Чверть століття тому я вперше потрапив за кордон — у Польщу. Здивувало те, що на першому ж кілометрі закордоння побачив козулю, яка несподівано спокійно вийшла на автомобільну трасу. Нашому водієві довелося тиснути на гальма і ще раз, через кілька кілометрів, коли трасу перебігала чимала зграя куріпок…

Але найбільший подив викликало ось що — по вузьких, як на радянські мірки, дорогах польські водії буквально літали. В усякому разі, так тоді здавалося. А ще те, що перед кожним стартом машини водій і пасажир на передньому сидінні завченими рухами фіксували себе ременями безпеки.

А ввечері,  коли визріла ідея поміняти автомобіль, журналіст Мар’ян Стопа, який приймав нас тоді, запропонував пересісти у його автівку.  На що його товариш, якщо пам’ять не зраджує, — Єжи — зауважив: «Та ж у тебе  лампочка ліва у стопах не горить!..» Той махнув рукою — тут же, мовляв,  недалеко — проскочимо!.. Але Єжи  виразно подивився на Мар’яна і запитав: «Цо, гуми хцаш?», і питання із використанням автомобіля із такою, здавалося б, дріб’язковою несправністю було відкладене.

З’ясувалося, та фраза з польської перекладається як «Що, гумовою палицею від поліцейського по плечах захотів?» Її тоді вистачило, аби підшукати інший, повністю справний автомобіль. Водій вирішив це добровільно, звісно ж, з огляду на жорстке покарання…

Нині, коли на наших трасах значно більшає автотранспорту і вже навіть у невеликому моєму Луцьку в години пік періодично виникають автомобільні затори, часто згадую про те перше знайомство із закордонними водіями і наскільки відповідально уже тоді вони ставилися до проблем безпеки на трасах, наскільки гідно — навіть із якимось ледь вловимим лоском! —  могли «розрулити» нестандартні ситуації.

Зараз усе частіше і наш брат — український водій — поводиться так, як десятки разів бачив на дорогах Євросоюзу. Це гріє душу і тішить око.

…У вузькому місці дороги зупиняюся, аби повернути ліворуч. Ще кілька літ тому, зазвичай, у дзеркало заднього виду було б видно, як за тобою вишиковується черга  автомобілів, що не могли об’їхати. Нині часто бачу, як хтось із водіїв зустрічного транспорту зупиняється перед поворотом і блимає світлом фар: «Проїжджай, мовляв, швидше звільни дорогу для тих, хто за тобою!» Поворот керма, піднята в знак подяки долоня — ось і зрушила з місця колона, що вже було вишикувалася за тобою! Дрібниця, а як приємно!

І ти вже  наступного разу не тупо тиснеш на газ, а міркуєш, як розв’язати подібну дорожню ситуацію. А що, хіба не приємно, коли тобі дякують?

…Розповідають, свого часу Франція задавнену армійську проблему — своєчасне віддавання честі молодшими військовослужбовцями старшим — розв’язала дуже просто. Записали у статуті: «Першим честь віддає більш вихований військовослужбовець!» І проблема зникла.

Тож,  відкриваючи свої дороги для євроспільноти, маємо можливість брати приклад із тих, для кого ще незвичне для нас —  норма. Маю на увазі повагу до інших. Адже це також і повага до себе. І не тільки на автомобільній трасі чи пішохідному переході, а й у житті взагалі. Адже так приємно відчути себе вихованим… Чи не так, невідомий автолюбителю?