РОКИ І ДОЛІ

Жителі Батурина Микола та Борис Бокані через світлини 1933-го потрапили у сталінські табори

Зображення базарного дня на центральній вулиці Батурина має загадковий феномен: чим довше його розглядаєш, тим більше здається, що воно оживає. Ось баюра, з якої щойно вилізли замурзані льохи. Навкруг багато різномастих коней, які сумирно стоять в упряжі. Неподалік своїх пожитків спілкуються статечні господарі в картузах, перегукуються метушливі селянки у рясних спідницях та хустках. Спогорда поглядають з  возів причепурені міщанки у чепчиках, а одна, напевне, найповажніша, навіть під парасолькою. Базарувальники енергійно перемовляються, торгуються, сперечаються, доходять згоди… Ту чудову мить спіймав місцевий житель Микола Бокань, за походженням селянин, за покликанням і талантом — неабиякий фотомайстер.

Галасливий людський мурашник, зафіксований у 1909 році, навіть не підозрює, які потрясіння чекають на нього в недалекому майбутньому. Революція, колективізація, розкуркулення, репресії, продрозверстка і найстрашніше — Великий Голод… Не підозрює і сам фотограф про те, що трапиться з ним. Що його палка пристрасть — фіксувати на плівку різні життєві побутові епізоди, аби передати нащадкам правдиву розповідь про те, що відбувалося зі старшим поколінням, згодом буде засуджена тоталітарним режимом як контрреволюційна діяльність.

Найбільш тішить у цій історії те, про що не підозрювали і в НКВС, намагаючись стерти з лиця землі навіть пам’ять про батуринського літописця. Набиваючи теки «переконливими доказами», ревні стражі нового порядку самі спрацювали проти себе: давні архіви, розсекречені органами СБУ, донесли до наших днів жахливі свідчення про Голодомор 1930-х років. Серед них і фотографії Миколи Боканя та його 28-річного сина Бориса, записи Миколи Федоровича, протоколи допиту.

Документальне свідчення проти геноциду українського народу. Фотограф Микола Бокань — крайній праворуч. Фото зроблено Борисом, його сином

За маленьку скориночку цілували ноги…

Працівники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» здійснили велику роботу із збирання спогадів жителів селища про Миколу Боканя та часи Голодомору. Про долю фотомайстра розповіла науковий співробітник заповідника Юлія Блажко: «Батьки-селяни, маючи певний достаток, відправили хлопця служити до власника конотопського фотоательє Серебренника. Через якийсь час Микола повернувся, придбав фотоапарат відомої уже в ті часи фірми «Кодак» та все потрібне обладнання і почав заробляти на хліб власними знімками. Крім того, аматор багато фотографував і для задоволення. Фіксував усе, що йому подобалося: краєвиди, людей, різні події. Тепер ті столітні світлини — справжні знахідки для істориків та краєзнавців, оскільки дають уявлення про тодішній Батурин».

З покоління в покоління передавали жителі селища розповіді про особливості характеру та неординарну особистість Миколи Боканя. Приміром,  донька куми Боканів Олени Русакової зі слів матері  розповіла, що односельці вважали Миколу диваком, хоч і віддавали належне його хисту. Чоловік був дуже начитаним і цікавим співрозмовником: «Взірцем для нього вважався російський письменник Лев Толстой, погляди якого на життя й навколишню дійсність він поділяв. Микола Бокань і його дружина Василина мали семеро дітей, одного із синів назвали на честь Толстого Левом. Тяжко доводилось їхній сім’ї у голодовку в 30-ті роки».

Виявляється, радянська влада знайшла привід, аби розкуркулити батька родини, що й так ледь зводила кінці з кінцями. Хату безжально відібрали, і Бокані змушені були побудувати собі напівземляну халупку біля перехрестя доріг, куди й перебралися.

У 1933—1934 роках охлялим від голоду землякам стало не до фотографій. Ось який спогад про ті жахливі часи уродженки Батурина Євгенії Осипової знайшла в архіві НІКЗ «Гетьманська столиця» науковий співробітник Наталія Халимон: «Я працювала в колгоспі «Червоний маяк» свинаркою. Ми ходили по полю, збирали підмерзлу картоплю і пекли з неї млинці. Якось мати напекла млинців із просяної луски, усі поїли і нічого, а батько 1882 року народження ледве не вмер, цілий тиждень лежав пластом. Сусіди їли  черепашки з річки Сейм, цим і врятувалися від смерті.

Через Батурин проходило дуже багато голодних людей, просили з’їсти будь-що, ладні були віддати за їжу все — одяг, золото, різні речі. У кого були харчі, наживались на людському горі. І своїх голодних односельців було багато. Було, йдемо з поля, а діти малі лежать посеред дороги і просять хоч крихітку хліба. У мене була маленька суха скоринка, я її смоктала під час роботи, щоб приглушити голод. Віддала цю скоринку діткам, а вони почали обціловувати мені ноги. За маленьку обсмоктану скориночку!»

Батуринський ярмарок (1909 рік). Фото Миколи БОКАНЯ

Упав і не піднявся

Сімейству Боканів не було з чого годуватися. Діти хворіли і пухли від голоду. На одній зі знайдених  СБУ світлин зображено родину за столом, де на обід подано лише пісну юшку. У правому кутку  рукою Миколи Федоровича виведено: «300 днів (триста!) без шматка хліба до мізерного обіду. 2.ІV.1933р.».

«Один із синів Миколи Боканя Костянтин найнявся в артіль працювати за харчі. Робота була тяжкою, а годували абияк. Виснажений хлопець знепритомнів просто в полі. Через кілька годин тихо відійшов», — продовжує розповідь Юлія Блажко.

На довідці з лікарні причиною смерті зазначено: «Виснаження». А на синовій могилі батько встановив табличку, вказавши справжню причину трагедії: «Бокань Костянтин Миколайович. Помер 30 червня 1933 року на полі від непосильної праці в колгоспі і недоїдання».

Оскільки на світлині біля могили  зображено Миколу Федоровича, то зрозуміло, що фотографував його син Борис, який цілком поділяв батькові погляди. До речі, про решту дітей цього сказати не можна. На час арешту батька й сина у 1937 році велика сім’я фактично розпалася.

У справі як доказ про антирадянську агітацію був фотомонтаж Миколи Боканя. Це всі дев’ятеро членів його родини з підписом: «Сім’я, яких на світі багато і які страждають безцільно». На кожному обличчі — паперова смужка з підписом, з якої можна збагнути, як склалася доля синів і доньки Боканів. Найстарший Микола давно вже мешкав окремо, Костя помер, Володя, за словами батька, «пішов старцювати», Ганна, Лев і Олександр «пішли проїдати крадене», тобто працювати на новий режим.

Зі спогадів дружини троюрідного племінника Миколи Федоровича,  діти Боканів зазнали лихої долі. Дружина Васса доживала віку сама. Лев, який працював на пошті в Батурині разом із сестрою-продавщицею Анною,  давали свідчення проти батька і брата, підкресливши, що не  схвалюють їхніх контрреволюційних поглядів.

Останні кадри коштували життя 

Заарештовані  наполягали, що винними себе не вважають, оскільки фіксували дійсність такою, як вона є. Зрештою після тривалого слідства обом було присуджено сталінські табори: Миколі Федоровичу — 8, Борисові — 5 років.

Односельці вважали, що обидва Бокані померли в ув’язненні. Однак молодшому науковому співробітникові НІКЗ «Гетьманська столиця» Олександрові Семенюку вдалося натрапити на інші свідчення, які надав  житель Батурина колишній військовослужбовець Володимир Задко. Він розповів, що про долю Миколи Боканя дізнався від прапорщика батуринських військових таборів Павла Сергієнка 1930 року народження.

«Якось у 1942 році йому довелося бути в центрі селища, коли через Батурин здійснювала марш угорська військова частина. Вона рухалася дорогою Київ — Москва і дерев’яним мостом, збудованим окупантами, — переповів розказане прапорщиком Володимир Петрович. — Ось тоді він побачив, як військові тягли дуже побитого чоловіка, впізнати якого було складно через знівечене обличчя.

Хтось поблизу запитав, хто той бідолаха, а інший очевидець відповів, що то місцевий фотограф Микола Бокань. Він, мовляв, з’явився в Батурині у перші місяці війни. Жив у рідних, фотографував. Та коли спробував зробити знімки, як марширує угорська частина, його грубо зупинили, зажадали пояснень. Та, як це буває на війні, особливо й не слухали: розбили фотоапарат, а господаря збили з ніг і жорстоко побили. Потім забрали з собою. Трохи згодом пролунала автоматна черга».

Працівники заповідника знайшли багато світлин Миколи Боканя. Вони продовжують пошукову роботу з надією, що колись матимуть повне зібрання робіт фотомайстра.

Миколу та Бориса Боканів реабілітовано у 1990 році.