Професор
Олександр КОВАЛЕНКО

Найдавніше місто Чернігово-Сіверського краю — стародавній Любеч — цього року відзначає 1130 років з часу першої літописної згадки. Поселення  виникло на лівому березі Дніпра, заселеному ще в ті часи, коли, за одним з найдавніших літописів — «Повістю минулих літ», «розлилися, як весняні води, слов’яни по землі…». І в тому самому  літописному джерелі знаходимо першу згадку про Любеч, датовану 882 роком.

…Тільки птахи з високості, привільно линучи над густими непрохідними лісами та поселеннями уздовж могутнього Дніпра, могли в усій красі побачити стрімкий хід величавих лодій із яскравим орнаментом на вітрилах і те, що на своєму шляху вони зустріли лише два укріплені міста — Смоленськ і Любеч. Численній дружині хоробрих воїв, які супроводжували майбутнього київського князя Олега (згодом названого Віщим) та довіреного йому молодшого сина варязького конунга Рюрика — княжича Ігоря, нічого не варто було захопити обидві фортеці й посадити там своїх намісників.

Ще гордовито височіли просто неба строгі язичницькі боги і юному Києву тільки-но належало колись стати «матір’ю городів руських», та вже поплив у його бік поки що малолітній дід майбутнього Хрестителя Русі — князя Володимира Великого. Позаду залишився Любеч, у бік якого історія кине ще не один погляд…

Похід східноєвропейським шляхом від Новгорода Великого вниз по Дніпру, який вів «з варяг у греки», став переломним моментом в історії Стародавньої Русі: це рік об’єднання двох її частин — північної й південної — новгородської і київської. Тобто контекст, у якому вперше з’являється Любеч, сказати б, на історичній арені, — серйозний.

Про часи, бурхливі хвилі яких не до кінця приборкали навіть гостро відточені пера літописців, розповідає директор інституту історії, етнології та правознавства ім. О.М. Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка професор Олександр КОВАЛЕНКО.

— Олександре Борисовичу, яким було на той час місто, яку роль відігравало?

— Археологи — дослідники місцевих старожитностей — запевняють на підставі своїх знахідок, що місто на той час було чималим населеним пунктом зі значним ремісничо-торговельним населенням. Цей профіль занять місцевої людності пережив століття і тисячоліття, і навіть в сучасному Любечі ось ця реміснича, промислова, торговельна жилка продовжує пульсувати, власне, вона й зробила Любеч Любечем.

Коли це об’єднання двох частин Русі відбулося і постала потужна — одна з найбільших у Європі — середньовічних держав, то Любеч не загубився, він залишився важливим форпостом на Дніпрі, більш того,  контролював великий торговельний шлях на далеких ще північних підступах до Києва.

Любеч був настільки відомим, що згадується у трактаті візантійського імператора Константина Багрянородного «Про управління державою» — згадка принагідна, але слід у пам’яті століть лишився.

З давньоруським Любечем пов’язано життя і діяльність кількох помітних, а може, й видатних історичних постатей того часу. Вважається, що одним з посадників, намісників київських у Любечі був такий собі Мал Любечанин, довкола якого й сьогодні точаться дискусії у науковому середовищі, оскільки дехто в ньому вбачає древлянського князя Мала. І заслуговує на увагу гіпотеза, що Мал Любечанин — це батько билинного богатиря Добрині і його сестри Малуші, яка стала матір’ю великого київського князя Володимира Святославича.

 

Найвищий пагорб Любеча  — Замкова гора. Фото Миколи ТИЩЕНКА 

— «Повість минулих літ» у цьому плані лаконічна: Малуша, мовляв, ключниця Ольжина: «Не хочу роззувати сина рабині, а хочу за Ярополка», — спогорда відмовляє сватам Володимира полоцька княжна Рогнеда. Тож найбільш вражаючу художню версію життя знаменитої любечанки та її брата, дружинника Святослава, а згодом — боярина і радника, новгородського посадника, напевне, викладено у романах Семена Скляренка. На вашу думку, письменник був близький до істини?

— На жаль, джерел лишилося мало. Хоч рівноапостольний князь Володимир став святим і було впорядковано його житіє, але приватні сюжети там майже не фігурують. Семен Скляренко — письменник, який дуже добре знав історію. Історики мають до нього не так уже й багато претензій. Він уловив дух часу і скористався мізерною інформацією писемних джерел, реконструював тодішню дійсність на цілком реальній підставі. Запропонувати якусь іншу гіпотезу дослідникові майже неможливо.

— Як ви зазначили, місто не загубилося у давньоруській державі.  Що цьому сприяло?

— У середині ХІІ ст. (про це літописи скупо, але розповідають) Любеч був спалений під час чергової міжусобиці смоленським князем Ростиславом, трохи пізніше його спалили половці. Але місто, попри всі випробування, що випали на його долю на світанку нашої історії, щоразу оновлювалося і поверталося до життя, адже розташовувалося у настільки вигідній з багатьох точок зору місцині, що його там просто не могло не бути. Прийшли вороги, сплюндрували, пішли геть, а Любеч знову повертається до життя — як торгове і ремісниче місто, як фортеця, як гавань із пристанню.

— Ви людина, яка переймається поверненням стародавньому місту колишньої слави. Розкажіть: що нині для цього робиться?

— Першим поштовхом до відродження міста стало відзначення тисячоліття знаменитого з’їзду князів, що відбувся у Любечі 1097 року за князювання в Чернігові Володимира Мономаха. Пам’ятаєте: «каждо да держить отчину свою»? Ми тоді й конференцію провели, і книжку видали. Але справді серйозна і цілеспрямована робота над створенням історико-архітектурного музейного комплексу «Древній Любеч» розпочалася лише в останні роки.

Торік на дніпровському схилі біля ближньої печери нарешті було встановлено пам’ятник уродженцю цих місць преподобному Антонію — основоположникові чернецтва на Русі, фундаторові Києво-Печерської лаври та Чернігівського монастиря на Болдиній горі. Ще юнаком Антоній на схилі однієї з любецьких гір викопав печеру для усамітнення й молитовного спілкування з Господом. Пізніше тут існував Любецький Антоніївський монастир, у якому було створено знаменитий «Любецький синодик», що містить унікальні відомості з історії Сіверського краю ХІІІ—ХІV століть.

Збереглася ще така пам’ятка цивільної архітектури, як кам’яниця Павла Полуботка — її нещодавно реставрували, тепер черга за музеєфікацією.

Вхід до Антонієвої печери, де щороку в липні правиться служба, на яку сходяться жителі з навколишніх сіл України і Білорусії

— А як щодо археологічних розкопок?

— Великий інтерес викликає найвищий пагорб Любеча — Замкова гора. В середині минулого століття кілька сезонів поспіль там працювала серйозна археологічна експедиція під керівництвом Бориса Рибакова — видатного без перебільшення історика і археолога. Він розкопав більшу частину гори і на підставі розкопок графічно реконструював побудований Володимиром Мономахом князівський замок.  Це єдина більш-менш достовірна реконструкція князівського замку давньоруської доби не тільки Любеча, а й усієї стародавньої Русі. На жаль, таким пам’яткам не судилося зберегтися у століттях, оскільки головний будівельний матеріал — деревина — не витримує випробування часом. Замок оперізували міцні вали з дубових зрубів, нижче йшов укріплений посад, де мешкали ремісники й торговці. А в пониззі, в заплаві Дніпра, був подол і там же дніпровська гавань та майстерні, де місцеві корабели споруджували  дерев’яні судна.

Невідомо, час чи люди, але згодом замок знищили. Опісля, нашаровуючи шар за шаром, відбудовали його і литовські, і польські князі, і козаки. Цікаво, що у ХІV—XVІІ ст. в Любечі сформувалася унікальна військово-службова спільнота, що вела родовід від давньоруських дружинників і навіть назва за цим прошарком затвердилася: лю?бець?ка шляхта. Це  військово?службова людність, яка перебувала на межі між простолюдом і шляхетською верствою. Вона зберігала вірність православ’ю, знайшла себе в козацькому війську і посіла старшинські посади. Нині чимало сучасних мешканців цих місць є прямими нащадками тих любецьких шляхетських родин. Це теж дуже цікава сторінка регіональної історії.

На базі нашого університету створено археологічну експедицію, яка веде розкопки біля печери Антонія та на Замковій горі, де не встиг докопати Рибаков. Уже три сезони наші студенти і викладачі досліджують рештки княжого замку. А ще ми створили в Любечі навчально-наукову станцію університету.

— Цікавий щорічний фестиваль традиційної слов’янської культури та бойових єдиноборств «Київська Русь»…

— Безперечно. Ми — наукові куратори цього проекту, тому дуже приємно спостерігати за зростанням його популярності: якщо в перші роки приїздили фестивалити сотні гостей, то тепер уже — тисячі.

Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олександр КОВАЛЕНКО. Народився  1951 року в Чернігові. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут імені М. В. Гоголя. На освітянській ниві з 1976-го, а нинішню посаду обіймає з 2009 року. За сумісництвом керує Чернігівським відділенням Інституту української археології та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Автор понад 400 наукових і науково-методичних публікацій. Директор Інституту історії, етнології та правознавства ім. О.М. Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук, професор.