Алла МАЛІЄНКО
для «Урядового кур’єра»

До Земельного управління Броварського району на Київщині мене привели справи із впорядкування своєї земельної ділянки. На цих 0,06 га, як записано у рішенні місцевої сільради, для ведення садівництва, порпаємося  з 1989 року. Але досі не приватизували своє добро.

Хто мав справу з отриманням державного акта на право власності на земельні ділянки, той мене зрозуміє. Окрім марно витраченого часу, численних  черг, необхідно запастися ще й неабияким терпінням. Але що поробиш, приватизація — справа необхідна.

Отож, маючи на руках оригінали, копії, свідчення сусідів, різні дозволи, йду до управління Держкомзему у Броварському районі.

На моє запитання, хто останній у довжелезній черзі, люди роздратовано відповідають:

— Уже ніхто, сказали більше не записуватися, приймати не будуть.

—То ще ж тільки 9 година ранку?!

— Ну й що, треба не спати так довго, а чергу займати о 4 годині, — посміхається у вуса останній у черзі.

У черзі — люд досвідчений, багатьом вже довелося кілька разів пройти «білчине» коло. Розповіли мені багато. Щоб закріпити  інформацію, прямую до кабінету під номером три. Інспектор управління порадила звернутися до землевпорядної організації, яка займається виготовленням технічної документації. Мовляв, це у нашому приміщенні, на першому поверсі. Ось і добре, зраділа я, не доведеться далеко їздити.

Справді, на першому поверсі у вестибюлі — відгороджене пластиком приміщення з вивіскою «Автотранс ЛС». Заходжу, вітаюся. У кімнаті троє працівників. Запитую, до кого звернутися щодо землевпорядкування. «До мене», — відповідає молодик років 25-ти у розкішному керівному кріслі. Переповідаю йому свої клопоти.

 — Так ви будете оформлять, чи як? — запитує.

 — Можливо. А скільки коштуватимуть мені послуги вашої організації?

— Сім тисяч гривень, — відповідає молодик, не кліпнувши оком.

— Ого! А за що така солідна сума? — цікавлюся.

І тут з моїм співрозмовником сталося щось неймовірне. Мов ошпарений, підхопився він з крісла і перейшов на лайку.

— Хто ти така, щоб я розказував? Це — комерційна таємниця! Вийди з кабінету.

Скажу відверто, з таким нахабством я зіткнулася вперше. Навіть розгубилася.

— Чому ви так розмовляєте? Я ж відвідувач, запитую у справі. Та й документи в мене є. Ось моє посвідчення. Чому ви так зі мною поводитеся? Ви ж працюєте з людьми.

Та мене вже ніхто не чув. За мить керівний молодик опинився біля мене, вихопив службове посвідчення, пакет з моїх рук і почав… штовхати мене за двері. В моїх руках залишились тільки обірвані ручки від пакета. Стою, приголомшена. Куди це я потрапила? Ну, околиця Броварів, але ж не таке дике місце, де не діють закони і норми суспільних відносин.

 А мій кривдник не вщухає. Чую крізь двері: дає наказ співробітникам — дівчині і хлопцеві.

— Ви нічого не чули й не бачили. Я тут не був. — А сам тим часом телефонує комусь по мобільному і говорить: «Тут прийшла якась журналістка і допитується, скільки що коштує»…

Можна й далі переповідати про колоритні вирази, які злітали з його вуст. Але чи варто?

Тож повернулася я до Києва ні з чим. Посвідчення кривдник не віддав. Колеги заспокоюють і дивуються — чому не викликала міліцію? Це ж хуліганство з нападом. А й справді, думаю, чому? Ще не пізно. Звертаюся до міліції. І тут… У районному відділенні відповідають: а ми вже отримали скаргу від Василькова Юрія Миколайовича, колишнього депутата райради, нині безробітного. Він скаржиться на вас, громадянко, що ви причепилися до нього з якимись запитаннями, а він там не працює, а тільки прийшов влаштовуватися на посаду керівника землевпорядної організації «Автотранс ЛС»… Отака броварська пригода…