Віднедавна в Україні часто згадують ганебну Мюнхенську змову, наслідком якої стала втрата незалежності Чехословаччини та окупація її гітлерівською Німеччиною. Чому згадують, зрозуміло: теперішня Європа, як і тоді, воліє загравати з агресором і умилостивити його дрібними подачками, а не дати відсіч, і тим лише заохочує. Шкода лише, що мало згадують про першопричину, з якої Захід підтримав гітлерівські зазіхання на частину Чехословаччини, — проблему так званих судетських німців.

Річ у тім, що на заході довоєнної Чехословаччини, у Судетській області, компактно жила велика громада етнічних німців — понад 3,5 мільйона, близько 23% населення країни. У тій області було зосереджено значну частину промислового потенціалу республіки — зокрема хімічні заводи. Тож не дивно, що саме Судети стали головним об’єктом гітлерівського паннімецького націоналізму. Як і їхні послідовники в Кремлі, нацисти всіляко поширювали думку, ніби Німеччина має бути всюди, де лунає німецька мова.

Там, де німці становили більшість, вони створили спільноту, яка трималася ізольовано від решти країни не лише в мовному, культурному та освітньому, а й в економічному й навіть політичному сенсі. У знаменитому празькому Карловому університеті існувало відділення, де викладали німецькою мовою, про школи нічого й казати. Навіть у парламенті депутати-німці мали право виступати рідною мовою.

Чехословацька влада пробувала провадити політику асиміляції, зокрема від державних службовців вимагали обов’язкового знання чеської мови, але це дало зворотний ефект — адже під боком був великий захисник «пригноблених» німців, сонцесяйний фюрер, якому можна було поскаржитися на утиски.

Нацисти Гітлера всіляко підігрівали античехословацькі настрої у німецькомовній спільноті. На виборах 1935 року переконливу перемогу здобула Судетсько-німецька партія, що обстоювала відокремлення Судетів і приєднання їх до нацистської Німеччини. Тож не кажіть, що народ завжди правий! Очолив партію Конрад Гейнляйн, колишній банкір і голова товариства спортивної гімнастики, без жодного політичного досвіду — «нове обличчя», і в нас таких полюбляють.

Гейнляйн і його заступник Карл Франк отримали з Німеччини настанову: висувати чехословацькому уряду дедалі новіші вимоги — такі, які неможливо виконати, і так постійно підігрівати політичну напруженість. Завдяки таким діям уряди Великої Британії та Франції відмовилися від надання Чехословаччині військової допомоги під час імовірного конфлікту з Німеччиною, натомість закликали до діалогу і порозуміння із поплічниками Гейнляйна. Це так само було перемогою дипломатії Гітлера над західноєвропейською демократією, як і теперішні дії Путіна.

Мало того, за наказом Гітлера на території Чехословаччини було створено так званий Добровольчий корпус судетських німців, або Німецько-судетський легіон, — воєнізовану організацію, подібну до добре нам знайомої «самооборони Криму» (або ж Донбасу). Основну масу «ополчення» становили кримінальні та декласовані елементи. За вказівкою з Рейху, вони з жовтня 1937-го організовували масові безлади, а з вересня 1938 року розпочали збройні напади на державні установи у Судетах. Бойовики Гейнляйна вчинили понад 200 терористичних актів, убили понад 100 людей, близько двох тисяч було викрадено та переправлено до Німеччини — здебільшого державних чиновників, офіцерів армії та жандармерії тощо.

Після анексії Німеччиною Судетів, а згодом і всієї Чехословаччини «ополченці» стали непотрібними через їхню слабку підготовку та вкрай низьку дисципліну. Тож корпус судетських німців розформували, зате Конрадові Гейнляйну дали звання обергрупенфюрера СС.

Утім, після вигнання нацистів із Чехословаччини для судетських німців настали чорні часи — тепер вони справді отримали всі підстави нарікати на переслідування, але слухати їхні скарги було вже нікому. Навесні і влітку 1945 року судетські німці були зобов’язані регулярно відмічатися в поліції, мусили носити нашивки з літерою N (німець) або пов’язки зі свастикою. Їм було заборонено без дозволу полишати місце перебування, розмовляти німецькою у громадських місцях, мати радіо і телефони тощо.

Та це був лише початок. З осені за декретом президента Чехословацької республіки Едуарда Бенеша німці підлягали депортації, яку розпочали негайно. Вона часто відбувалася примусово, у нелюдських умовах, частина депортованих загинула, перш ніж дісталася нової батьківщини.

А на території Німеччини їм теж було не з медом. Більшість депортованих тримали у таборах і використовували на найважчих роботах з відновлення зруйнованої інфраструктури країни.

Тепер на території Чехії лише приблизно 40 тисяч осіб називають себе німцями. У Німеччині нащадки колишніх судетських німців створюють земляцтва, про те, що їхні предки здебільшого самі спричинили обставини, в яких опинилися, воліють не згадувати.

Який із цієї історії робимо висновок для України? А такий: право націй на самовизначення — річ добра, але якщо заради цього чинять ворожі дії проти країни, де живеш, то це державна зрада, і її треба припиняти негайно й рішуче. Якщо потурати змовникам з агресором, наслідки будуть погані і для країни, і зрештою для самих змовників.