«Так, якось ми знайшли туго набиту листами сумку…» Саме з цього епізоду в романі Веніаміна Каверіна «Два капітани» розпочинається перше знайомство ще малого Сані Григор’єва з полярною експедицією капітана Івана Татаринова, сліди якої він потім наполегливо шукав у юному та зрілому віці. Як відомо, одним із прототипів полярника став уродженець рибальського хутора Крива Коса (нині селище Сєдове в Донецькій області) Георгій Сєдов. Життєвим шляхом свого земляка Віктор Бесчастний почав цікавитися ще змалку, а згодом усіх зібраних матеріалів вистачило на кілька науково-популярних книжок про першопрохідця полярних широт.

— Вікторе Миколайовичу, пригадайте найперші дитячі враження від знайомства з історією експедиції свого земляка.

— Як і всі, хто народився в Сєдовому, змалку цікавився життям земляка і всім тим, що він встиг зробити. Ми ще хлопчаками пишалися своїм земляком і намагалися дізнатися про нього якомога більше. Пам’ятаю, розпитували, де саме він народився, і нам показували хату діда Палія, на місці якої колись був будиночок Сєдових. До речі, макет цієї мазанки є в селищному музеї. Сам музей тоді був невеличким — усього одна кімната в Будинку культури, але нам там було дуже цікаво. Хлопчаків немов магнітом тягло до експонатів — старих фотографій, особистих речей Сєдова, макета шхуни «Святий мученик Фока». Коли у клубі демонстрували якийсь фільм, ми спеціально приходили раніше, щоб зайвий раз тут побувати.

 Віктор Бесчастний на тлі вітрильника «Седов» у Гамбурзі. Фото надане автором 

— А книжка «Два капітани», мабуть, була, як кажуть, настільною?

— Так, цю книжку тоді читали й перечитували. А що коїлося в нашому клубі, коли тут крутили фільм «Два капітани» — ще чорно-білу версію! Сходилися старі й малі, бо це була одна з улюблених кінострічок. Адже книжна і кіношна версія полярної експедиції цікава сама по собі, а для нас мала ще й місцеву прив’язку, бо добре знали: прототипом мужнього капітана Татаринова став наш Георгій Сєдов.

— Може, вже тоді й виникла ідея написати книжку про відомого земляка?

— Хтозна… Як майже всі хлопці, хто виріс на березі моря, у дитинстві мріяв стати моряком. Скажу відразу: мрія ця здійснилася, бо три роки служив на Червонопрапорному Чорноморському флоті у бригаді сторожових кораблів.

А щодо задуму книжки, то такі спроби були й раніше. Приміром, колишній учитель історії і директор школи №3 в Новоазовську Євген Пригоровський свого часу написав книжку «Шлях у безсмертя», а я йому допомагав шукати та збирати матеріали і забезпечив видання книжки. А згодом уже разом із краєзнавцем Олексієм Поповим вирішили засісти за книжку про Георгія Сєдова.

Нам вдалося випустити першу книжку «Славний син Кривої Коси» у 2007 році саме до 130-річчя полярного дослідника. Вона вийшла солідна за обсягом, і нам тоді здавалося, що щось додавати сюди вже не буде потреби. Та згодом почали з’являтися інші, досі не відомі факти та матеріали, і ми взялися за підготовку наступної книжки. Тим більш, що в 2012-му минуло рівно 100 років від початку полярної експедиції старшого лейтенанта Сєдова. Цій даті та ще 135-річчю з дня народження земляка ми й присвятили книжку «Георгій Сєдов: Північне сяйво Приазов’я».

— А де саме і як вдалося «накопати» стільки матеріалу для видання науково-популярної документальної книжки?

— Ми шукали потрібну нам інформацію з різноманітних джерел. Працювали в архівах Донецька, Архангельська, Риги, Мурманська, Ростова-на-Дону. Писали запити, листувалися, побували в багатьох місцях, пов’язаних із біографією Георгія Сєдова. Завдяки цьому вдалося відшукати безліч цінних матеріалів, які увійшли до книжки. Це рідкісні листи полярника, його щоденники, фотографії, газетні та журнальні публікації тих років. Певна річ, велику допомогу нам надав історичний музей Г. Я. Сєдова в однойменному селищі. Пам’ятаю, напередодні 100-річчя полярника розмірковували, що краще збудувати — пам’ятник чи музей? Так-от, вважаю, музей став найкращим пам’ятником першопрохідцеві Арктики.

— Чи вдалося під час підготовки книжки натрапити на нові, ще не відомі факти з біографії полярника та його експедиції?

— Звичайно. Деякі нові відомості вносили до книжки, коли вона вже була фактично готова. А дещо навіть не встигли використати.

— Тобто оте «дещо» залишили на третю книжку?

— Не загадуватиму, бо життя покаже. Скажімо, проведена нещодавно міжнародна науково-практична конференція «Сєдовські читання» засвідчила, що цікавість до постаті полярника та зробленого ним не зменшується. Зокрема останнім часом доводиться чути безліч версій щодо загибелі Георгія Сєдова. Дехто навіть всерйоз висуває припущення, що керівник експедиції тоді не загинув. Ще хтось безслідне зникнення тіла пояснює… волею самого покійного. Мовляв, враховуючи нестачу в експедиції провізії для людей та собак, він буцімто заздалегідь дозволив використати своє тіло для виживання вцілілих. Зрозуміло, це тільки версії, достовірність яких довести дуже важко чи й зовсім неможливо.

— Вікторе Миколайовичу, а на вашу думку, чому не вдалося знайти тіло полярника на місці, вказаному його супутниками?

— Георгій Сєдов через важку хворобу помер дорогою до Північного полюса, до якого залишалося трохи більш як 600 кілометрів. Точне місце — 82 градуси північної широти та 59 градусів східної довготи. Матроси Линник і Пустошний, які його супроводжували, свідчили, що після смерті керівника експедиції два дні не могли відійти від шоку, а потім взяли курс до острова Рудольфа. Спершу сподівалися довезти на нартах тіло командира аж до «Святого Фоки», але заблудилися. І щоб не залишати на кризі, вирішили його поховати на острові Рудольфа Землі Франца-Йосифа.

Розповідають: у мерзлій землі викопали могилу завглибшки всього 10 сантиметрів, куди й поклали тіло. Могилу обклали каменями і поставили хрест із двох лиж. Тут же залишили нарти, кирку, молоток. Залишився біля могили і вірний пес Фрам, який не хотів звідси йти за матросами, і вони ще довго чули його моторошне завивання.

Це місце потім так і не вдалося знайти навіть самим двом матросам, які через роки знову тут побували. Щоправда, відшукали деякі речі Сєдова та членів експедиції і облаштували символічну могилу. А на тіло, є припущення, могли натрапити білі ведмеді чи інші голодні звірі.

І хоч пошуки справжньої могили не припиняються досі, я впевнений: на тлі всього того, що зробив наш земляк, це питання відходить на другий план. Адже експедиція Георгія Сєдова, який загинув заради мрії першим досягти Північного полюса, навічно вписана в історію освоєння Арктики, і його ім’я заслужено шанують нащадки в Україні, Росії та у багатьох інших країнах.

— Кажуть, Сєдов і нині перебуває у плаванні, адже його іменем свого часу називали судна різних типів.

— Його прізвище справді з’явилося на бортах криголама, риболовецького сейнера, інших суден. А в 2009 році у Гамбурзі мені вдалося побувати на палубі чотирищоглового вітрильника «Сєдов». Це навчальне судно, порт приписки якого Мурманськ, його давно використовують для підготовки моряків. Це теж гідне вшанування пам’яті морського офіцера Сєдова, прізвище якого у великій повазі на флоті.

Його іменем також названо острів у Баренцевому морі, мис в Антарктиді, морське училище в Ростові-на-Дону, вулиці та площі в багатьох містах, а в Архангельську, звідки у 1912 році вирушила в експедицію шхуна «Святий Фока», вже прийняли рішення про встановлення пам’ятника нашому землякові. Там навіть провели конкурс на кращий варіант монумента.

— Чим найбільше запам’яталися цьогорічні вересневі Сєдовські читання?

— Як завжди, у них узяли участь багато авторитетних людей з України та Росії. А своєрідною родзинкою стало те, що завдяки спеціальному обладнанню вдалося підтримувати прямий зв’язок із полярниками, які в цей час перебували в сєдовських місцях, приміром, біля Землі Франца-Йосифа. Приємно, що було багато молоді. На селищній школі урочисто відкрили меморіальну дошку, тут започаткували морський клуб юнг імені Г. Я. Сєдова. Це дуже символічно, що він працюватиме в селищі, де народився першопрохідник Арктики.

Ініціатором відкриття став колишній моряк контр-адмірал Валерій Помазан, і завдяки йому сєдовських школярів уже прийняли в юні моряки і пов’язали їм гюйси. Подібні клуби досі були тільки у великих приморських містах. Селищні школярі вивчатимуть тут морську справу, діятиме гурток моделювання. А в майбутньому є наміри роздобути справжні шлюпки, щоб юні моряки могли вчитися веслування і ходити в море.

— Вікторе Миколайовичу, чи читають нині в Сєдовому «Два капітани»?

— Не сумніваюся в цьому. До речі, саме під час Сєдовських читань у селищі відкрили нову бібліотеку. Прикметно, що торік бібліотека запрацювала в сусідньому селі Обрив, а тепер прописалася і в Сєдовому. Тут встановили комп’ютер з виходом в Інтернет, завезли нові меблі та книжки. Серед них, певна річ, є й роман В. Каверіна «Два капітани», читати який землякам прототипу одного з героїв книжки дуже корисно. І вчитися в нього наполегливо йти до поставленої мети, долаючи перешкоди на цьому непростому шляху. 

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ "УК"

Віктор БЕСЧАСТНИЙ. Народився 9 листопада 1959 року в селищі Сєдове Новоазовського району Донецької області. Закінчив Донецьку спеціальну середню школу міліції, Харківський юридичний інститут та Донецький державний університет управління. Полковник міліції. З вересня 2003 року — ректор Донецького юридичного інституту. Доктор наук з державного управління, професор. Заслужений юрист України. Автор низки монографій, підручників та науково-популярних книжок. Почесний краєзнавець Донецької області. Почесний громадянин Новоазовська та Новоазовського району. 

ДОВІДКА "УК"

Георгій СЄДОВ. Народився 3 травня 1877 року на хуторі Крива Коса (нині селище Сєдове). Навчався в Ростовській та Михайлівській (м. Поті) морехідних школах. Учасник російсько-японської війни (нагороджений орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня). Очолював експедиції на Каспійське море та до західних берегів Нової Землі. У березні 1912 року отримав дозвіл на формування експедиції до Північного полюса, яка розпочалася 27 серпня, коли шхуна «Святий Фока» вийшла з Архангельська. Полярникам довелося двічі зимувати серед криги, а 2 лютого 1914 року Георгій Сєдов та два матроси пішли до Північного полюса на собачих упряжках. 20 лютого керівник експедиції помер, і його поховали на одному з мисів острова Рудольфа північної частини Землі Франца-Йосифа.