб привласнити цю зброю, було віддано наказ вивезти її з Чехословаччини та Німецької Демократичної Республіки. Так протягом року з території України було вивезено тактичну ядерну зброю. І на території України залишився інший вид зброї — зброї Судного дня, яка в разі застосування може спричинити кончину людства. Вона розміщувалася у великих шахтних приміщеннях на глибині дванадцятиповерхового будинку. Кожна ракета мала ціль і була спрямована на США, Велику Британію та Німеччину. І коли міністр оборони США та його заступник відвідали Україну і побачили карту ракет, спрямованих на штати, в яких жили їхні родини, вони жахнулися. Зброя, яка несла по шість боєголовок з ядерним зарядом з дальністю 8—10 тисяч кілометрів, не була потрібна Україні, бо Україна не збиралася вести ядерну війну, тим більше зі США.

Вони були далекосяжні, не були потрібні Україні. Але Кравчук створив робочу групу для вивчення проблем ядерної зброї. І вони пробували взяти її під контроль, та це не мало успіху. Вони не знайшли ні як відкривати, ні як контролювати ядерну зброю. Контроль за ракетами здійснював штаб стратегічних ракетних сил радянської армії, робив це у Світовому океані за допомогою обладнання, яке наводило ракети на ціль. І ці кораблі не були підпорядковані Україні. Тобто Україна в разі запуску такої ракети не могла нею керувати і спрямувати її туди, куди хотіла б. Тому всі розмови про контроль нами зброї марні, бо ми не могли контролювати.

— А якщо уявити, що тактична зброя в нас є, чи ми могли б завдати ядерного удару росії у відповідь?

— Якби ми мали бодай кілька боєзарядів. (Замислюється). Ракети ми маємо, ви знаєте, Південмаш виробляв потужні ракети. І навіть в разі заборони мати ракети дальністю понад 400 кілометрів Україна могла поставити бустер-двигуни, які давали дальність польоту від тисячі до двох тисяч кілометрів. І така зброя могла б бути чинником відстрашування росії і могла б бути корисною. Але тоді проти ядерного озброєння України категорично виступали Сполучені Штати та інші володарі ядерної зброї: Росія, Китай, Франція, Велика Британія. Весь клуб ядерних держав був категорично проти того, щоб Україна мала ядерну зброю. Більше того, були достовірні дані, що можливий спільний американсько-російський десант на наші бази, де зберігалася зброя, зокрема шахтні споруди, щоб спільно контролювати ядерну зброю. Були такі погрози. Тому ми були під сильним тиском великих держав, які й запропонували Будапештський меморандум, щоб Україна віддала ядерну зброю. Шансів втримати ядерну зброю майже не було. У романі я хотів максимально близько до історії відтворити ситуацію тих років. І ви знаєте українську національну звичку. О, стоїть танк близько, то слід узяти в господарство. Тому легко продовжити цю фантазію вже у книжці, що, мовляв, українці, які в темі, могли б узяти неоподаткований та необлікований плутоній, щоб продовжувати робити боєголовки. До речі, згадую в романі про те, як Янукович віддав запаси плутонію з харківського інституту, яких вистачило б на створення однієї-двох боєголовок. Він віддав за наказом рф.

— Янукович разом з Обамою «звільнив» Україну від збагаченого урану. Україну Обама розчарував. У США нині відбувся розворот у бік підтримки України. Наскільки стабільною буде ця політика? Чи ми застраховані від подальших перезавантажень після Байдена?

— Що стосується Байдена, то він не розверне політику США в інший бік і не стане на шлях розмов із путіним. Він не вважає за можливе мати справи з маніяком та соціопатом, охопленим ненавистю до України, Польщі, інших країн вільного світу. Байден не поверне. Однак вибори через два роки. І хоч Трампа, найімовірніше, не допустять, він має сильну підтримку. Економічна ситуація у США не є доброю, що не додає голосів ані Байдену, ані Демпартії. Існує небезпека, що президентом стане республіканець. З якого він буде крила? Поміркований республіканець? Чи трампіст? Невідомо. Якщо буде трампістський популіст, тоді ми не знаємо, як повернеться ситуація. Чи не змушуватимуть вони нас приймати умови путіна, щоб перестати надавати нам допомогу. Зараз американська допомога становить 56 мільярдів доларів, це неймовірна сума, яку можуть збільшити. І військова, і фінансова допомога — безпрецедентний факт в історії наших відносин. Але що станеться через два роки, чи виграє Байден та його прихильники — питання. Уже сьогодні прогнозують, що в листопаді на проміжних виборах Конгресу та Сенату можуть виграти республіканці. Можливі зміни, хоч прихильники і демократів, і республіканців запевняють нас: поки що зберігається консенсус підтримки України з боку тих двох партій. Як надовго це буде, велике і серйозне для нас питання.

— Але, закриваючи тему ядерної зброї, якщо говорити дуже гіпотетично, у нас є розумові ресурси для відновлення тактичної ядерної зброї?

— Одним з мотивів, який спонукав мене написати цей роман, була заява одного діяча про те, що Україна не має технічних можливостей створити ядерну зброю. Тоді я просто підскочив із крісла: шляк би його трафив. Бо навіть від нього я чув, що ми могли б створити бомбу за рік. Можливо, він заявив із пропагандистською метою. І я взявся за роман, щоб показати, що є люди послідовні. Вірю, що такі люди є.

— Ви не вперше порушуєте питання доцільності військового керування. Де правильний баланс між законністю та ручним керуванням у поствоєнній країні?

— Моя головна політична ідея і мій заповіт, і моє бачення майбутнього: Україна повинна пройти період військового керівництва країною для наведення бодай якогось порядку. Війна виявила брак кадрового потенціалу, кількість зрадників у силових структурах, прокурорській системі. Сотні діячів, які тримали в руках безпеку країни, виявилися агентами росії. І не всіх ще викрито. Я й зараз думаю, що в керівництві України є симпатики путіна. Тож ці люди, які пройшли війну та боролися за Україну, мають право створити основи нової України, яка повинна постати після нашої перемоги. Збройним силам України треба дати змогу виконувати їхню роль у захисті держави і політиці. Тут повна аналогія з Ізраїлем, де військові кола відіграють величезну роль у будівництві не лише армії. У всіх провідних ізраїльських компаніях, наглядових радах, директоратах є полковники та генерали ізраїльської армії. Існує консенсус у суспільстві, військові відіграють величезну роль. І не бачу нічого поганого, якщо на кілька років у нас буде встановлено прямий військовий режим, щоб привести до ладу розбурхане, анархізоване, недисципліноване суспільство і виробити основні правила державотворення, щоб не було ситуації, коли обирають злочинця чи когось, хто не має цінностей.

Нам слід Україну зробити українською. Без любові до України ми не переможемо. А любов до України — це демократичний український націоналізм.

Слід створювати нову ідеологію держави, де військо відіграватиме нову визначальну роль. Наприклад, генерал Ейзенхауер, який до війни був у США невідомим полковником, став видатним президентом США, який сприяв інфраструктурному відновленню США.

Нам потрібні не 200—300 партій, а дві-три могутні: соціал-демократичного або лейбористського спрямування, націонал-консервативного або ліберального. Але всі ці партії мають бути україноцентричними.

— Звучить привабливо. Але це тільки у ваших романах військові диктатори йдуть за власним бажанням у прямому ефірі за кілька років. Чи захотіли б військові в реалі, зробивши свою справу, піти?

— Хтозна, як буде. Але я не можу дивитися, як у політиці розкручується то базіка Хлєстаков, який віщає та подобається жінкам певного віку. То ще хтось — онука, друг, дружина — хтось порожній. Що це таке? Чому під час війни починаються ці ігри, замість того, щоб думати про повоєнну долю держави?! Ми не знаємо, якою буде перемога, чи не розділимося ми, як Корея. Не настільки я оптиміст, щоб думати, що ми на «абрамсі» проїдемося червоною площею. росія — божевільна нація, війна ще триватиме. І ми не знаємо, чи не втратимо частину території. Але в жодному разі не втратимо Запорізьку область, оскільки це енергетичне серце України, і не можна втрачати виходи на Чорне море, оскільки Україна тоді перетвориться на країну в кільці ворогів, що має вихід лише через Польщу та Румунію на Захід. Нам слід розуміти, які рамки перемоги та компромісів можуть бути, і вже варто проводити дискусію.

— У вашому романі майже цілковито нема Європи. Головні герої — США та Україна. Наскільки реальність скоригувала б ваше бачення регіонального контексту російсько-української війни? Наскільки несподіваною для вас була позиція Британії? Як би ви змінили своїх геополітичних героїв?

— Так. У мене в романі нема Європи Шольца, Європи Макрона. Це жалюгідні діячі, які приходять і йдуть.

кремль розбещував Європу, перетворюючи її політиків на свою дрібну клієнтуру. Приклад Шрьодера еталонний, як можна продати національні інтереси. Шрьодер судиться з Бундестагом, власним парламентом, який забрав у нього канцлерські привілеї через те, що той став лакеєм путіна. І таких політиків дуже багато, які ладні здати нас в режим путіна, не обстоюючи інтереси ЄС. Допомога від них крапає, як крапельниця для тяжкохворої людини.

Інтереси ЄС обстоює Литва, Польща і кілька країн, які на передньому краї битви з путіним. 

Європа не вірила в нашу перемогу. Натомість Америка була надійним партнером Польщі. Стратегічне партнерство між Польщею, Україною, Великою Британією та США — це основа і запорука нашої перемоги в боротьбі з рф.

— Ви піддаєте сумніву мінські угоди.

— Це були мертвонароджені документи, які народила Меркель. Похмура постать, колишня комсомолка, медіа писали про її зв’язки зі Штазі. І ми до кінця не знаємо тонкощів її стосунків з путіним. Україна була у трагічній фазі. Ми програвали битву на Донбасі. А вона диктувала мінські угоди. Вони були сконструйовані так, що виконати їх було неможливо. Фактично троянський кінь, щоб знищити Українську державу. Оголосити федералізацію та завести у Верховну Раду донбаських відморозків та путінську агентуру. І це ліквідувало б українську незалежність.

Історія ще скаже своє слово про діяльність Меркель. Уже в Німеччині лунають голоси, що вона наробила, так прив’язавши економіку до російських енергоносіїв. Це були капітулянтські угоди, які ставили Україну в положення сторони, яка вже програла війну.  

— Ми бачилися з вами перед війною. Чи ви дізналися щось нове про власний народ за ці місяці? Чи були у вас відкриття?

— Так, я дізнався. Це і прекрасні речі, і гіркі. Спочатку про неприємне. Коли наші жінки приїхали в Польщу, їх зустрічали волонтери, які говорили українською. Натомість ці жінки говорили російською. Я думаю, що вони або полонізуються, або вимагатимуть школи російською. Так хочеться сказати: що ви робите? З нами ведуть війну через російську мову, бо вас вважають росіянами, і наших вбивають безжально. Я не мовний екстреміст, але хоча б дітей вчили українською. Це мені дуже болить.

І хороше: коли я виїжджав з України, то, минаючи села, бачив на блокпостах немолодих дядьків, які стоять із коктейлями молотова й автоматами. І я подумав: «За кілька днів народ піднявся на визвольну боротьбу». Воістину народна війна. Народ не чекав рішень начальства. Він отримав і тактичні, і стратегічні перемоги, відстояли Київ, великі міста. Неймовірні відчуття, коли бачиш ЗСУ та волонтерів. Я зрозумів, що нація жива. І ми станемо сильною державою в повоєнній Європі.

Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ
(Надруковано зі скороченнями)