Одна з аудиторій Київського національного університету імені Тараса Шевченка була заповнена вщерть: студенти стояли біля дверей, між рядами, сиділи на підлозі біля трибуни. Кому не пощастило — ловили кожне слово режисера в коридорі.

«Поводир» — фільм про розстріл кобзарів у 1932 році. Стрічка представлятиме Україну в номінації «Фільм іноземною мовою» на наступну кінопремію «Оскар». Саме тому студенти-фольклористи подарували режисерові плетену солом’яну фігурку-берегиню з натяком на статуетку «Оскар».

Бачить той, хто не втратив надії

У фільмі вигадана лише історія хлопчика-іноземця, який став поводирем незрячого бандуриста. Решта — факти репресій. Після його перегляду не вийде сказати: «Це лише фільм». Він не залишає байдужим, люди не стримують сліз.

Під час неформальної розмови з режисером студенти зізнавалися: хоч і відомо, як усе закінчиться, до останньої хвилини сподіваєшся на краще.

— Історія Голодомору — це історія кари українському народу за повстання, — каже Олесь Санін. — Можна знищити героя, але не можна знищити культуру. Ми мусимо розказати історію про те, що можна знищити людей, а пісню вбити неможливо. Хтось почує цю пісню, повірить у неї — збере навколо себе військо, відбудує свою фортецю, поверне незалежність держави.

Режисер розповів, що шукав алегорії, які давали б змогу говорити про Голодомор у жанрі історичної драми. Час Голодомору в його фільмі — як туман, коли люди не знають, куди вони далі ступлять, і цим схожі на незрячих. У такі моменти бачить тільки той, хто не втратив надію. У фільмі це незрячий бандурист Іван Кочерга, який бачив світло всередині себе.

«Поводир» навряд чи сподобається критикам, бо режисер свідомо порушив усі закони жанру. Але фільм розкаже цю історію мільйонам людей. За кілька тижнів від дня виходу його вже подивились понад двісті тисяч українців. За касовими зборами фільм бореться з відомими голлівудськими блокбастерами.

Олесь Санін отримав чимало відгуків на фільм від іноземців. Люди з інших країн кажуть, що після перегляду зрозуміли, чому українці взимку вийшли з «коктейлями Молотова» і дерев’яними щитами на озброєних силовиків.

Головне — довіра глядача

Під час роботи над фільмом знімальна група зіткнулася з багатьма труднощами. Складно було, наприклад, знайти місце для хати Орисі. Музеї просто неба не підходили, бо це хатки в джунглях, яких не видно крізь дерева. А старі фото показували, що в селах було небагато дерев — кожне мало давати користь, фрукти або хоч тінь. Тому казали: села як на тарілочці.

У фільмі приблизно одну хвилину показують трактор McCormick, зроблений з американських запчастин першого дня роботи харківського заводу. Він простояв 70 років на постаменті перед заводом. Коли підприємство викупили, власник продав усе на металобрухт. Трактор зберегли колекціонери, які й надали його для зйомок.

— Ми знімали так, ніби камера перебуває в тому часі, — каже Олесь Санін. — Була копітка робота з декораціями, костюмами. Ніщо не мало знищити довіри глядача.

Про вовка і шматочок хліба

Завдяки фільмам режисер розуміє психологію людей на сході України. Коли знімав стрічку про шахтарів, то побачив таке: чоловік, якому залишалося кілька днів до виходу на пенсію, засунув руку в транспортер і йому відрубало два пальці. Тоді компенсацію за травму на виробництві платили завжди, а заробітну плату і пенсію затримували роками. І шахтар вирішив стати калікою, щоб утримувати сім’ю.

Донбас завжди жив із завищеною планкою насильства, його там бачили щодня — і побутове, і виробниче. До мами звертались із матюками. У шахтарських містечках знали, що батько міг не повернутися з роботи, а похорони не були трагедією. Звичним було й те, що діти лізуть у копанки, бо для дорослих вони завузькі. Це відчуття крові з дитинства робить з людини вовка.

— У «Поводирі» є епізод, коли хлопчик Пітер каже: «Як побачиш вовка з людськими очима, дай йому шматочок хліба, тоді він перетвориться на людину», — розповідає режисер. — Нині теж можна побачити когось із вовчими очима — усміхніться, це робить дива.

Насамкінець. Деякі кінотеатри на сході відмовляються показувати фільм — бояться непередбачуваної реакції. Проте люди у багатьох містечках дуже просять показати це кіно. Тому режисер з друзями за власні кошти купили кінопроектори, екрани і відправили фільм у військові частини. У Слов’янську і Краматорську його планують показати у театральних залах.

Анастасія ГАЛАТА  
для «Урядового кур’єра»