Нині мало хто пам’ятає, як у домашніх умовах робили полотно з конопель. А то ж було справжнє мистецтво! Воно саме і витвори з нього, які передавали у спадок, були своєрідним оберегом роду. Але конопель українці не сіють, та й сучасні вироби з них здебільшого заміняють китайські підробки.
Тож яким було моє здивування, коли на виставці у столичному Українському домі «Український сувенір-2014» побачив вивіску: «Етноконопляний одяг». І чого там тільки не було: чоловічі й жіночі сорочки, сукні, костюми, постіль...
— Більшість виробів із конопляного полотна столітньої й понад столітньої давності, — пояснює майстер народної творчості Олександра Григорук.
— А звідки воно? — запитую.
— Багато років тому їздила по селах, — каже майстриня, — скуповувала в людей. Ось тепер запаси й використовую.
— Нові речі зі старого полотна?!
— Не дивуйтеся, воно якісніше і здоровіше за сучасне. Запевняю, нині не знайдеш стовідсоткового конопляного полотна. А моє старе — новіше за всі нові.
У це важко не повірити, бо всі вироби аж просилися, щоб їх приміряли і одягли, — дуже вже гарний і сучасний вигляд мали. Милувався ними і розмірковував про недолугу політику, що призвела до знищення в державі льонарства і коноплярства. Тож добре, що народні майстри нагадують: ці культури — прадавній захист українців, їх слід відроджувати і культивувати. Як пам’ять, як місток між минулим і сьогоденням, як одну з економічних основ держави. Адже не секрет, що свого часу на Поліссі прибутковішої культури від льону не було.
Саме в цьому — в поєднанні давніх українських традицій із сучасними особливостями — унікальність виставки. В її центрі — Рушник Великому Тарасу. До речі, вишитий на конопляному полотні. Ще його знають як рушник Національної єдності. І коли про цей витвір багатьох майстрів відомо широкому загалу, то хто чув про скриню для його зберігання? А вона — теж скарбниця пам’яті. Послухаймо зберігача рушника Миколу Степаненка, який водночас представляє ТОВ «Український сувенір».
— Узор до скрині, — каже він, — відтворює той, який вишивала Ликерія Полусмак. У цю 20-річну дівчину закохався 46-річний Шевченко. Ликера гарно співала українські пісні і багато їх знала. Вона працювала прислугою в Карташевських, а на прохання господині вишивала лиштви, які та дарувала гостям. До речі, її роботи були дуже складні, так вишивати у Санкт-Петербурзі в ті часи ніхто не міг. А коли до неї посватався Шевченко, вона працювала в родині Білозерських, які негативно поставилися до цього. Після довгих інтриг весілля скасували, хоч Шевченко вже замовив рушники, одяг нареченій, планував побудувати хату в Україні. Поет почувався нещасним. Це відчуваємо у віршах тієї пори.
Тим часом Ликерія прожила довге життя, мала сім’ю, дітей, але у травні 1905 року кинула все, оселилася в Каневі й доглядала за могилою Шевченка. Усі останні роки життя Ликери в її кімнаті висів портрет поета та ікона Божої Матері «Усіх скорботних радість». Портрет та ікону накривав рушник, його, запевняють дослідники, вишила Ликера. Його узор незвичайний і свідчить, що розробник добре розумівся на християнській символіці. Саме центральну частину цього візерунка ми використали під узор для скрині.
— Тисяча народних майстрів Херсонщини, — каже Ольга Жукова, — з нетерпінням чекали виставку. На ній Україна спілкується, стверджує своє майбутнє.
Так, працею, талантом. Нині народні умільці опановують сучасні технології. В їхніх руках вони допомагають глибше розкривати сутність традицій, тиражувати твори, щоб більше людей могли ними користуватися. Скажімо, полтавці Наталка та Василь Покотило пропонували свої роботи машинної вишивки. Не всі майстрині змогли відрізнити їх від зроблених вручну.
— Якість, збереження народної сутності для нас головне, — стверджує подружжя.
А ось вінничанка Алла Бортник не побоялася додати до народних традиційних візерунків зі скла власний штрих. Вона «варить» картини, а потім їх розфарбовує. Краса — неймовірна. Всі вони світлі, житттєствердні.
А в майстрині з Білої Церкви Валентини Юдицької колекція особлива — з шинельного сукна.
— Пенсіонерка я, — каже. — Колись вироби здавала в художні салони. Тепер такої змоги немає. Ось і приїхала на виставку себе показати, на людей подивитися.
Людмила Грабовська представляла персональну виставку хусток. Серед них і та, яку передають у спадок уже триста років.
— Вона, — каже майстриня, — здійснює бажання, що несуть добро і світло. Хто доторкнеться до неї, в того все здійсниться.
Справді, високою майстерністю обдаровані умільці, які беруться до роботи з чистою душею. Тому їхня енергетика, вкладена в твори, не підкорюється часові.
Микола ПЕТРУШЕНКО, Володимир ЗАЇКА(фото), «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+