Дороги, які у цих селищах ведуть до моря, на початку нинішнього літа вражають порожнечею і тишею. Зазвичай із початком курортного сезону на найближчих до берега шляхах, перетворених на імпровізовані базари, можна було протиснутися тільки боком. Нині у червні більшість магазинів, кафе, торговельних яток та інших закладів зачинено, бо їхні багаторічні клієнти не поспішають відвідати улюблені місця відпочинку.

«Немов чума прийшла!» — мимоволі подумав уголос, вражений аномальною пусткою. «Ще й яка чума! — погодився місцевий житель. — Спершу вона захопила Донецьк, а потім приперлася в Широкине, звідки до нас рукою сягнути».

Неважко здогадатися, що саме через близькість до гарячої точки поблизу Маріуполя про повноцінний курортний сезон у донецькому Приазов’ї, на жаль, не йдеться.

Житло все-таки здають

У приморському Мелекіному залпи і потужні вибухи найдужче чути ввечері, а іноді вони змушують позирати в той бік вранці та вдень. Тому звичні й поширені тут оголошення про здавання житла трохи нагадують глас волаючого у пустелі або потребують доповнення: «Для екстремалів і любителів гострих вражень». А ось тутешні жителі призвичаїлися і побоюються тільки одного: повторення долі майже зруйнованого села Широкиного.

«Бойові дії на узбережжі, поблизу наших домівок, змусили прикусити язики навіть тих односельців, які недавно підтримували самопроголошену «ДНР», — ділиться спостереженнями місцева жителька. — Принаймні, вони тепер уже не горять бажанням зустрічати «визволителів», від яких у різні боки повтікали їхні однодумці у Широкиному».

Однак фанатів сусіда-агресора також ще вистачає: вночі вони замальовують українську символіку чи виводять на парканах проукраїнських активістів свастику, пишуть лайки й нісенітниці.

По-літньому припікає сонце, яскраво виблискує море і ваблять піщані пляжі. А тим часом сільський голова Володимир Попович переймається іншою порою року. «Головна проблема для нас — не літній сезон, а те, якою буде зима, — каже він. — Дві третини наших жителів опалюють будинки вугіллям, а до нас і досі не завезли жодної машини палива! Якщо так буде й надалі, люди почнуть запасатися дровами, вирубуючи довколишні посадки».

У приморському населеному пункті цілком закономірно із занепокоєнням зазирають у майбутню зиму, бо тут улітку заробляють на зиму. Через брак хоч якогось виробництва (агроцехи та рибцех закрито) місцеві живуть із курортного сезону, здаючи відпочивальникам житло, продаючи городину тощо. Тепер надій отримати кошти від гостей узбережжя поменшало, тож мелекінцям доводиться шукати інші шляхи поповнення родинних бюджетів, а ще запасатися на зиму паливом і харчами.

Однак Мелекіне не назвеш депресивною територією. Навпаки, треба віддати належне керівникам та місцевому активу, які навіть за таких умов підтримують стабільність життя в селі. Приміром, тут триває ямковий ремонт доріг і вимощують тротуар завдовжки понад 700 метрів. А нещодавно, вшанувавши пам’ять земляків, загиблих під час Другої світової війни, відкрили алею Слави і реконструювали меморіал льотчикам, літаки яких збили над населеним пунктом у 1943 році. До вересня коштом громадських активістів збираються перепоховати морських десантників, які визволяли узбережжя від німецько-фашистських загарбників. Готуються відзначати 180-річчя села Білосарайська Коса, де досі показує шлях суднам найстаріший на узбережжі маяк.

Отже, жителі території, поблизу якої тривають бойові дії, намагаються не здаватися складнощам і розв’язують поточні проблеми, пам’ятаючи про майбутнє. «Ми не знаємо, що нас очікує завтра, але переконані, що зможемо подолати всі труднощі, якщо наші не здадуть Широкиного, — зітхає місцевий активіст. — Страшно навіть уявити, що на нас тоді чекає».

А збоку гримить війна

Приазовська Ялта, заснована греками-переселенцями із Криму, — селище дуже цікаве й колоритне. Ще недавно тут завдяки ініціативі нинішнього голови Першотравневої райдержадміністрації Дмитра Черниці, який раніше очолював селищну раду, спромоглися спекти найбільшу в Україні паску завважки 2 тонни, виготовили унікальну карту держави з… тисячі чебуреків, спекли чебурек завдовжки 2 метри.

Проте поряд із різноманітними національними святами-фестивалями «прославилася» Ялта ще й з іншим. Торік на початку березня місцевий священнослужитель оперативно відреагував на дозвіл Ради Федерації вводити війська на територію України і вивісив на недобудованому храмі прапор Росії. Свої дії він назвав «відновленням історичної справедливості», проігнорувавши те, що абсолютну більшість населення Ялти становлять українці та греки. До речі, отець править тут службу й досі, а цей факт тільки змушує багатьох односельців повторювати колись сказане: «Я віруюча людина і тому не ходжу до церкви».

Ялту, яку колись називали перлиною Приазов’я, на початку нинішнього літа важко назвати курортним селищем. Відпочивальників нема. Місцеві жителі опинилися заручниками ситуації.

«У селищі не було референдуму, коли в Донецьку люди повірили казкам. Вийшло ж зовсім не те, що їм обіцяли, — розповідає секретар селищної ради Дмитро Мінаєв. — На відміну від них, ми живемо нормально, але не почуваємося безпечно, бо часто чуємо вибухи з боку Широкиного. Також про бойові дії нагадують люди, які тікають від війни і шукають у нас притулку».

За минулий рік на території селищної ради зареєстрували майже 10 тисяч вимушених переселенців. Дехто з них незабаром повернувся додому чи поїхав углиб України, але майже 400 людей осіли тут. Тоді місцевим керівникам довелося задіяти всі резерви, щоб надати людям потрібну допомогу. Насамперед вони потребували житла, харчів, медикаментів, роботи. І це попри те, що знайти роботу і для тутешніх — проблема із проблем.

Місцеві жителі з ностальгією згадують часи, коли за сезон сонячну Ялту, де розташована понад сотня баз відпочинку, відвідували 200—250 тисяч відпочивальників. Тепер тут позбулися ілюзій щодо повноцінного сезону. Проте літо ніхто не скасовував: більш як тисячу малюків готові приймати два дитячі табори, працюватимуть бази маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча та деяких інших потужних підприємств. На жаль, об’єктивною перешкодою на шляху до моря стала система перепусток. Навіть тих, хто хотів би приїхати на відпочинок, не приваблює перспектива довго «зависати» на блокпостах: приміром, через це на дорогу з Донецька до Маріуполя (115 кілометрів) доводиться витрачати 5—6 годин.

ПРЯМА МОВА

Володимир ПОПОВИЧ, голова Мелекінської сільської ради:

—  Доля літнього сезону залежить від того, як розгортатимуться події в Широкиному. До гарячої точки від нас морем дуже близько, тут добре чути вибухи. З огляду на це на узбережжі готувалися до курортного сезону не так активно, як завжди. Розуміли, що у небезпечну зону мало хто наважиться поїхати. Раніше наш звичний контингент — шахтарі та їхні родини з Донецької й Луганської областей, а також гості з Росії та Білорусі. А хто тепер ризикне сюди навідатися? Хоч і власники більшості баз відпочинку, і всі жителі узбережжя та відповідна інфраструктура готові зустрічати відпочивальників.