Із правнучкою засновника психоаналізу Зигмунда Фрейда та дочкою найвисокооплачуванішого художника сучасності Люсьєна Фрейда Лючією МакАдам Фрейд ми познайомилися у Львові, де відома британська художниця вперше в Україні представила свою нову серію робіт «Ігри розуму».

— Пані Люсі, коли ви збагнули, що хочете займатися тільки малюванням?

— Не одразу, хоч малювала завжди, відколи себе пам’ятаю. У нашому домі завжди панувала мистецька атмосфера. У дитинстві малює кожна дитина, а в нашій сім’ї, окрім мене та молодшої сестри, малювала мама. Завжди відчувала, що маю хист до образотворчого мистецтва. Тому на Різдво традиційно під ялинкою знаходила фарби, пензлі, олівці й усе інше для малювання. Тоді всією сім’єю брали в руки аркуші паперу, фарби й сідали творити. Зазвичай відтворювали на папері картини, які бачили за вікном власного дому, — вулицю, будинки, дерева.

Фото з сайту news.mail.ru

— А що підштовхнуло до вибору?

 — З вибором було нелегко. Та перше визнання у 10 років, коли мою роботу (а це був один із пейзажів, побачених за вікном) визнали найкращою, вплинуло на вибір. Після школи роздумувала над тим, щоб навчатися малярства професійно, та були застереження: боялася, що мої роботи, мій почерк, хоч би що створила, неодмінно порівнюватимуть із батьковими. Тому довго відкладала прийняття рішення, хоч продовжувала малювати, брала уроки, працювала над собою, багато читала, але професійну освіту здобула лише згодом.

Уже пізніше, коли у зрілому віці познайомилась із батьком (мати забрала дітей і пішла від нього, коли дівчатка були ще зовсім маленькими, бо був він ще тим, як каже пані Люсі, серцеїдом: лише від офіційних шлюбів у нього 13 (!) дітей. — О. М.), почала цікавитися батьковою лінією, його творчістю, знаменитим прадідусем Зигмундом Фрейдом.

— Тоді й прийшло відчуття власної ідентичності?

 — Прагнення відчути зв’язок з батьковою лінією було завжди, попри те, що багато років не бачились. Однак серйозно зацікавилась (і це була друга спроба), коли отримувала ступінь із мистецтва, потрібно було підготувати проект — розкрити тему власної ідентичності. Уже у студентські роки усвідомила свою належність до родини легенди психоаналізу Зигмунда Фрейда. Стала глибше вивчати роботи прадіда, малярський доробок батька. Та не можу сказати, що вони мали особливий вплив на мою творчість.

Через сімейні обставини з батьком спілкувалися нечасто. Звісно, я знала, що Люсьєн Фрейд — найвідоміший художник сучасності. Але цього не афішувала. Тоді вперше публічно розповіла колегам, ким є насправді, не побоялася назвати своє прізвище (на той час її ім’я було відомим у світі мистецтва. — О.М.), розповісти про відому родину. Відтоді стосунки з батьком налагоджувалися, міцнішали.

— Ви вперше у Львові, звідки ваше коріння. Бажання побувати на землі дідів-прадідів — експромт?

— На рівні підсвідомості завжди відчувала якийсь природний зв’язок з Україною і Галичиною, звідки родом прадідусь і прабабуся (родина переїхала з Галичини в Одесу, а звідтіля в Німеччину, потім осіла у Відні. Зигмунд Фрейд став відомим австрійським лікарем, а в часи нацистської окупації частині родини вдалося втекти в Англію, дехто загинув у концтаборах. — О.М.). У дитинстві, граючись із сестрою, ми, так би мовити, пробували на смак українські слова, називали одна одну українськими іменами. Тому у Львові, де я вперше, почуваюся дуже природно, затишно і комфортно. Так, як буває лише вдома. Мені тут подобається.

Моє коріння з України, і я маю намір краще пізнати цей край. Хочу вивчити його історію, культуру. Кількох днів, звісно, замало, щоб пізнати абсолютно невідому країну. Сподіваюся наступного разу, коли приїду з новою виставкою, побути тут довше і матиму таку нагоду відкрити її для себе .

— Нинішній приїзд в Україну планували чи це експромт?

— Саме рішення спонтанне. Погодилася привезти свою виставку до Львова на пропозицію керівника благодійного фонду Гері Боумена. А ще мене запевнили, що роботи експонуватимуть у дуже пристойній галереї. І дуже задоволена: мистецька галерея, яку створили у Британському клубі, — справді чудове місце з надзвичайною атмосферою.

Та якщо рішення приймала блискавично, то над експозицію працювала майже дев’ять місяців. Спершу обдумувала тематику виставки. Згодом взялася за роботу. Хоч могла вибрати щось із раніше написаних робіт, вирішила зробити абсолютно нові твори. Тематику підказала одна розмова. Ну не годиться правнучці батька психоаналізу постати перед аудиторією з квіточками, портретами, мусить бути щось глибше, серйозніше. Завжди тяжіла до філософських речей. Тому вирішила для себе: це будуть «Ігри розуму». Сама назва має подвійне значення і тому співзвучна зі мною. У буквальному сенсі це інтелектуальні ігри, такі, як шахи чи покер, проте вона має також прихований і глибший зміст: ідеться про ігри, в які люди граються в житті. Замість того, щоб малювати портрет людини візуальний, спробувала зробити портрет ізсередини не анатомічно, а відобразити внутрішній світ, простежити паралелі між думками про себе і лінією поведінки людини у житті. Спеціально для цієї виставки обрала техніку монопринту, оскільки саме вона якнайкраще гармонує з темою: перш ніж виготовити зображення, потрібно все як слід продумати, спланувати й оцінити: так само, як вирахувати ризик в інтелектуальній грі. Є певні навички, які треба мати, щоб бути успішним у грі в карти. Також ці навички потрібні, щоб бути успішним у житті. У грі є елементи, що даються одразу. Це можна назвати фатумом, і є те, як ними скористаються люди. Кожен має власну стратегію, мислить на свій лад. Це пошук портрета зсередини голови.

Хоч посвяти Зигмундові Фрейду і немає, свою виставку присвятила знаменитому прадідові.

— Не відлякує ризик змарнувати власну працю?

— Ця техніка дає відчуття ризику, і вже тому мені цікаво творити. А я людина ризику й азарту! У моєму випадку ризик і азарт полягають у тому, що картина, яка народжувалася в моїй уяві (так нелегко і поступово), може бути втрачена під час друку, так і не матеріалізувавшись, адже невідомо, яким буде результат. Коли задумане здійснюється, я неймовірно щаслива.

Окрім цього, складний і трудомісткий сам процес: робота над картиною може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. Та є й переваги в роботі над багатошаровим полотном: автор має змогу щось додати, чимось доповнити.

— Вам нецікаво писати просто портрети, пейзажі, переносити на полотно картини побаченого чи створеного в уяві? Самі ускладнюєте собі завдання, малюючи те, що зазвичай більшість ретельно ховає від стороннього ока?

— Чому ж! Залюбки беруся за пейзажі, портрети. Люблю писати на полотні олійними фарбами. Та якщо щиро, мені ближчі абстракції. Почуваюся в них як риба у воді. Насправді мене більше цікавить не те, що на поверхні, а те, що всередині, й передовсім стосунки між людьми. Мені цікавіше пізнати природу людських почуттів. Фрейдівські гени таки даються взнаки.

— Така інтелектуальна праця не виснажує? А на якій тематиці відпочиваєте?

— Іноді й справді таки втомлює копирсання у чужих головах. Тоді, як кажете, відпочиваю на легшій тематиці: беруся за портрети, пейзажі. Дозволяю собі мандрувати поміж тематикою, техніками.

— Зі своїми роботами розстаєтеся легко?

— Якби ж то! Але в цьому є позитив: зібрала чималу колекцію власних робіт, що дає змогу організовувати виставки, перфоманси, інсталяцію.

— А яка із робіт вам подобається особливо?

— З тих, які експонуються на виставці у Львові, вважаю особливою «Сон». Це не портрет людини, яка перебуває в замріяному стані, майже стані сну, а спроба побачити процеси, які відбуваються в голові (не на фізіологічному рівні). Людина спить, а її мозковий центр напружено працює, роздумує. Що переважає в цей час — розум чи почуття? Сама я керуюся більше почуттями, аніж включаю раціо.

— Це і є та найкраща з ваших робіт?

— Найкращу (а так зазвичай відповідають митці) ще не написано. Що буде на ній зображено, важко сказати. Але впевнена, на ній буде те, що ще ніхто і ніколи не зображав. Подумки малюю її в уяві.

— Ваші сини художниками не стали?

— Діти не займаються малярством професійно, хоч і старший 27-річний Пітер, і 25-річний Джеймс добре малюють, і їхня праця (інженер та дизайнер) все-таки тісно пов’язана з мистецтвом.

У школі зі старшим сином стався кумедний випадок: учні писали тест на IQ, і результат Пітера був не просто високим, а надзвичайно високим. Мене запросили до школи, щоб вирішити, що робити з малим генієм. Пропонували різні варіанти, куди віддати сина на навчання. Я подякувала за таке піклування і попросила дозволити дитині побути просто дитиною. Чи прийдуть до мистецтва, не беруся прогнозувати — все залежатиме від них самих. Можливо, талант (а вони обидва його мають) таки змусить їх рано чи пізно взяти в руки пензель.

— Для вас мистецтво — спосіб висловлення власного «Я» чи заробляння грошей?

— У прагматичному світі мистецтво не може бути основним джерелом доходів, бо тоді це вже не стовідсоткова творчість. Щоб догодити тому, хто замовляє, чи покупцеві, доводиться думати, аби робота сподобалася замовникові, задля цього доводиться підганяти її під певні рамки. Хтось може так робити. Це не для мене. Для мене важливо сказати те, що думаю я.

— Коли творите свої полотна, хто ви більше — психолог, філософ чи художник?

— Від кожного потроху. Але на той час у мені домінує митець. Я — просто художник Люсі!

ДОСЬЄ «УК»

Лючія МакАдам ФРЕЙД. Народилась у Лондоні. Навчалась у Вімбілдонській школі мистецтв, згодом — у Королівській академічній школі. Роботи художниці, яка неодноразово ставала переможницею численних міжнародних конкурсів, експонували у престижних виставкових залах Mayfair Art Club, Mall Galleries, Originals Contemporary Printmaking Show та the Royal Academy Schools. Її полотна продаються на найбільших аукціонах Christies, Bonhams та Sotheby’s. 

Оксана МЕЛЬНИК, 
«Урядовий кур’єр»